Чтение онлайн

– Ти завiдуєш складом?
– запитав її i, не чекаючи вiдповiдi, поквапливо почав викладати: - Менi потрiбна вiрьовка для лазання по скелях... крiм того, десять пар сталевих скоб для схiдцiв. Молоток для забивання. Молоток для видовбування я маю, ось, - вiн постукав по рюкзаку.
– Пачку сухарiв, трохи кофе, цукру i бiльше нiчого. Швидше! Швидше, поки Вилю Власеву не прийшла в голову iнша iдея!

Рашеєва дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима i мовчала. Цiлу нiч дiвчина дослiджувала його проби, i руки в неї тремтiли вiд перевтоми.

– Давай, люба, тiльки не метушись!
– нетерпляче казав Андрiй.

В це слово "люба" вiн не вклав нiякого почуття, а дiвчина вiдчула в ньому справжню ласку.

– Куди ти пiдеш?
– спитала й зашарiлась.
– Чому не лишишся, хоч трошки поговоримо з тобою! Я так радiю твоєму успiху! I яких тiльки страхiв не було в моєму серцi! Чого я тiльки не передумала за цi сiм днiв! Лишись!

– Ет, дурницi!
– розсердився Андрiй.
– Саме тепер менi тiльки до розмов! Ну, давай вiрьовку та iншi речi, iнакше я сам пiду на склад!

Рашеєва постояла хвилинку, наче цi грубi слова приголомшили її, потiм одразу вiдступила назад.

– Ти йдеш туди... по берил?
– пошепки запитала вона.

Андрiй насупився.

– Куди йду i чого, - то моя справа! А ти не затримуй мене!

Дiвчина взяла з його рук рюкзак i попрямувала до складу, похнюпивши голову.

Андрiй тимчасом сiв за стiл, вiдсунув епруветки та пляшки i, вийнявши з похiдної сумки аркуш паперу, компас та масштабну лiнiйку, почав креслити.

За чверть години Рашеєва насилу тягла переповнений рюкзак.

– Знов напхала рiзних дурниць!
– насварився Андрiй.
– Однаково ж я їх викину, так i знай!

Дiвчина мовчала. Виглядала спокiйною, тiльки руки нiяк не могли знайти мiсця: то поправляли косинку на головi, то м'яли i без того зiм'яте плаття.

– Слухай, - Андрiй схилився над нею, - ти ж знаєш, що таке берил, правда? Вилю Власев дає менi шiсть днiв вiдпустки, i я зроблю злочин, якщо не скористаюсь нагодою. Берил - велика рiч, за нього варто потрудитись! Хай "невидимий" лусне з досади, а я його перехитрю!
– Вiн посмiхнувся.
– Якщо ж вiн мене перехитрить... Ось тут, на цьому клаптику, я позначив напрямок, вiддаль i те мiсце, де треба шукати... Чого так жалiсно дивишся на мене? Ти що - не хочеш, щоб я йшов?

Вона похитала головою, намагаючись усмiхнутись.

– Iди, - промовила, - шукай. Бажаю тобi успiху.

Взяла папiрець i сховала на грудях, бiля серця, де жiнки ховають таємнi, найдорожчi для них листи.

– Бажаю успiху, - повторила вона.

Тепер, коли Андрiй уже пiдiйшов до виходу, йому захотiлося сказати їй щось приємне, веселе, але, як це завжди буває, всi хорошi, лагiднi слова вискочили в нього з голови.

– Ну, до скорого побачення, - кивнув їй Андрiй.
– А Делчо Єневу передай, що дуже шкодую через той випадок з пляшкою. Вiн зрозумiє. А як тiльки ми повернемось у Софiю, я подарую йому дюжину таких пляшок. Так йому й перекажи.

Їй здалось, що вона провела його веселим радiсним поглядом... Коли людина вирушає в дорогу, її треба проводжати веселими очима, щоб дорога була легкою.

Вона сiла на своє вузьке похiдне лiжко й задумалась. Власне, думок нiяких не було. В її душi вiдразу запанували зимовий холод i порожнеча. I в цьому холодi, серед порожнечi, в якiй вона нiби потопала, не ворушилась жодна ясна, свiдома думка.

В цей же день пiсля обiду Вилю Власев, сiвши верхи на мула, прибув на об'єкт Павла Папазова. Слово за словом розговорились i про Андрiя. Коли парторг почув, що той дослiдив район X за сiм днiв, вiн, завжди стриманий з Вилю Власевим, на цей раз аж пiдскочив i, схопивши кашкет, з усiєї сили вдарив ним об землю.

– Герой!
– вигукнув вiн.
– Оце справжнiй позитивний герой нашого часу, соцiалiстичної епохи. Браво! Я завжди думав, що в Андрiєвi є щось виняткове, прекрасне.
– Парторг пiдняв кашкет i почав його очищати вiд пороху.
– Цим своїм подвигом хлопець змиє ту ганебну пляму, якою забруднив своє iм'я перед Спиридоновим. Передайте йому, що я радий, щиро радий i вiтаю вiд усього серця!

Вилю Власев зневажливо знизав плечима.

– Я не вiдчуваю особливого довiр'я до таких людей, - промовив вiн.
– I взагалi, не поважаю тих наукових робiтникiв, якi на сто процентiв вiддаються пориву. Я думаю, що поваги гiднi тi трудiвники науки, якi не знають примх настрою, а завжди працюють уперто, систематично i спокiйно. Андрiй не належить до них.

– Ви, як геохiмiк, - видатний, а у ставленнi до людей користуєтесь старими методами. Що б не було, я в усякому разi прошу вас поздоровити його вiд мого iменi.

Вилю Власев махнув рукою.

– Де я його наздожену, - сказав вiн, - щоб поздоровити. З самого ранку вiн подався кудись i, гадаю, повернеться не ранiше, як через чотири-п'ять днiв.

Павел Папазов саме пiдносив запалений сiрник до цигарки, та коли почув цi слова, його пальцi затремтiли, i вiн впустив його на землю.

– Що ви кажете?
– нахмурився вiн.
– Ви йому дали вiдпустку на п'ять днiв?

– А навiщо його затримувати?
– здивувався Вилю Власев.
– Вiн закiнчив роботу, виконав своє завдання, - та й усе! До п'ятнадцятого липня хай мандрує, де хоче! Я не з'їхав з глузду, щоб посилати його комусь на допомогу. Воронь боже! його допомога небезпечна. Я не рискую.

– Не рискуєте!
– Павел Папазов похитав головою.
– Не рискуєте своїм спокоєм, я знаю! Заради цього вашого спокою ви дозволили йому робити новi дурницi. Ви його штовхнули на них!

– Я не розумiю вас, - пiдвiв брови Вилю Власев.
– Що ви хочете цим сказати?

По тонких губах парторга проповзла болiсна посмiшка.

– Знаєте, що ви зробили?
– зiтхнув вiн.
– Ви дали йому можливiсть знову займатись шуканням цього фантастичного берила. Знов надокучати вiдповiдальним людям усякими дурницями. Ви ж знаєте його манiю? Вiн тепер знову скомпрометує себе i невiдомо якi дурницi вигадає... Я хотiв представити його вiдмiнником походу, щоб якось змити ту ганебну пляму... А ви своєю безтурботнiстю, товаришу Власев, вирвали з моїх рук певний успiх. Ви провалили одного вiдмiнника, ось що я вам скажу!

Вилю Власев знiяковiло топтався на одному мiсцi.

– Я й забув про той клятий берил, - промовив вiн.

– Що зроблено, те зроблено!
– сумно всмiхнувся Папазов. Вiн запалив цигарку i замовк.

Через годину, коли Вилю Власев примощував клунки на мула, до нього пiдiйшов Iгнат Арсов i почав йому допомагати.

– Залиште, ви обдерете собi руки цими вiрьовками!
– тихо бурмотiв вiн.
– Дайте менi! Мої руки i без того загрубiли вiд кирки. Це вже не руки, а лопати. Дайте!