Чтение онлайн

Доки сперечались, кому зав'язати мiшки з камiнням, до них пiдiйшов парторг Павел Папазов. Глянувши на них, вiн посмiхнувся i лагiдно заговорив, нiби зовсiм забув про випадок з Андрiєм.

– Знаєте, мене вчора вiдвiдав один мiй знайомий з села Цвят. його послала партiйна органiзацiя iз спецiальним дорученням.

– Яким дорученням?
– злякався Вилю Власев.

– Кооператори закiнчили жнива, виконали поставки ї тепер хочуть вiд нас почути, що робиться у нас i взагалi в свiтi.

– То хай слухають увечерi останнi вiстi. Хто їм заважає? їхнє село електрифiковане, в бiблiотецi є радiоприймач, на площi - гучномовець. Чого їм iще треба?

– Ви забуваєте, товаришу Власев, що ми зайняли бiблiотеку, перетворивши її в склад. Забуваєте, що ключ вiд залу лежить у вас в кишенi, - усмiхнувся Папазов.
– Адже вони роблять нам послугу - забезпечують хлiбом i продуктами.

– Ми ж за це платимо, - сказав Вилю Власев.

Павел Папазов аж здригнувся, але оволодiв собою.

– Вибачте, - сказав вiн, - коли я слухаю такi слова, то, їй-богу, червонiю вiд сорому, наче дiвчина. Товариськi послуги не оцiнюються грiшми. Цi чудовi люди сумлiнно працювали, вчасно виконали зобов'язання перед державою - чому не придiлити їм невеличку увагу, на яку вони тисячу разiв заслужили?

– Що ви конкретно хочете вiд мене?
– нетерпляче запитав Вилю Власев.

– Дуже мало. Давайте пiдемо до них. Якщо ви проти, я пiду сам. Я обiцяв, що прочитаю доповiдь, i ви, менi здається, це знаєте.

– А хто виконуватиме наш план?

– В роботi ми попереду. Будьте спокiйнi.

Керiвник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот i довго розглядав сторiнку, на якiй зверху було написано червоним олiвцем: "Група А".

– Ви, товаришу Папазов, виконали тiльки на 1 процент бiльше, нiж iншi, - сказав вiн.
– Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам нiякої вiдпустки.

Павел Папазов почервонiв, потiм зблiд. Очi його потемнiшали, вiн зробив крок вперед, але Iгнат Арсов схопив його за руку.

– Прошу тебе, - прошепотiв вiн, - цю доповiдь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповiдач - не має значення. Я сам - нiщо, але менi здається, що провести бесiду можу. Дозвольте менi, звернувся вiн до Вилю Власева, - у мене 15 процентiв виконано понад графiк.

Вилю Власев переглянув його маршрут i кивнув:

– Точно, п'ятнадцять, ви нiколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на вiдпочинок на два днi. йдiть!

Вiн заховав блокнот, охопив мула за шию i через силу вилiз на нього.

– Якби не цi п'ятнадцять процентiв, я б нi в якому разi не дав вам вiдпустку, - сказав вiн.

– А ви не пiдете?
– запитав його Iгнат Арсов.

– Тiльки цього менi й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив.
– Вiн вдарив мула, навiть не махнувши рукою на прощання.

Вечорiло. Сонце ще не заховалось за Странджанськi гори, а на лiс вже спускалась синювата нiч. Внизу, бiля прогнилих пнiв, порослих кущами, темнiла густа тiнь присмеркiв, а вгорi, крiзь просвiти в зеленому склепiннi розкiшних крон, поблискували то синi, то фiолетово-рожевi клаптики чистого лiтнього неба.

Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрiмав на його спинi i, гойдаючи ногами, думав про речi, якi нiчого спiльного не мали з геохiмiєю, з бригадою, з вiдкритими покладами мiдної руди...

Бiля входу в його палатку сидiли два чоловiки. Вони грали в шашки, а поверх їх голiв з цiкавiстю заглядав суворий сторож села Цвят. Один iз незнайомцiв був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилiзла з штанiв, i взутий у важкi туристськi черевики, шия в нього була обмотана вицвiлим червоним шарфом, з-пiд якого виднiлось бронзово-смугляве тiло. Другий був у синьому картузi i бархатнiй куртцi з накинутим на плечi потертим прогумованим плащем.

Бай Стаменко по-вiйськовому виструнчився, козирнув i, кинувши погляд на гостей, поспiшно доповiв:

– Цi двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розiбрався. Вони мають посвiдчення, а також лист вiд районного комiтету.

"Дуже вони менi потрiбнi!
– подумав Вилю Власев.
– Замiсть смачної вечерi - неприємнi розмови. Оце пощастило!"

Вiн запросив гостей у палатку i вирiшив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комiтету, та що з того?

– Даремно ви били ноги, - почав вiн, скидаючи пiджак.
– Зовсiм даремно. Це геологiчна бригада, i в чорноробах ми потреби не маємо.

Той, що в бархатнiй куртцi, оглянув палатку i, не поспiшаючи, впевненими рухами, наче був у власному домi, спустив завiсу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сiрником i запалив гнiт.

– Я не просив вас хазяйнувати!
– насупився Вилю Власев.

Той усмiхнувся. Вiн був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борiдкою, що стирчала вперед, схожа на мiсяць-молодик. Вiн посмiхався, а очi дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.

– Не гнiвайтесь, - сказав гiсть.
– Ми не великi пани, звикли самi себе обслуговувати.

Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висiло на стовпi посеред палатки, i почав старанно зачiсувати розкуйовджене волосся.

– Товаришу Власев, - сказав старший, - ми дуже просимо вас не гнiватись на наш несподiваний вiзит. Це наш службовий обов'язок.

Вiн вийняв з кишенi посвiдчення i подав його начальнику.

Вилю Власев надiв окуляри, пiдiйшов до лампи, прочитав написане, потiм довго i старанно розглядав печатки, пiдписи, нiби якийсь iєроглiфiчний лист.

– Тут прикордонний район, - вiв далi старший.
– Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкавi, дайте список ваших людей.

– Треба було сказати, щоб приготували кофе, - проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.

– Не турбуйтесь, - сказав молодший.
– Ми побажаємо вам доброї ночi ранiше, нiж закипить кофе.

– Хiба ви не заночуєте тут?

– Виходить, що так, - сказав молодший.

– Куди ж ви дiнетесь серед ночi в лiсi?
– здивувався Вилю Власев.
– Ви i носа свого не побачите в такiй темрявi! Небезпечно. Можна заблудитись.