Чтение онлайн

Радан пiдморгнув менi:

– Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!

Я простягнув руку, але вiн раптом вдарив по нiй.

– Це кiнець бiкфордового шнура. Бiкфордового шнура, - пiдкреслив вiн.

Я мовчав. Хай буде кусок шнура. Але за що вiн вдарив мене по руцi?

Доки я придумував, що йому сказати, вiн став навколiшки i почав заглядати за камiння.

– Ага, ага!
– тихенько вигукував вiн.
– Ану, нахилiться, дiти. Що це?

В жовтуватому свiтлi факелiв ми побачили ледь помiтну купку чорного попелу, а трохи далi - недокурок цигарки з золотим мундштуком.

– Один з тих двох чоловiкiв, яких ти бачив уночi, приходив сюди, сказала Теменужка.
– Це той, хто курить дорогi цигарки.

– Можливо, що й обоє приходили, - вiдповiв Радан. Вiн пiдняв золотий недокурок i сховав його в кишеню.
– Але залишив слiд тiльки той, хто курить цигарки з золотим мундштуком.

– Велике дiло!
– сказав я.
– Iшли перевiряти мiсцевiсть тi двоє людей, про яких говорив касир. На цьому мiсцi вони зупинились, i один викурив цигарку, потiм повернулися. Що ж тут такого незвичайного?

– Нiчого незвичайного нема, - сказав Радан.
– Вони зробили Дiрку в скелi, а може, скористались тiєю щiлиною, що вже була, поклали динамiт, детонатор i пiдпалили гнiт. Ось попiл. Вiн просипався на цей камiнь саме напроти того мотузка, що, як гадає наш друг Анастас, залишився вiд сандалi легендарного Спартака. Анастас зроду не бачив бiкфордового шнура, а мiй батько-шахтар заставляв мене пiдпалювати його в нових шахтах рудника "Чорне море". Отже, запалений гнiт горiв до певного мiсця, а потiм погас. Чому? На мою думку, є двi можливостi: або селiтра в шнурi стала вогкою - бачите, яка мокра скеля, або ж його перегриз пацюк (а тут їх, мабуть, багато), i детонатор не загорiвся. Якби вiн загорiвся, то цiєї галереї уже б не було. I, можливо, - на вiки вiчнi.

– Нiчого не розумiю, - сказав я.
– Навiщо тим двом чоловiкам руйнувати цю стару шахту.

– Насамперед я маю сумнiв, чи справдi люди, яких я бачив уночi - саме тi, про кого говорив сонний касир. Та хто б вони не були, їх мета ясна завалити шахту. Це ясно, як день.

Ми, задумавшись, мовчали. Вогонь факелiв почав блiднути.

– Треба повертатись, - сказав Радан.

– Те ж саме i я хотiла запропонувати, - призналась засмучено Теменужка.

Глянув на неї, - обличчя її було сiре, як камiння, що лежало навколо нас. "Певно, вiд поганого повiтря", подумав я.

Коли ми вилiзали з ями, то тут зустрiлись з Андрiєм, як кажуть, вiч-на-вiч.

Зрозумiло, я тодi не знав, що його звуть Андрiєм, та й взагалi нiчого не знав про нього, оскiльки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповiдачем, то почав би розповiдь саме звiдси. Письменники так звичайно i роблять: починають розповiдь, насамперед виконавши найважливiше - зiбравши разом i описавши всiх героїв та влаштувавши їм зустрiч. Оповiдання вiд цього стає цiкавiшим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного iнституту i, на жаль, не дуже знаю лiтературнi прийоми. Вiрнiше, зовсiм не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослiдовнiсть: зав'язка оповiдання, тобто зустрiч двох головних героїв, вiдбулась в кiнцi, замiсть того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого роздiлу. Я пiзно догадався про це важливе правило. Але ви не гнiвайтесь на мене. Коли зустрiнемося вдруге, я розповiм вам iншу iсторiйку, - i тодi герої познайомляться ще на першiй сторiнцi i, очевидно, усмiхнуться один одному.

Хто був бiльше зляканий - ми чи Андрiй - не можу сказати. I потiм, не знаю, що ми говорили один одному, якi були нашi першi слова? Пам'ятаю тiльки, що вiн дав Теменужцi свою пляшку i порадив їй ковтнути води. Потiм i я випив трохи, це теж пригадую, - мабуть, дуже мучила спрага.

Сiли недалеко вiд ями. Андрiй витяг коробку з цигарками i закурив. Цигарки були дешевi. На них не було золотого штампа, яким позначався перший сорт.

– Куди ви йшли?
– запитав Радан.

– На те мiсце, звiдки ви йдете, - посмiхнувся до нього Андрiй.

Посмiшка була така лагiдна, щира I добродушна, що ми зразу ж вiдчули до нього симпатiю.

– А ранiше коли ви приходили на це мiсце?
– продовжував розпитувати Радан.

– Торiк, - вiдповiв Андрiй.

– А як виявили рудник? Невже випадково, як ми?

Андрiй якусь мить дивився на нього i знову всмiхнувся. На цей раз посмiшка була трохи сумна.

– У нас, геологiв, "випадковiсть" має вiдносний характер, - сказав вiн.

– А ви хiба геолог?
– радiсно спитала Теменужка.
– 3 бригади?

– Так, з бригади, - кивнув їй Андрiй.

Я бачив, як Радан крадькома ущипнув Теменужку за лiкоть. Як усяка людина з нахилом до романтики, вiн був жахливим скептиком.

Андрiй пiдвiвся.

Нас iз Раданом вважали високими хлопцями, та вiн був принаймнi на голову вищий за нас.

– Який ви здоровань, - засмiялась Теменужка.

Вiн почав шукати щось у кишенях i, знайшовши двi карамельки, дав їй. Дiвчина не заслуговувала такої уваги. Ви ж згоднi, правда? Вона назвала його "здорованем".

– А ви куди дiйшли? Напевно, до озера?

– Озера?
– вигукнули ми майже одночасно.
– До якого озера?

– А я думав, що ви хоробрiшi!
– засмiявся Андрiй.
– Як побачив вас такими блiдо-жовтими, особливо дiвчину, сказав собi: цi друзi не менш як пiвдня провели пiд землею. А ви навiть озера не бачили. Шкода! Не роздивились найкрасивiшого.

– Ми дiйшли до першого повороту й повернулись, - сказав Радан. Помовчавши, вiн додав: - Ви вже були там, то для чого знову йдете? Заради цього озера?

– I ногами б не поворушив!
– засмiявся Андрiй.
– Мене озера цiкавлять остiльки, оскiльки становлять iнтерес з погляду геологiї. А те озерце, про яке я згадав, просто западина - щось на зразок вирви, в якiй збираються пiдземнi води. А все-таки подивитись варто!

– А сталактити там є?
– запитала Теменужка.
– Ви, очевидно, йдете за сталактитами, признайтесь?

– Коли я був у вашому вiцi, то й мене хвилювали сталактити! всмiхнувся до неї Андрiй.
– А зараз мене хвилює iнший мiнерал, в мiльйон разiв цiннiший за цю висульку.

– Золото!
– вигукнув я.
– Ви знайшли золото?

– Я нiчого не знайшов, - сказав Андрiй.
– Але якщо знайду, то це буде цiннiше золота.

Дивна людина! Плекає думку про мiнерал, дорожчий вiд золота, а говорить так, нiби йдеться про звичайнiсiнький вапняк. На його мiсцi я б сяяв вiд радостi, задихався б, запевняю вас!

Андрiй тимчасом витяг з рюкзака електричний лiхтарик, натиснув кнопку, щоб перевiрити, чи вiн справний, потiм обережно почепив його на крючок, пришитий на куртцi пiд лiвою кишенею.