Чтение онлайн

Данієль лежав неспокійно. Він постогнував, грізно супив брови, його руки, закріплені ремінною петлею, раз у раз стискалися в кулаки.

— Що ви йому проектуєте?

— Часи освоєння дикого Заходу. Ілюзія присутності цілковита, — догідливо усміхнувся Джордж. — Нюх, дотик, слух, зір — все бере участь у видовищі. І, як ви задумали, підключено зворотний зв’язок. У певних межах він активно втручається в дію.

Вони вийшли з кімнати. Приміщення поринуло в морок.

А в цей час Данієль Грипс третю добу гнався за комівояжером. Він уже доганяв його. їх розділяло всього кілька годин їзди. Дан почував себе в своїй стихії: стрілянина, погоня, вільна торгівля. Є де показати себе справжньому мужчині! І все було б чудово, якби не ця постійна важкість у голові і відчуття того, що тугий обруч здавлює мозок.

Дан скакав на змиленому коні. Ковбойський капелюх з широкими крисами захищав його від куряви і палючого сонця. Під копита коневі слалася випалена спекою жовто-бура прерія. Раптом із-за горба з дикими вигуками і улюлюканням вихопилась група індіанців на конях. Данова рука блискавично метнулася за кольтом.

Рука Дана, що непорушно лежав на ліжку, судорожно рвонулась і вискочила з ремінної петлі. Він доторкнувся до голови і, відчувши під рукою незнайомий предмет, стягнув його. Шолом упав на підлогу, і Дан розплющив очі. В його очах спочатку світилися переляк і нерозуміння, та це тривало недовго. Кутики його рота опустилися вниз, і обличчя набуло жорстокого і мстивого виразу. Він квапливо підходив до людей у ліжках, вивільняв їм руки і скидав з голови шолом. Поснулі отямлювались, нічого не розуміючи, розглядалися і сідали на ліжко, звісивши босі ноги.

Дан вийшов на середину кімнати.

— Слухайте! — сказав він з люттю. — Вас обдурили! Вас не відіслали в минуле. Вас приспали, як дурників, і показують апаратом спеціально дібрані сни. Ви зрозуміли?!

Юнак у кутку схлипнув:

— Навіщо, навіщо він це зробив?

— Я скажу, навіщо! — виголосив Дан.

— Він має на увазі тебе. Ти навіщо це зробив, ти, — сумно сказав чоловік, що сидів неподалік, і в очах його спалахнула злість.

— Навіщо він розбудив нас?! — кричав юнак. — Навіщо?!

Дан обвів поглядом розбуджених і побачив, що вони дивляться на нього з ненавистю і відразою.

— Покидьок! Ідіот! — мовив чоловік і встав.

Дан раптом збагнув, що його зараз битимуть. Він поволі позадкував до дверей, повернувся, рвонув їх на себе і вибіг у коридор. Він мчав коридором, голосно стукаючи босими ногами об пластик підлоги. Вперед, вперед! У кінці коридора були ще одні двері. Дан підбіг і смикнув за ручку. Марно! Штовхнув плечем. Оббиті металом двері не піддавались. Тремтячи всім тілом, він знову й знову бив плечем в непіддатливі двері і з жахом чув, як наближався тупіт безлічі ніг…

Макс Фіш тішився життям. Він був багатий, відомий, його приймали в найаристократичніших колах. Його дружиною стала відома кіноактриса. І здоров’я не підводило. Все було б чудово, якби не постійна важкість у голові і відчуття того, що тугий обруч здавлює мозок.

Вечір був ясний, і небо палахкотіло фейєрверком зірок.

— Наче на картинах Чюрльоніса, — сказав Клон, і голос його затремтів. — Природа на мить повернулася до нас тією гранню, яку художник бачив завжди. Бачив силою свого дару.

— Он як? — неуважно відізвався Наставник. — Цікаво, як би він назвав таку картину?

— Не знаю. Мабуть, “Симфонія зоряних сфер”.

— Дуже цікаво, — пробурмотів Наставник, роздумуючи, з чого почати розпитування.

Клон, за висновком соціальних психологів, був неофіційним лідером групи і міг би допомогти з’ясувати багато чого. Якби захотів. І якби можна було розказати йому все. Може, тоді вдалося б дізнатися, чому група не дає сподіваних результатів. їм виділили найсучаснішу апаратуру; їхні викладачі — дуже талановиті вчені; в їхньому розпорядженні ідеально налагоджена служба інформації. І дезинформації… Так, дезинформації! Група не повинна догадуватись про справжній стан речей у навколишньому світі.

— Клон, скажи, — несподівано для себе спитав Наставник. — Що ти зараз відчуваєш?

— Важко це висловити, — в голосі Клона почулася ніяковість. — Немає повної аналогії між думками і словами. “Думка висловлена є брехня”.

— А все-таки.

Клон відповів не зразу.

— Іноді ввечері, як і тепер, я пильно вдивляюся в небо, і, здається мені, чую пронизливий виск галактик, рев ядер кульових скупчень і жахливий гуркіт народження наднових. Я чую, як пульсує і здригається зоряна матерія. І в мені народжується відчуття, що біоритми кожної моєї клітинки і пульс Всесвіту становлять нерозривне ціле. І я відчуваю, як вливається в мене неймовірно потужна космічна енергія, що нею хоче обдарувати мене природа, бажаючи пізнати через мене саму себе. Але тут я згадую…

Останні слова Клон вимовив зовсім тихо. Наставник напружено вглядався в невиразну постать вихованця, і йому здавалося, що контури її невловно швидко коливаються. Настрій його гіршав. Відчуття було таке, наче він підглядає в замкову щілину.

— І всі твої товариші відчувають те саме? Я маю на увазі, коли згадують, що… — завагався Наставник.

— Більшою чи меншою мірою — всі.

— Але вони стараються?

— Ще й як, — голос Клона зазвучав холодно.

— Це добре, що ви стараєтесь. — Наставник змусив себе говорити офіційним тоном, дотримуючись суворої Інструкції. — Виходить, є й надія.

— Так, є, — намагаючись стримати зітхання, відповів Клон.

— Ви розумієте, чому повинні старатися?

— Розуміємо, — сумною луною відізвався Клон.

— А чи всі розуміють це досить добре?

— Всі. Майже всі…

Клон був чесний хлопчина.

— Але ж усі учні знають, що розумову недостатність можна подолати лише невтомною працею?

— Це знають усі, — розмова явно гнітила Клона, — Та, крім знання, потрібен емоційний імпульс.

Вони розмірено ходили по радіальній стежці, і гравій шурхотів у них під ногами. Стежка скінчилася, впершись у кільцеву спортивну доріжку. Ще далі, ніби з-під землі, виростала важка чорна маса стіни. Вона здіймалася над усім, вона тиснула на все — стіна, що оточувала інтернат з усіх боків і підносилася вгору на кілька десятків метрів. Клон підійшов до неї із звичним почуттям ворожої настороженості. Він простягнув руку вперед, і потужне силове поле, що огортало стіну, пружно відштовхнуло долоню.

— Коли вона зникне? Коли?!

Згідно з інструкцією, Наставник мав відповісти, що це залежить від старань самих учнів. Але він промовчав.

На урок фізики Клон запізнився. Три крісла, як завжди, були вільні. Клон зрозумів, що Мауї з “наближеними” знову пішов у біохімічну лабораторію. Його черговим захопленням були флавінові ферменти. Клон пошкодував, що Мауї пішов, Знавець говорив досить цікаві речі про просторово-часові співвідношення; він розповів про теорію відносності, створену клерком із патентного бюро. Звали цього клерка Альберт Ейнштейн.

— Клон! Про що ти думаєш? Я втретє звертаюся до тебе!

— Про теорію відносності думаю. Вона має своєрідну чарівність, мені подобається її цільність і простота. Одразу видно, що автор теорії — дилетант у фізиці. Фахівець, той би все ускладнив і наплутав.

Очі в Знавця стали трохи перелякані.

— Усі так думають? — губи у нього тремтіли.

Учні здивовано перешіптувались.

— Виснаження нервової системи. Нервово-астенічний синдром. Колись я вивчав медицину, — сказав на вухо Клону Мауї, який уже повернувся в клас.