Чтение онлайн

— Ми були ще під большевиками пів року. Як же стали вивозити й проганяти людей з хат, як же чіпили мене за політику, — а я був крамарем у кооперативі, — і стали мене тягати по ночах до НКВД і жадати, щоб я видавав своїх людей і виказував на них, хто націоналіст, і погрожували, що як не скажу згину сам, то ми тихенько зібрались з жінкою і раз у ночі — через Буг на другу сторону.

Цей був тоді молодий і не мав дітей. Вже потім у чужині прижив двоє. Чи не жалує за землею й господарством?

— Земля й господарство? Ба, якби дали бути й жити! Але на дадуть, де, де! А потім: все це набута річ. У нас війни були. В попередній війні ми погоріли, а земля терном поросла, бо в нас був фронт. І нас теж прогнали були. Але як війна покінчилась, і ми вернулись і стали до праці, до року хату ще й під бляхою поклали, поле обробили. Головне: життя й здоров’я. Будем жити й зможем — поставимо будинки, управимо поле. А ні — не треба.

Де був, опустивши Волинь?

— Був у Залізчині. Там де поляки вирізували цілі українські села й палили їх. Там пройшов такий жах однієї ночі, що горіли села довкруги й чути було тільки лемент та рик худоби. Ще й досі здригаєшся на саму згадку. Чудом смерти уйшли. Ті, що залишились цілими — подались у Карпати.

— Там же партизанщина була. Ліси повні. Різних. І наших українських і польських і большевицьких. Приходять до хати, приказують, вимагають харчів. Раз одні, то знову другі. А не послухай — кулька в лоб. Вкінці приходять у день німці, хтось їм виказував, що в тебе вночі були партизани, і стріляють та вішають господарів.

Робітники насилу вивезені через арбайтсамт (бюро праці) — їх ловили, як собак по селах і містах, замикали за дротами та вивозили, як худобу, на експорт. Працювали по фабриках, гинули від бомб і від знущань. Були по селах у баверів і, хоч праці багато, якось жили. Були всюди, в кожній закутині Німеччини. Знають її, пізнали життя і не бояться ні чужини ні праці.

Такі вони — ці люди в таборі. Оце тільки декілька з них, що ви встигли з ними поговорити. І що захотіли розказати вам свою історію. Але їх, таких же три тисячі в цьому таборі і сотні тисячів у інших таборах і по домах Европи.

Довгі місяці вони жили під загрозою примусової репатріяції в чорній розпуці й безнадії. Але розбилися спроби примусу об їхню рішучу поставу: вони воліли смерть на місці, як повільне чи й швидке конання там, на батьківщині.

Тож людолови покінчили своє завдання, їхні комісії від’їхали з нічим. У руки дістали тільки тих, що їх захопили на початках, докіль народ не навчився боронитися, а його постава й страждання не порушили совість світу.

Тож прийшли для нього часи перевірок, анкет, комісій, допитів, розслідів. Вони торгали нерви й мучили й несли з собою нові, незрозумілі небезпеки. Одною з них — бути вискринінґованим, значить викиненим з гурта й відданим німцям в руки. І знову питання: що зроблять з ними німці? І з чого та як житимуть?

Вони гніздилися по руїнах, містилися в півзавалених бараках за містом, скривалися по селах і були знову «остами», що робили на баверів.

Усі вони, селяни, робітники, інтелігенти — могли б вам розказати про своє життя там і тут, неімовірні для вільного світу, історії. Кожне життя — кривавий роман. Алеж кому цікаво читати його, чи слухати? Навіть вояки позіхають стоячи на варті, а службовці УHPА, а потім IPО, нудьгують і нетерпляче й зневажливо мотають головою, слухаючи цих, неймовірних для них оповідань. Не відомо, чи вірять, чи думають, що це вигадки.

Але таборовики, приватники, вискринінговані, чи ні — всі вони мають одне стремління — на захід!

Спочатку ми організували таборову здоровоохорону. В таборі на Гегінген була я одиноким лікарем. Згодом, коли люди стали напливати до табору, нас було декількох. Число це згодом збільшилося до 11. Але головну організаційну роботу провели ми обоє з д-ром Жуковським. Ми дістали обладнання й ліки і в Зоммекасарні ми вже мали кілька кімнат і кілька відділів. Тоді я обійняла опіку над жінкою, з її жіночими хворобами, вагітністю і пологами, інші лікарі вели внутрішній відділ, далі дитячий, шкірновенеричний тощо. Для пологів, операцій, поважніших хворіб ми відсилали хворих до окружної лікарні в Серваціюсштіфт. Як і ціле наше життя, так і здоровоохорона підлягали американській, тобто міжнародній установі, званій спершу УНРА, потім ІРО, зокрема лікареві, акредитованому при ній.

Привітавши в дорозі будні, я вступала на терен табору. Довший час треба було мати довідку, що працюєте в таборі, і її оглядали стійкові на брамі. Та, коли американських вояків замінили наші поліцисти, вона стала майже зайва, бо ми всі були знайомі.

Я скручувала зараз же праворуч і входила до першого бльоку де містилися уряди й установи та таборова управа. Там теж були наші амбуляторії. Великі вікна, частинно покриті молочним шклом, виходили на вулицю і приносили нам враження зі світу. Так часто непокоїв нас надмірний рух автомашин, головне вантажників. Все що різнилося від постійного ритму буднів, могло нести нам небезпеку.

Сестра, що допомагала мені в праці, мала звичайно вже зголошених хворих і приготовані їхні картки, що їх видобула заздалегідь з картотеки. І хоч був вчасний ранок, хворі вже чекали нас. Але, треба сказати, що їх ніколи не було багато і, що хвороби в них не були поважні: такі менші жіночі нарікання. І вагітних ми не мали багато, навпаки, як це діялося в інших національних скупченнях. Страх перед репатріяцією і непевним майбутнім заставляв людей і в цьому обмежуватися. Але мали ми систематичне просліджування всіх жінок, час від часу, і це давало нам доволі роботи, далі огляд персоналу, що працював на кухні, побирання бактеріологічних пробок для вишукання носіїв інфекції, тощо. Вкінці, облік і зіставлення, та писання звітів.

Бувало, що нікого не було до ординації, і ми тоді балакали й жартували. Інколи ж я казала сестрі піти до будинків та поглянути, що там діється, та покликати зголошених хворих. Коли надворі був холод, сльота чи сніговій, вона верталася та зі сміхом заявляла, що жінки поховалися під чоловіків, як курята під курей, хто б їх відтіля видобув, або щось похоже, жартівливе.

Як би не було, наша ординація кінчилася — за неї нам ніхто не платив, тільки я діставала приділ харчовий, хоч, як приватниці, мені він не належався, і я входила на терен табору для суспільної праці, нарад, розмов з різними людьми. А роботи такої було багато. Давали нам її дві установи: медична і жіноча. З рамени здоровоохорони велося санітарний курс, догляд хворих і першої допомоги. Вказівки ми діставали з Українського Червоного Хреста, потім названого Санітарно-Харитативна Служба, в скороченні СХС. До кожної школи був призначений лікар, що дбав про гігієну, просліджував учнів. А шкіл тих було немало! Там дитячий садок, нижча початкова і вища початкова, вечірня, курс для неписьменних, навіть був Народній Університет, виклади для вчителів, виклади для учнів, курс шкільної гігієни, контроля санітарних умовин, одна чи друга порадня.

ОУЖЕ — Організація Українських Жінок на Еміграції з централею в Мюнхені трусила життям наче великим решетом. Ціла країна промережана сіткою філій, усюди, де жили розкинені наші люди, обов’язково діяла жіноча організація з її багатьома рефератами, якими пронизувала ціле життя громадянства, в першу чергу піклуючись жінкою і.дитиною, в таборах і в позатаборовому житті. Різні там курси, робітні, варстати. Виховна праця, організаційна, фі-нансово-господарча, зв’язки з закордоном, гігієна, література й видавництво — таки справді здавалося, що ми не в Німеччині, а вдома і що оці всі Регенсбурги, Ашафенбурги, Кавфбойрени не чужі, а таки наші власні ж Тарнопіль, Куликів, Винники. Навіть назву їхню вимовлялося і відмінялося «по-нашому». Правильники, засідання, наради, з’їзди, зустрічі. Суспільна опіка: комісії опіки дитячим садком, шкільною молоддю, багатосімейними матерями, поворотцями з війська і полону, в’язнями, інвалідами… Зимова допомога, свята.

Чого, чого там не було! Але ОУЖ не одинока. Таже нашими справами відало ЦПУЕ, що жив-володів на Моріцпляцу, коли йти від сторони центру і на Юденберзі, коли спинатися безконечними крутими сходами від загумінку, бо на ділі там був вхід для нас, діпістів. І відтіля виходили директиви, вимоги, настанови, і там були майже всі ті реферати, що в жіночій організації. І засідання і наради.

Але на терені табору діяли різні ще організації, різні ще референтури. Так, це було місто, це була просто держава в державі. Тож день у таборі був повний, як стручок дорідного гороху. А ще коли хтось належав до кількох секцій, організацій чи що, або й мав відвагу бути головою філії, скажімо в рямцях ОУЖЕ. Киньте оком хочби на склад виділу та їхні реферати: