Чтение онлайн

— Нєа.

— Точно?

— Стопудово.

— Людо, — головний озирнувся до своєї любої заступниці, — ти цю Мигаль знаєш?

— Ні, Сергію Сергійовичу. Вперше чую.

— Людо, я хочу завтра бачити роздруківки розмов МТС за всіма нашими робочими номерами.

Як і треба було очікувати, видання відмовилося друкувати будь-яке спростування, стоячи на тому, що інформацію було отримано зсередини «Фармацеї» від керівника, статус якого не викликає сумнівів.

Новицька у напівшоковому стані вийшла на обід в «Корону». З'ївши улюблений ланч із борщем та запеченою рибою, вона замовила не до часу каву з коньяком та набрала свого однокурсника, який працював редактором в одному бізнес-виданні.

— Привіт, у тебе є знайомі в медіа-новинах? У мене хтось злив їм інфу. Дуууже важливу. Гавкнув тендер на багато нулів.

— Соррі, в медіа-новинах нікого немає, але спробую розпитати. У принципі, коли нам щось потрібно, ми телефонуємо сейлзам чи екаунтам, [16] якщо хочемо щось від рекламних агентств.

— Сейлзам? Ти впевнений?

— Ага, ну сама подумай. Кого ви берете в продажники? Всіх, текучка там велика. Кожен гівнюк хоче себе відчути причетним до великих бізнес процесів. Знаєш, таким навіть не треба грошей чи вивести в ресторан, їм лише попавитись трохи, вирости у власних очах.

— Круто, ну ти якщо зможеш, дізнайся пліз про медіа-новини.

— Окі.

«От дурний день, найдурніший за останні три місяці. Ну не буває ж так, що весь час погано, мабуть, завтра, буде суцільна біла смуга», — намагалася себе підбадьорити Новицька, вимикаючи комп та з певною мірою огиди протираючи робочий стіл спиртовою серветкою. Для профілактики ЗСШ.

Наступний день, марно що вівторок, пройшов під гаслом «не можеш всякнути гівно, обтікай. Обтікааай». Мало того, що офіс почав кучкуватися по троє-четверо, про щось шепотітися, та косо поглядати на кожного, хто проходив повз. Офіс потонув у підозрах та засичав, як переповнений серпентарій. Сейлзи підозрювали брендів. Бренди підозрювали сейлзів. Головний підозрював Новицьку, Новицька, за звичкою, зам. директора. Час від часу хтось стукав у важкі двері кабінету головного із черговим логічним обґрунтуванням та новим підозрюваним. Усе це до болю нагадувало гру в мафію.

Колись рік чи два тому, коли головний із заступницею звалили на тренінг до Південної Африки, маркетинг-відділ, умираючи від сезонного літнього застою, замикався в мітингрумі та грав у мафію. Аби не викликати жодних підозр, на двері мітингу вішалася табличка — «тихо, йде нарада», на мітинговий коми та екран проектором виводилася якась презентація, і якщо хтось, не прочитавши, ломився крізь мітинг на балкон покурити — черговий бренд починав зачитувати вголос динаміку показників знання марки та лояльності. Аби навіть найчутливіше вухо не могло вловити крамольної гри за стінами мітингу у робочий час, маркетинг-відділ вигадав спеціальні коди: мафія називалась — клієнтами, шеф мафії — директором, мирні громадяни були підрядниками тощо. Ця забавка протрималась іще три тижні після повернення головного і вмерла природним шляхом після того, як звільнився бренд-менеджер знеболювальних, а дівчина-бренд з протизаплідних пішла в декрет. Таким чином гравців у маркетинг-відділі лишилося лише сім, що було менше необхідного мінімуму. Тож потрібно було вводити у гру або сейлзів (що було вкрай небезпечно з точки зору конспірації), або втягувати у цю не надто корпоративну затію когось із джуніор-брендів.

Отже, вівторок теж розпочався нерадісно. За півгодини до робочого дня, у чаті висіла лише Новицька та зам. директор. А ще за кілька хвилин Новицька отримала запрошення з'явитись у кабінеті заступниці головного. Через секретарку, звичайно. Якби не менеджмент-мітинги, то Борисенко та маркетинг-директор так би і продовжували спілкуватись заочно. Аби не псувати собі апетит та не стикатися зайвий раз із зам. директора, Новицька навіть змінила свій улюблений «Ришельє» і перейшла обідати у «Корону».

— Привіт, — удавано цукрово видала Новицька, манірно виставивши черевички Фелліні за 2700.

— Привіт, будеш чай із звіробою? — уїдливо посміхаючись, поцікавилася Борисенко, напевно знаючи, що Новицькій гіркий чай із звіробоєм не до шмиги та стовідсотково помітивши черевички.

Добре, хоч не показує чергове хоум-відео з життя своїх улюблених карликових хом'ячків, напоєних чаєм із звіробоєм по самі вінця, зображеннями яких було прикрашено всі стіни кабінету.

Людмила Трохимівна Борисенко була прискіпливою, відгодованою тіткою передклімактеричного віку. Однією з тих, які весь час кажуть, що їм завжди тридцять дев'ять та вишукують в інеті всілякі дієти, неодмінно жуючи шоколадний торт зі збитими вершками. Запивають все це діло чаєм із звіробоєм. Ну і вдягаються та поводяться відповідно до свого удаваного віку. Треба додати, на дух не переносять, коли когось до тридцяти років називають директором. Людмила Трохимівна доводилася головному троюрідною сестрою й трималася дуже цукрово в його присутності. А зважаючи на те, що їй належало 7 % акцій консорціуму, із рештою співробітників вона поводилася набагато жорсткіше.

— І що ж у нас сталося? — Новицька ефектно клацнула підборами та натякнула, що вже час згадати про мету зустрічі.

Люда загадково та водночас отруйно посміхнулася. Ще раз. Дві посмішки від Борисенко за такий короткий проміжок часу мали б насторожити.

Людмила Трохимівна була людиною геть позбавленою грації. В неї посмішка як у білої акули.

— Ми змінюємо рекламне агентство. — резюмувала Борисенко.

— За якою категорією препаратів? — запитала Новицька, ще не підозрюючи всієї глибини провалля і навіть не відчуваючи його усіма своїми феллінівськими черевичками із 12-сантиметровими підборами.

— За всіма, — ще ширше посміхнулася Борисенко і стала схожа на крокодила. — Із наступного місяця.

— Тобто? — від шоку матюки застрягли у горлянці Новицької. — А нічого, що нам вже спланували до кінця року всю рекламну активність та зробили букинг [17] на свій страх і ризик.

— А хто їх просив? — Борисенко посміхнулась отруйніше вже точно нема куди.

— Я їх просила, інакше втратили б найкращі місця.

— Ну нічого страшного, ми ж додаткової угоди не підписали? Нє? Грошей не платили? Нє? Посилай їх подалі. Бюджет піде через наших друзів: агенцію «БрейкВей». [18]

— А нічого, що люди вже зробили половину роботи? І хороші ціни.

— Нічого. Щось у тебе з ними якийсь особистий інтерес? Вони тобі відкатали? — Борисенко із натяком втупилася у черевички за 2700.

— Якщо я ще раз почую це припущення — я тут працюю останні два тижні. — Новицька різко всадила підбор у підлогу, очевидно уявляючи ногу Борисенко на тому місці.

— Дивна в тебе реакція. Я б сказала — ненормальна. — спокійніше додала зам головного, напевно чай із звіробоєм вимикав агресію. — Та байдуже. Тобі зателефонує директор «БрейкВей» Петро Гальмо та домовиться про зустріч. А ти вже будь ласкава тримайся люб'язно — це давні друзі Сергія Сергійовича, у нас з ними такі спільні справи, що тобі навіть не снилося.

— У мене лише одне питання: якого xЂ(R)a?

— У нас нова програма з внутрішньої безпеки. Кожні три місяці будемо змінювати постачальників послуг, аби директори не підсіли на відкати…