Чтение онлайн

Дивуєтесь спокоєві, з яким це пишу? Знаєте, всі радянські жінки такі спокійні. Вони не плачуть, не побиваються, не нарікають. Вони працюють далі, та з тривогою дивляться на решту своєї сім’ї. Бо коли зникне один — мусять гинути всі. За батька сини, діти, внуки. Смерть і заглада стоїть над цілою сім’єю, навіть над братами, сестрами, кузинами. Тож нічого плакати: завтра й їх не стане, завтра зникнуть усі.

І я дивилась з тривогою на моїх синів, на моїх онуків. Від неї дні стають страшні, ночі ще страшніші. Кожні кроки приводять ваше серце до биття, кожна поява незнайомого відбирає рівновагу духу. А потім вони вже стають спокійні, дуже спокійні, оці матері й дружини совітських громадян.

Одного з таких днів прийшла вістка: мого найстаршого сина, Романа, оцього адвоката, що боронив комуністів і мав шрам на лиці від шаблі поліциста — його заарештували. Мав дві провини: був соціялістом, як батько і був адвокатом. Майже всіх юристів винищено — це, мовляв, вороги народу, вони, мовляв, служили не трудящим, а державі. По році шукання й старань його дружина дістала вістку, що його переведено до Києва, суджено та засуджено на вісім літ каторги. Людину, що жила в іншій державі досі, що боролась за справу робітників і їх боронила. Що супроти нових панів не мала ніякої провини. Що могла з користю працювати для них і для народу.

Але він був українцем і щирим соціалістом.

Чи живе він ще десь в безвістях, мій Роман, мій син незрівняний?

Але в мене були ще два сини, і я дрижала за їхню долю. І тому, окрім свіжих зморшок та ще більше сивого волосся, нічого не зраджувало того, що діялося зі мною..

Я взяла до себе невістку з дітьми Романовими, і разом ми стали боротись уже тепер за їхнє життя. Ольга — синова — пішла працювати як завідуюча гуртожитком, а я занялась онуками. Праця Ольги, крім мінімального заробітку, давала нам право затримати за собою мешкання, бо інакше, як жінки арештованих, ми повинні б були піти на брук.

Степан, другий син, як я згадувала, був письменником. Оце тепер він стояв на роздоріжжі: писати чи ні. На щастя він спочатку не йшов в літературу. Дякуючи його ворогам, що й у цьому режимі виступили проти нього, його не прийняли до Спілки Письменників. Ми вспіли довідатись, що з трьохсот письменників на Східній Україні у живих осталося тільки шістьох. Тож я була рада, що син мій не пішов за своїм природним покликанням і що його не прийняли. Бо й як же писати в тих умовах? Мій син дістав три теми до писання: новелу на «добровільне прилучення Західньої до Східньої України», новелу на польські вибори і третю про дружбу народів.

Дорогі сестри, чи Ви писали коли? Чи ви знаєте, що значить казати письменникові писати по наказу і за згори установленою тенденцією? Мій Степан мучився, ходив по хаті, сідав, писав і дер написане, курив, не спав. Вкінці зрозумів, що по наказу не годен нічого творити й завдання не виконав. Так перестав бути письменником. Бо бути письменником — це беззастережно служити режимові, і писати тільки те н так як вимагає партія большевиків. А вона вимагає похвал, поклонів, агітації й вихвалювання режиму, що поневолює й убиває.

Степан пішов до банку як службовець. Ми відідхнули з полегшою, думаючи, що йому безпечніше в конторі. Одного дня його покликали до НКВД і, покликуючись на провини батька й брата та під загрозою винищити решту родини, зажадали, щоб підписав зобов’язання служити батьківщині. Що це за зобов’язання? Невже ми всі не служимо їй без підписування зобов’язань? Мій син і сам добре не знав. Думав, що, не маючи до нього довір’я, таким способом наглядатимуть його.

З тої пори що десять днів його кликали туди. Раз до установи НКВД, то знову до приватної кватири тайних його службовців, до неймовірних і підозрілих льокалів, і між ним і переслухуючим лежав револьвер. Випитували про всіх, жадали доносів на товаришів праці, навіть на сім’ю. Степан не міг і не хотів доносити на нікого, хоча ворогів нового устрою було багато, бо всі вже вспіли його пізнати та багато дехто й потерпіти від режиму. Степан мучився, страждав і боровся.

Кожен раз натискали на нього кріпкіше, кожен раз жадали виказання ворогів. Намічували осіб, що їх треба слідити, і на них доносити. Степан приходив завжди з нічим, кажучи, що дані особи говорять прихильно про владу або, що не бажають говорити про політику, що нічого про них не знає. Заявляли, що в такому випадку він сам ворог і зв’язаний порозумінням з ними, відомими ворогами совітської влади.

Коли вони примусили його підписати цю заяву, він зобов’язався про те не говорити нікому. І справді, про справу не знала ні його дружина ні приятелі. Але мені, своїй матері, він сказав. І кожного разу я виряджала його на ці муки. Наш рік ділився на десятиднівки. Що ближче проклятий день то наша тривога зростала. Ми не потребували календаря. Мірою тривоги ми мірили час.

Потім, коли він пішов, я ходила по хаті, від вікна до вікна і не находила собі спокою. Я дрижала, мерзла й дзвонила зубами. Я не була спроможна думати. Кожен крок на сходах заставляв мене вибігати до дверей. Кожен крик на вулиці видавався мені останнім криком мого сина. Коли вже надходила ніч, і мого сина не було, я кидалась на лежанку й уся трусилася в божевільній тривозі. Уява малювала мені жах, що переживав мій хлопець.

Тут значило: або ти мене потопиш, або я тебе. На такій страшній конфіденціяльній структурі держиться ця держава. Кожен наглядає за другим, видає його, знаючи, що той, можливо, вже видав його. Або він, або хтось інший мусить згинути. Відтіля громадянство таке покірне, спокійне й мовчазне.

Але мій дорогий хлопець волів згинути, як погубити другого. Одного дня я вирядила його як на смерть. І він не вернувся більше. Понура мовчанка запанувала над ним — як над плесом озера, коли в нього кинули камінь. Мій син пірнув у жахливу пустку. І ще щоб я знала, що він поляг на полі бою зі зброєю в руках. Яка я була б щаслива! Але я й нині боюсь подумати про муки, серед яких він мусів згинути. Ще й тепер, по роках, я зриваюсь поночі і мені здається що я чую стогони муки десь у підвалах НКВД і бачу там змасакрованого трупа мого сина. Хай їх Бог скарає за нього і за всіх наших синів замучених так!

Дружина його й досі не знає нічого. Я сказала їй, що його арештували, як Романа.

Знаєте, що зробив мій наймолодший син після того? Він кинув потайки дім і пішов у ліс партизанити. Він став до боротьби з ворогом, що знищив його рід і його нарід. У нерівній боротьбі, в лісі, зі зброєю в руках він розрахувався з обома ворогами нашими: спершу большевиками, а потім німцями. Коли другий раз до нашої землі наближались большевики, він жив ще. Але чи живе тепер?

Про доньку мою, Іванку, ще розказати вам? Її історія така проста як історія тисячів радянських жінок. Тому, що її чоловік, як член націоналістичної партії, втік від арешту за кордон, її разом з дітьми вивезли в Сибір.

Як це діється?

Ночі для радянських громадян навіть страшніші за дні. Удень небезпека наче б не така страшна, як уночі. Уночі над містом темінь і глуша. По вулицях їздять якісь авта. Це вантажники. Добре вловлює їхній гомін вухо бідного громадянина. В таку тривожну ніч він не спить. А той, що чекає, що нині хвиля «чистки» докотилася до нього, навіть не лягає спати. Припавши до вікна, наслухує. Потім перед домом спиняється машина, на сходах тупотять кроки. Тяжкі кроки окованих чобіт. Дзвінок — якщо його досі не вилучили — або добивання прикладом до дверей. І гострий наказ: собіраться!