Чтение онлайн

Марія Сірко теж в колгоспі. Пасе худобу. З досвіту до темної ночі по росах, мочарах і балках. Убігана, чорна. Поночі вертається в колгосп, бо своїх хат уже не має народ. І тоді щойно ложку страви дітям варить, а вони голодні, обдерті. Дві курочки має. Що ж коли від них треба давати здачу яєць. Ще одної не здали, а там — друга. Потім позика й ще там якась друга здача. Ні за що купити нічим прогодуватись. Хочеш в місто їхати — пропуск мусиш від старости колгоспу мати. У будень не пустить, а в неділю нічого не купить. А хоч і пустить, та трудоднів у книжку не запише. Хоч і проробиш кілько тих трудоднів, проте зимою голод.

Не тільки вона, не тільки тисячі й мільйони Марій. Усі. Цілий нарід на панщину щоранку йде. Оце подивіться, яке щасливе життя в колгоспах. Є такі показові колгоспи, куди навіть возять чужинців, щоб оглядали. Там і нагодовані й одягнені та й мешкають непогано. Ще й ікони в кімнатах — це для старих, бо молоді тільки портрет вождя й політбюро можуть признавати. А там кіно чи клюб. Бісиклі. Словом рай. Є такі, справді є. Але є й другі й їх є більше.

Їдеш степом. Безкрай і безмір. Коли взялась пшениця, то як море — берегу її не видно. Тільки й хвилює, тільки й золотиться. Коли буряк, то тільки він. Милями. Восені купа за купою, як могили, як окопи. Плідний край, ситий чорнозем. Далеченько від колгоспу до другого. Оце виринає щось в роді села, якісь хати. Так і є, справді. Та що це сталось зі селом? Хати повалені, в землю западають. З тих, що залишились, виходять якісь здичавілі постаті, голі, позаростані. На кім лахміття, то дране таке, що тіло з усіх сторін просвічує. Чи земля в них поганіша, чи не злюбила собі оцього глибокого орання тракторами, досить, що не годує людей, хоч повинна. Тож вигибають. З 620 дворів, 100 тільки залишилось, решта опустіли та в землю западаються.

Скільки, скільки ж таких по всій Україні!

Галичани теж зазнали цього раю.

— Сто гектарів у мене, — розказує Заклинський. — Коло Калуша земля не погана. Так що ж? Війна війною. В минулій війні погоріли ми зовсім. За большевиків переслідування. Тягали по ночі, переслухували. Я відпекувався, мовляв, земля не моя, а братова. А брат був на другому боці, під німцями. Але не вірили. Свідки були, що я куркуль. З хати прогнали, я втік на другий бік. І добре я зробив, бо був би пропав, як інші.

Віз з господарським майном під будою. Жінка й заміжня дочка з чоловіком. От і все з челяді й майна, стогектарного господарства. І не жалує за ним, зовсім ні.

— Доки вони там будуть, нічого нам там шукати. Хай захлинуться моєю землею, хай їм прокльоном стане. Не хочу я її.

Що за режим, що вчить селянина ненавидіти свою землю, її, що за неї нещодавно життям жертвував і що нині віддав би його кожночасно, в потребі?!

Але він вірить, що мусить настати час порахунків між союзниками, що на свою землю він таки вернеться не рабом, господарем. Як ні — то в світ! Простим робітником, на найчорнішу роботу.

Марчак самітний, живе з парубками в кімнаті. Тепер у стайні. Та чи не все одно? Життя йому обридло вже давно, хоч має тільки сорок літ. Чого втікав? Не втікав, тільки доля ним кидала. Був у польському війську, був у неволі, був у большевицьких таборах для полонених, вийшов і посидів в хаті. Та яка то була хата, яке сидження? Продовж не цілих двох літ — тричі переселюваний. З Сяніччини в Равщину, з Равщини в Чортківщину, а відтіля на Волинь. Що засіяв землю, то не зібрав, тільки мусів мандрувати далі. Родина зчорніла й звелась на ніщо. Вкінці, взяли його до війська. Був на Україні, навіть на Далекому Сході. У Владивостоці, на якомусь військовому навчанні. Потім на фронт — проти німців.

— Там ми, галичани, давай радитись. Защо маємо воювати? За катів нашого народу? І вирішили здатись німцям. Так і зробили, під Львовом стоячи. А німці зібрали як найгірших злочинців до жахливих таборів. Спершу цілий тиждень не давали їсти. З голоду ремінь кусали. Потім в Німеччині, отут недалеко від Авґсбургу, в таборі я гинув поступнево й здавалось неминуче. На камінній підлозі, або на болоті пів року спав. На день літру юшки й кусок хліба давали. Люди мерли з голоду масово, і то тоді, як вони стояли на Україні, золотій від хліба. Прокляті!

Від очей ідуть скісні зморшки, очі насуплені, вигляд значно старший, як би відповідало його вікові.

— Поночі німці приходили часто в табір п’яні. І тоді вправлялись, хто одним ударом вб’є людину. Доходили до досконалости. Одним ударом палки в голову — вбивав, і так кільканадцятьох, одного за другим. Потвори! Другі, що допікали, були рускі. Вони зараз же захопили провід у свої руки: вся влада, зв’язок з німцями і внутрішній порядок в їхніх руках. Вони то наче б усі однакові, без відзнак. Але між собою знали котрий офіцер і кому приказувати. Ми, галичани, мусіли укриватись, приховуватись, бо інакше мучили нас, переслідували, а то й вбивали, як оці падлюки. Вкінці українців почали звільняти з неволі, тоді відбувся страшний похід кістяків, що останками сил воліклися додому, падали по дорогах, розсіваючи всюди заразу й смерть. Усі придорожні садиби згодом були, як вимерлі: усюди висипний і кишковий тиф і смерть.

Але хто вернувся і відховався, не забув цього злочинця. Загоріли партизанщиною ліси-степи, спалахнули села й загули міста.

— Після звільнення мені нікуди було йти. Моя сім’я ціла була вже позаду під большевиками на Волині. Додому повороту не було. То ж залишився в Авґсбурзі. Я муляр і каменяр. Майстер, спеціяліст. Робота була, якось я й розжився. Та що з того, доля мене мабуть переслідувала. Двічі бомби розбили хату, й я залишився в тім, в чому стояв.

Що далі?

Виймає з витертого портфеля витинок з якоїсь польської газети. Слова президента Рузвельта, що заявляє, ніби аліянти так довго воюватимуть, аж привернуть в цілому світі свободу думки, слова, письма и совісти та знищать усі диктатури й тиранії.

— Якщо ні — не дам себе взяти живцем! Маю вже досить муки й лиха. Вб’ю одного чи двох, якщо мене силою брати схочуть, і сам згину. Мені вже все одно, мої найкращі літа вже пропали, й тепер я не маю нічого й нікого. Родина моя певно не живе, бо в тій смузі були страшні бої. Є тут зі сусідніх сіл утікачі, кажуть, що наше село не встигло й рушитись, як поночі засипав його град бомб і гранат і зараз же спалахнуло, тільки вирви залишились — де було. Про мою родину ніхто й не чув, і не бачив їх.

Параска Просвернюк якраз з тих околиць. Жовтяво-бліда, тупий пролетарський вигляд. Шестеро маку — дрібноти коло неї. Чого ж вона, якраз вона — їхала?

— Та де я їхала, де! Аво прийшли з револьверами й гандгранатами та давай викидати з хатів. Фронт буде. Всіх нас вигнали за село, а село підпалили. Ми оглянулись і тільки ахнули: вже горіли наші хати. Потім відділили чоловіків від нас і кудись погнали з кіньми. І слід за ними загинув. А нас, жінок з дітьми спакували у вагони та й надали на колію. Їхали ми, їхали о сухім хлібі, діти мало з голоду не погинули. Завезли нас до лягрів десь в Німеччині, а там ми доперва набідились. А потім мені казали йти на фільварок працювати. За те, що з дітьми на тім вікті [71] , що свині не їли б, не платили мені. Діти обдерті, голодні по селі скитались. Чужі господарі швидше щось дали, але мої сильно скупі були й ніколи не дали нічого.

Одна дитина на руках, друга за спідницю тримається, ще двоє грається на підлозі, інші на подвір’ї. Якраз кличуть, що Юрко протяв ногу, бігаючи по смітнику…

— Так куди буду вертатись і до чого? Хати нема, чоловіка нема, села нема. А тут між своїми, та й якось живем. Що буде другим, то й нам.

Гаврилюк волиняк зі Сокальщини:

— Ще до війни перечували від людей, що втікали з України, які там гаразди. І знали все про колективізацію й вивози та винищування народу. Але як прийшли большевики, питались селян з-за кордону, бо близько були, як їм живеться. Всі вони якісь застрашені, якісь недовірливі. Казали завжди: «Нічого». Але вже бійці, що не стояли, а проходили й не боялись, казали: буде вам горе люди, буде вам загибіль. Дивіться, до колгоспів ні за що не вступайте, бо це все одно що смерть.