Чтение онлайн

У вільний від тієї праці час він заходився біля відкриття книгарні. Тут він уже піднайшов собі спільників, так що не все мусів робити сам. Зараз за мостом над Вертахом, ліворуч, коли йти від трамваю до Зоммекасарні ви помічали огрядненьку крамничку, ще навіть без назви. Але в великому виставовому вікні видніла таборова газета «Наші Дні» зараз поруч були газети й журнали, що їх випускали в різних таборах, гуртки або поодинокі особи. Швидко появилися й книжки, що їх надсилали до продажу люди, які привезли з дому запас одної чи другої книжки, якесь видання, чи, вкінці, різні книжки, що вже відлежали свій вік у не одній бібліотечній шафі в наших хатах. Тепер для них і місця не ставало і запотребування на них ніякого. Бо, що знали про життя старі автори, що описували кріпаччину чи теж селянський побут там далеко поза обріями сьогоднішньої дійсности?

Тож часто ви зустрічали Пилипа, як він шкандибав до своєї книгарні. У ранці на спині були в нього книжки, що їх роздобув десь в Реґенсбурзі, чи іншому — бурзі, загалом десь між скупченнями наших людей. Хто зустрічав його — частенько підсміхався, бо нехитрий товар найшов собі той чоловік для продажу. От так би сало, м’ясо, чи хоч би мануфактуру! Але він вірив у силу людського духу і в його потребу в харчах: друкованому слові, бо думав, що не самим хлібом людина живе.

Між книгарнею і друкарнею та житлом на Гольбайнштрассе проходили його дні. Несли його швидко назустріч нищівному завтра.

Від Романа не приходили вісті. Спершу ми цього не помічали, зайняті житловими труднощами, перепроваджуванням і необхідністю пристосовуватися до нових обставин. Врешті він так рідко писав з того Тельфсу. Там бо він залишився. Закоханий в гори, він не захотів жити в місті. Що робив? Жив і далі у старих, уже тепер не на стриху, а в нашій кімнаті і ним старі піклувалися майже як сином. Їздив до табору в Ляндеку, шукав зв’язків і вісток, приятелів і вікна в світ. Коли нічого не тягнуло його туди, йшов у гори. Тяжкі тури були йому наймиліші, спинання по майже гладких стінах з уживанням линви і гаків. Небезпечний похід ледняками й снігами вживаючи джагану і раків при тяжко окованих черевиках. Боротьба з небезпекою й погрозою гір, їхніх недоступних вершин. Радість з осягу, тріюмф перемоги над пропастями й безоднями. Над головою небо і сонце, світ десь унизу в туманах і хмарах.

Тож писав зрідка. Все ж писав, щоб батьки знали, що живе і де живе. Хоч і не дуже знали, що робить. Але тепер листи й зовсім перестали приходити і я занепокоїлася. Але батько потішав мене, що він вже зроду такий і що не треба тим надто перейматися і, що одного дня знову прийде картка з якимось видом гір.

Прийшла. Але не від нього. Хтось, що навіть не підписався, доносив, що Роман та його товариш Дмитро сидять у французькому концентраку, в Бреґенці. Місто це в Форальберзі — це мала гірська провінція Австрії, що прилягає до Тіролю і Боденського Озера. Тільки всього. Тепер стало ясне: батькові їхати визволяти сина. Хоч нелегка то була справа. Вже добути дозвіл на виїзд до Австрії, що дорівнював дійсному закордонному пашпортові, було тяжко. Треба було якихось інтервенцій комітету, якихось довідок, що його там висилають в таких то і таких справах. Там дозвіл від війська, СІС, німецьких і французьких властей.

Але їхав. Тими потягами, що мали тільки дерев’яні лавки, дошки чи папу замість вікон, ніякого огрівання ні освітлювання — їхав у гори, які так недавно сім’я його покинула. Через Мюнхен, що вивозив свої руїни, через Іннсбрук, де колись шукав дозволу на побут у Тельфсі. Через Тельфс, де сім’я його була коротко, але стільки важливих і цікавих подій в’язало її з тою оселею. З вікна бачив містечко і готель «Цум Ресль», де сходилися на новини. Бачив фабрики, що не зазнали пошкодження під час війни, і вітав дімок старих. Вітав спомини недавнього минулого.

— І чого та де він поцілявся? — думав про сина. Міг же далі сидіти у старих, а коли конче кудись іти, то до Ляндеку або приїхати до Авґсбургу. Що ж знову, стругнув такого, що попав у концентрак? І як його відтіля визволити?

Його хворе серце стукало нерівно. Інколи воно й зовсім спинялося на хвилечку, щоб зараз же вистрибнути сполошеним ритмом, що не підкорювався нормі. Він чув оцю аритмію в цілому тілі. Інколи доторкав пальцями живчика з тривогою, наче б запитував його: як довго ще?

Вистукували колеса: не довго… не довго… не довго…

Хлопці верталися з Швайцарії. Пішли туди шукати можности продовжувати студії. Тяжкий гірський виряд, рюкзаки, підковані чоботи. Очевидно якась найнебезпечніша тура, що її мало контролювали прикордонники. А що до їхнього вигляду: йдуть же до Швайцарії, відомої туристичної країни, де певно всі так виглядають.

Все ж щось не похоже було в них на швайцарців Зраджувала їх німецька чи французька мова, хоч така поправна. Але якось добилися до Женеви. Мали адреси. Але чужинців, що прийшли до тієї свободолюбної країни нелегально, ніхто й у хату не пускав. Насилу десь примістилися у німців. В університеті перші умови студій: горожанство або пашпорт, віза, дозволи влади. Коротко — всі вимоги легальности.

Хлопці мали тільки ДП виказку і по парі білизни в ранці… Коли ввечері зайшли до господарів довідалися, що була поліція, шукала за ними. Прикра, отже, справа!

— Втікайте! — радили.

… Тюрма, переслухання, видача країні, з якої походили…

— Ну, але там багато університетів, — насміхався своїм звичаєм Роман. — На Соловках, Колимі, Ведмежих Островах…

— Не кортить, — заявив Дмитро.

Верталися через гори. Високі й стрімкі, покриті льодовиками. Спиналися як дикі коти, бродили по снігу, зсковзувалися з скель. Десь в диких скельних нетрях натрапили на хатину. Була порожня. Давно нікого там не було. Вичерпані до краю, перемерзлі, голодні ледве доволоклись до нар і запали в глибокий сон.

Як довго спали? День, ніч?

Прокинулись від сильного штурхання та людських голосів. Прикордонники приводили їх до дійсности. І вже тепер в їхньому товаристві вернулися до Австрії, до табору в Бреґенці. Там громадили різних людей. Багато дехто, як наші туристи, старався дістатися до Швайцарії і або вертався з нічим, або й тут же на місці попадав у табір, не маючи навіть ДП статусу, або з ним чи без нього, будучи громадянином союзної держави, СССР. А ще ж французи. Тож збирали їх до таборів і розвозили, де хто належав.

Ішов вулицями чужого міста й розглядався. Як усі альпійські міста, воно мало небагато крутих вулиць, старі камінні будинки, а найбільше отих дерев’яних тірольських, таких оздобних домів. В невеликій віддалі обрій мережали гори. Холодним подувом віяло від озера.

В смугнастій піжамі, джаган у руці. Піднесе джаган і поволі знехотя пустить. Джаган стукне об камінь-брук. Якось довгенько джаган тулиться до землі. Чиї ж то руки підносять та пускають його? Хто ж то так тяжко працює?

Постоїть, розглядається, усміхнеться до одної чи другої дівчини й знову пустить джаган… Підіпреться його держаком і щось думає, дивиться в порожнечу…

— Щось не дуже ти перепрацьовуєшся, — каже батько, помічаючи спосіб праці сина.

— Добридень, тату! Що тут робиш? — засміявся, а очі його проясніли.

— Не хотів би ти, часом, піти знову в гори? — зажартував батько. — Коли так, стараймося тебе визволити.

— Не забудь, що нас двох!