Чтение онлайн

– А ви б не пiшли вночi, якби це було потрiбно?

У Вилю Власева аж мурашки по спинi забiгали вiд цього запитання.

– Не пiшов би, - вiдповiв вiн.

– Ведмедiв боїтеся, - засмiявся молодший.
– Не бiйтесь! Уночi в цих краях блукають тiльки шакали.

Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потiм запалив цигарку i запитав:

– Вашi працiвники, наскiльки я зрозумiв, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?

– На об'єктах, - кивнув Вилю Власев.

– Не поспiшайте, - сказав старший лагiдно.
– I всi вони зараз на об'єктах?

– Майже.

– Значить, є люди, якi в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?

– Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсiм незначна кiлькiсть. Один процент.

– Двоє-троє, - повторив старший.

– Делчо Єнев, - почав Вилю Власев.
– Вiн тут. Чуєте - грає на окаринi1. Потiм Андрiй Андрєєв... От про нього не можу сказати нiчого певного. Вiн завчасно закiнчив дослiдження району X, i я вирiшив дати йому вiдпустку на кiлька днiв. Дуже здiбна людина, але над мiру запальна i тому iнодi робить дурницi.

– Наприклад?

– Наприклад, уявив собi, що тут десь є слiди берила, i я певний, що вiн знову подався в тi мiсця. А втiм, ви знаєте, що таке берил?

– Гадаю, що його не їдять з молоком, - засмiявся молодший.

Той, що в куртцi, стрельнув очима в його бiк, i молодший випалив одним духом:

– Мiнерал, з якого добувається метал берилiй, вдвоє легший вiд алюмiнiю.

– Вiрно, - сказав Вилю Власев.
– Стратегiчний мiнерал. Приємно, що ви розумiєтесь у мiнералогiї.

– Ви сказали, що той Андрiй Андрєєв, - перервав його старший, - знову кудись подався. Чому "знову"?

– Минулої осенi вiн був у цих краях. Гадаю, що якраз тодi вiн i натрапив десь на слiди, тобто на уявнi слiди берила.

Старший, помовчавши якийсь час, запитав:

1 Глиняний або металiчний духовий iнструмент у формi довгастого яєчка, по звуку подiбний до флейти.

– А хто третiй?

– Iгнат Арсов, з групи парторга. Минулої осенi* вiн знайшов у цих мiсцях багатi поклади мiдi. Я дозволив йому зробити доповiдь у селi Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентiв перевиконала план. Думаю, що вiн уже в селi.

Старший замовк.

– А скiльки кiлометрiв звiдси до того мiсця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?

– Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де цi фантастичнi мiсця, я й сам не знаю. Можливо, i, вiн не знає. Та, певно, блукає в пiвденно-захiдному напрямку, кiлометрiв за 15 - 20 звiдси.

Старший, поклавши документи на стiл, пiдвiвся.

– Дуже дякуємо за повiдомлення, - сказав вiн.
– Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне i те ж. Зрозумiло, бажано, щоб нiхто не знав про нашу розмову.

Вiн пiдняв завiсу й вийшов надвiр.

– Яка темрява, - тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева.
– Страшно?

– Страшнувато, - сказав Вилю Власев.

Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади i зразу ж зникли в непрогляднiй темрявi ночi.

VII

Хто такий "невидимий"? Чи встиг Андрiй добратись до тiєї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним iзумрудно-зеленим кольором?

Ви скоро довiдаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливiше в моїй розповiдi.

Як вам вiдомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливi люди люблять послiдовнiсть.

Отож заради послiдовностi я - хоч на короткий час - поверну вас до тих дорогих образiв ранньої молодостi, якi завжди зiгрiватимуть менi душу найтеплiшим свiтлом. Якби я був схильний до лiрики, то без упину розповiдав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кiлька хвилин перед самим фiналом, тобто за кiлька хвилин перед тим, як режисер махне рукою i скаже: завiса - кiнець вистави.

Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.

Бай Дiмо продав кiзочок Теменужки - вiн був дуже свiдомою людиною i розумiв, що не може запобiгти тiй шкодi, яку завдають цi легковажнi тварини, проводячи цiлi днi у млинi. Продавши кiз, вiн вiдправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.

I от якось вранцi Радан свиснув менi через тин, що вiддiляв наш двiр вiд двору бая Дiмо. Звичайно, краще вiн би не свистiв, бо свист, як не кажiть, є ознакою певної легковажностi. Тим бiльше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: "Гей, Анастасе, ти встав?" А я вiдповiв би йому: "Встав, прошу!" Але Радан, залюблений у романтицi, легковажно свиснув через тин.

Я не розсердився на нього, а, витягши губи, свиснув теж i висунув голову з вiкна. Розумнiше було б не висуватись i не показувати нерозчесану голову, бо мене могла б побачити Теменужка, проте я все-таки висунувся i гукнув:

– Я тут! Що нового?

– Є одне дiло, - сказав Радан: - Бай Дiмо посилає дочку в село Цвят. Хочеш, проведемо її?

Сонце ще тiльки почало ховатись за старий горiх, а менi раптом здалося, наче вже вечiр. Що я кажу? Менi здалось, нiби надi мною, над цiлим свiтом опускається темна похмура нiч. Я читав у тi днi астрономiю i порiвнював дiвчину з небесним свiтилом. Правда, це свiтило не зiгрiвало мене, але сяяло поруч зi мною, i я радiв цьому.

– Ти ще дрiмаєш?
– шпигонув мене Радан i голосно зареготав. Вiн був веселий, любив посмiятись.

– Нi, вже прокинувся, - вiдповiв я.

– То пiдеш з нами?

Чи пiду з "ними"!.. Для чого Радану треба було це пiдкреслювати? А втiм, для романтикiв характерна безсердечнiсть.

– Пiду, - обiзвався я.

За годину ми вирушили до села Цвят. йшли по стародавнiй римськiй дорозi, яку час перетворив у вузький, поритий вибоїнами путiвець, що лежав, наче прибита змiя, серед лiсових хащiв. То тут, то там, особливо на поворотах, стирчали уламки гранiтних споруд, до половини заритi в землю, вкритi мохом, порослi папороттю i травою.

У Радана була поетична вдача, i тому вiн помiчав лише зваленi бурею або висохлi дерева i з жалем хитав головою:

– Б'юсь об заклад, - палко вигукував вiн, - з одного цього дерева вистачить дров для трьох мiських хлiбопекарень!.. А з цього дуба, гляньте, якi можна зробити крокви для будiвель!

I зiтхав, бо був сентиментальним.

– Так i згниють. Шкода!

Я не був поетичною натурою, але цi мiзернi рештки римського шляху спрямовували думки до античностi, до часiв Трої; в уявi поставали стрункi ряди когорт, великi каравани, навантаженi шовками, золотом, порфiром i iншими дивами. Але я не захоплювався нi золотом, нi шовками, не хвилювало мене i вiйськове мистецтво. Тому когорти й каравани з'являлись i зникали на широкому кам'яному шляху, а я навiть не звертав на них уваги.