Чтение онлайн

— Ви забуваєте, що в наш інтернат відбирали дітей незвичайних. Але навіть не всі з пас зможуть оволодіти моїм методом. Тому природно, що більшості людей теж не дано активізувати роботу одних нейронних ланок і гальмувати роботу інших, тобто брати енергію з простору і переміщатися в просторово-часовій сітці.

— Тоді я не знаю, — силувано усміхнувся Знавець і розвів руками. — Знімаю з себе своє звання.

— Нам допоможе один з учнів, — сказав Клон. — Один із наших найкращих учнів.

Він вийшов і незабаром повернувся в супроводі Мауї.

— Прошу уваги! Мауї, над чим ти працював останнім часом?

Мауї скорчив невдоволену гримасу.

— Могли б по відео спитати. Тільки час марную. Комплексними сполученнями займався.

— А раніше?

— Здається, математичним моделюванням колапсуючих об’єктів.

— А ще раніше?

Мауї наморщив чоло.

— Генною інженерією.

— Навіщо ти займався генною інженерією? — не вгавав Клон.

Мауї здивувався.

— Хіба нам уже не потрібні ліки, які б зробили нас розумнішими, такими, як усі люди? Ти ж сам подав мені цю ідею. От я й працював над препаратом, який би активізував процес мислення, впливаючи як на кору півкуль головного мозку, так і на певні підкіркові утворення. Зокрема на висхідну частину ретикулярної формації, що стимулює певні відділи мозку. До того ж…

— Досить, досить! — замахав рукою шеф. — Здається, вже все зрозуміло. Правда ж, колеги?

Колеги, кисло усміхаючись, мляво закивали у відповідь.

Але Клон питав далі:

— Мауї, скажи викладачам, у скільки разів твій препарат підвищує коефіцієнт інтелекту?

Мауї замислився.

— Не пам’ятаю точно. Чи то в два і три, чи то в два і чотири десятих раза.

Шеф крякнув і вдарив себе кулаком по коліну.

— Робота завершена? — спитав він, витираючи спітніле чоло.

— Не зовсім.

— Чому?

— Я ж уже казав. Мене зацікавила шаруватість сколапсованого об’єкта, і я…

— Треба негайно братися до роботи і довести все до кінця!.

— Це ви про сколапсований об’єкт? — спитав Мауї, наївно кліпаючи очима. — Я вже майже…

— Про який там об’єкт?! Препарат треба пустити в серію, і якнайшвидше! Оголошую це завданням номер один.

— Але ж ви досі казали, що завданням номер один є ефективне пальне для зорельотів.

— Який ти нетямущий, — усміхаючись, покартав його Клон. — Не розумієш хіба, що твій препарат дасть можливість усім людям свідомо керувати своїми нервовими процесами, як це роблю я. І тоді проблема пального для далеких зорельотів відійде на другий план.

Мауї ляснув себе по лобі.

— Я й не збагнув одразу! Препарат дороблю за місяць.

Клон обернувся до викладачів.

— Уся паша група візьметься до цієї розробки. Препарат буде готовий набагато раніше. І тоді впаде не тільки стіна, що відділяє нас від людей, а й стіна, що відділяє людей від зірок!

Шеф викликав Теу Фніца з самого ранку. Це не віщувало нічого доброго. З завмиранням дихала він підійшов до затулки і тихо щось прохрипів.

— Заходьте! — почув він грізний начальницький бас, і його чуттєвища заніміли.

Теу Фніц, як того вимагав етикет, двічі підскочив і притис середні чуттєвища до лівого шипоїда. Середні чуттєвища шефа ледь здригнулись у відповідь.

— Ну що, працівнички?! — гримнув він. — Чим займається ваш відділ маскування! Ви оце читали?!

І він потряс свіжим номером земної газети “Ф’юче таймс”.

— Пишуть! — гнівно вів далі шеф, і зелені волоски на його дихалах обурено настовбурчилися. — Вони пишуть, що над Сан-Франціско цілих дві години, це близько двадцяти наших п’юїдів, висіла літаюча тарілка, тобто наш малий гравіліт. Що ви на це скажете? І це називається маскування? Ви забуваєте, що принцип повного невтручання в життя іншої цивілізації вимагає й того, щоб та цивілізація не здогадувалася, що за нею ведеться спостереження.

— Але в районі Сан-Франціско ніколи не було гравільотів, — спробував заперечити Теу Фніц. — Тільки над Петрозаводськом.

Проте шеф був глухий до всіх заперечень.

— Виписую вам із завтрашнього дня відрядження на Землю. Доповісте про настрій серед землян мені особисто! А тепер зайдіть у відділ висилки. Там вам дадуть розробку вашої земної біографії-легенди і нову людську личину. Віднині ви Іван Петрович Іванов, фізик.

Теу Фніц, покірно згорнувши трубелоїди, вийшов.

Ледь виднілися темні обриси човна, що стояв на березі. В ньому, зарившись з головою в сіно, дрімали два хлопці, чекаючи ранішнього кльову. Сон їхній був неспокійний — кусали комарі, від холодної по-осінньому води тягло пронизливою вологою. Раптом у небі почувся низький гул і від острівця долинув звук глухого удару.

— От чорти, спати не дають, — пробурмотів один із хлопців.

— Знову пришельці шастають? — поцікавився другий сонним голосом.

— Останнім часом просто показилися. І самі не сплять, і іншим не дають. Ніде від них спокою нема! — обурювався перший.

Легенький вітерець зрідка повівав над острівцем і погойдував очерет. Він тихо шурхотів. Верби зітхали, тремтячи гострими листочками, і запах їх був гіркий і тривожний. Іскри від багаття стрімко злітали вгору, тріщав вологий хмиз, піщаним берегом металися неспокійні тіні. Тишу зрідка порушував сплеск щуки, що ганялася за поживою.

За хитливою стіною світла почувся хрускіт гілок під чиїмись ногами. “Іван Петрович” підвів голову. З темряви вийшов чоловік, звичайнісінький на вигляд, у штормовці й високих болотяних чоботях. Коротко привітався і спитав:

— Вогнику не знайдеться?

— Беріть, — добродушно усміхнувся “Іван Петрович”. — У мене нібито досить.

Теу Фніц внутрішньо радів. Усе складалось якнайкраще. Саме так і радили йому у відділі висилки: “Відвертішими земляни стають, якщо разом з ними вдихати дим злака, в якому міститься нікотин; або ж вживати з ними розчин етилового спирту, який для землян є наркотиком. Бо ніщо так не зближує і не схиляє людей одне до одного, як спільні вади”.

Чоловік сів, підібгавши під себе ноги, запропонував “Іванові Петровичу” сигарету і закурив сам. Він з насолодою затягнувся і промовив:

— Над цими місцями ніби не владний час. Мабуть, тисячі років тому тут так само Скидалася риба, шелестів очерет і біля такого ж багаття сиділи наші далекі предки.

— І сидітимуть так само ще через тисячі років, — підхопив “Іван Петрович”.

— Так, тут сидітимуть люди часів Великих Контактів, — замріяно промовив чоловік, дивлячись на вогонь.

— Ви говорите, як поет, — сказав “Іван Петрович”, досадливо смикаючи свою вузеньку борідку. — І дуже ненауково.

— Я справді маю відношення до поезії — викладаю літературу. Але невже мрія про майбутні контакти з позаземними цивілізаціями — це ненауково?

— Які контакти! Про що ви кажете? — невдоволено вигукнув “Іван Петрович”. — Ми, вчені, вважаємо, що контакти з іншими цивілізаціями — несусвітна дурниця хоча б через те, що інших цивілізацій немає.

— Повірте, — гірко зітхнув викладач літератури. — Мені теж часто здається, що ми самотні. Самі самісінькі на цілий Всесвіт. Ми — сироти Всесвіту. І так сумно часом буває, так тоскно на душі!