Чтение онлайн

Ця війна для нього закінчилась.

Прийшов час міняти стиль, бо наступала пора війни якісно нової.)

— А що робитимемо з Рубенау? — спитав Штірліц, коли Мюллер повернувся від Кальтенбруннера і знову запросив його до себе в кабінет, обмінявшись з ад'ютантом Шольцом швидким усерозуміючим поглядом. — Нехай сидить? Його поїздку в Монтре, мабуть, треба відмінити?

— Чому? — здивувався Мюллер. — Якщо він готовий до роботи — відправляйте: в Базелі його приймуть мої хлопці із нашого консульства. Я вже попередив шифротелеграмою; обговоріть з ним зв'язок; запитайте Шелленберга, які завдання він дасть вашому єврею після того, як той зв'яжеться з Музі або зі своїми рабинами… Навіщо ж відміняти його поїздку? Це справа цікава, вона дає змогу зрозуміти, що на ділі задумав ваш шеф і мій друг… Я не вірю жодному його слову, він потайний, як дівчина в перехідному віці; Рубенау треба зробити підсадною качкою — нехай на нього кидаються нейтральні селезні, а ми подивимось, як на їхні пропозиції реагуватиме Шелленберг… Рубенау — фігура прикриття, це ясно, але що Шелленберг ним прикриває? Це мене цікавить по-справжньому.

— Коли я встигну обговорити зв'язки, проінформувати Шелленберга, відправити Рубенау?

— Після Лінца, Штірліц, після повернення в Берлін.

— Думаєте, я встигну повернутися? — похмуро посміхнувся Штірліц.

— Встигнете.

— Сумніваюсь.

— Що ж, тоді ваше щастя… В Лінці чудова весна; там буде значно тихше, ніж тут, вуличних боїв не передбачається.

— Як же я вас залишу самого? — зітхнув Штірліц. — Та я й сам — без вашої допомоги — не виберусь із м'ясорубки; в Лінці теж почнуть шукати людей нашої з вами професії.

— М'ясорубка, — повторив Мюллер. — Добре визначили те, що наближається.

— Коли я маю їхати? Скільки часу в мене лишилось? — запитав Штірліц, несподівано для себе вирішивши, що зараз, у Бабельсберзі, він переодягнеться, вийме з-під паркету паспорт на ім'я фінського інженера Парвалайнена, віджене машину до каналу, імітує аварію (нехай шукають на дні тіло) і піде на берег озера, у млин Пауля; старий помер два тижні тому, там тепер нікогісінько, а за будинком є підвал, про який ніхто не знає, бо Пауль копав його ночами, щоб ховати зайвину муки; там сухо; там можна прожити тиждень, і два, й три, а потім прийдуть наші; я візьму з собою консерви й галети, я недарма їх збирав, мені вистачить, та й потім від голоду вмирають тоді, коли кінчилася надія, коли повна безвихідь, коли настають холоди, а зараз почалося тепло, солов'ї співають — вони бомбувань не бояться, бо нічого в цьому не розуміють, думають, маленькі, що це такий грім… Так, я мушу вибратися звідси, в мене немає сили, я зірвуся, я відчуваю, що в Лінці на мене чекає пастка і ніхто не підійде до мене в ресторанчику «Цур пост» зі словами пароля; не треба брехати собі, це, зрештою, жалюгідно…»

Мюллер потер потилицю і сказав:

— Знову погода міняється… Часу у вас не залишилось. Вам взагалі не треба від мене їхати, Штірліц…

— А зібратися до від'їзду?

— Заїдете з моїми людьми по дорозі в Лінц. Заждіть, зараз я познайомлю з хлопцями, які вас супроводжуватимуть. Я не хочу ризикувати вами, дружище, не гнівайтесь… А Рубенау в підвалі, у вас є кілька годин, валяйте, розкажіть йому про те, що він повинен робити, зрештою я його відправлю сам, двох дівок з ним пущу — офіцерів нема, всі при ділі…

«Все. Кінець, — зрозумів Штірліц. — Я в кільці, мене тепер триматимуть плечима, мене затиснули… А я ж відчував, що наближається, тільки боявся собі в цьому признатися; ні, не те щоб боявся, а просто відтягував ту мить, коли признатися все одно довелося б… Даремно я не повірив відчуттю, ноно зараз точніше за розум; аналіз потрібен тим, хто стоїть на східному боці Одеру: наші мають право зараз аналізувати, тому що за ними перемога; а тут настав крах, усіма керує не розум, а тваринне почуття — вижити, вони втратили голову, метаються, і я не міг не настроїтись на їхню хвилю, правильно робив, що настроївся на неї — «серед рабів не можна бути вільним», але я дуже довго дозволяв собі таку розкіш не погоджуватися з самим собою, і настала розплата.

Підожди, — сказав він собі, — не поспішай підписувати капітуляцію з тим, що називають «збіг обставин». У тебе заздалегідь продумані ходи, треба спробувати все, що тільки можна, треба бити на почуття, розрахунок, емоції — це може зараз пройти. Логіка — по-друге, а спершу я мушу ввернутися до почуття… І, крім того, не можна їхати, не зробивши все, щоб урятувати дітей оцього самого Рубенау, він — зламана людина, та хіба його діти винні в тому, що прийшов Гітлер? Чим більше добра намагається зробити людина, тим більше їй віддячиться; світ уміє дякувати за добро; це — закономірність, і чим швидше це збагнуть люди, тим краще стане їм жити…»

— Гаразд, — сказав Штірліц, — хай буде так, я розумію, що після загибелі бідолашного Ганса ви вправі повсякчас тривожитися за моє життя… З Рубенау я впораюсь швидко, але…

— Що «але»? — спитав Мюллер. Він не терпів, коли не говорили до кінця, Штірліц знав це і вмів цим користуватися.

— Та ні, пусте…

— Штірліц!

— У мене давно вже визріла цікава ідея, тільки…

— Валяйте вашу ідею — але швиденько! Тьма-тьмуща роботи… Неждано-негадано з Мюнхена сюди виїхала Єва Браун, дамочку тут ніхто не ждав, Кальтенбруннер доручив мені організувати охорону і зустріч її поїзда… Ну?

— Я думаю ось про що, — замислено сказав Штірліц, — чому б вам, особисто вам, групенфюреру, не спробувати налагодити свій, особистий зв'язок з Музі? Або з рабинами в Монтре? Чому ви завжди віддаєте ініціативу іншим?

Штірліц побачив, що Мюллер ждав чого завгодно, тільки не цих його слів.

— Стривайте, стривайте, — сказав він (був, мабуть, настроєний на щось інше, напружено зважував відповідь; до такого роду поворотів виявився непідготовлений). — Я не зовсім розумію: як це — прямий зв'язок з Музі? Я й Музі? Та ні, Штірліц, не витайте в емпіреях, хто розмовлятиме з гестапо-Мюллером?

— Який підлягає Гіммлеру, що послав обергрупенфюрера Вольфа до Даллеса… І обидва вони чудово почували себе за одним столом. А Вольф на три щаблини стоїть вище за вас в ієрархії рейху… Чому ви віддаєте Музі і рабинів Гіммлеру, Вольфу й Шелленбергу? Причому — цілком? Догнав — не догнав, а погнатися можна. Давайте спробуємо…

(Долю Рубенау Мюллер вирішив того дня, коли Штірліц почав з ним працювати. Йому було уготовано те саме, що й Дагмар, — смерть; після цього Мюллер організує таку інформацію від «Рубенау» — це зроблять його люди в бернській резидентурі, вони тільки чекають сигналу, — яку Штірліц негайно пожене на Москву. Там — як і в «Шведському варіанті» — навряд чи спокійно поставляться до організованих гестапо «новин»; головне — повсякчас лякати Кремль близькою можливістю компромісу між Гіммлером і Даллесом, і лякати не збоку, а через їхнього найсерйознішого агента, через Штірліца. При цьому знищення Рубенау закривало всі дороги для втечі Штірліца за кордон. А втім, куди ще можна втекти з рейху, як не в Стокгольм чи в Берн? Нікуди.

Але те, що запропонував зараз Штірліц, було таким несподіваним, що Мюллер здригнувся, збентежився, відчувши перспективу.)

— А що? — задумливо сказав Мюллер, і обличчя його на якусь мить перестало бути напруженим, зморшкуватим, похмурим, зробилося лагідним і зацікавленим. — Смілива ідея… Але де гарантія, що Рубенау не обдурить? — Обличчя його знову вкрилося зморшками. — Нам доповість, що рабини згодні поговорити зі мною віч-на-віч, а сам навіть побоїться при них назвати моє ім'я?