Наказано вижити
Шрифт:
— П'ять шансів із ста, — відповів Рубенау.
— Це багато, — сказав Мюллер. — Це серйозно. А можна щось зробити, аби збільшити кількість шансів?
— Можна, — озвався Штірліц.
Мюллер і Рубенау оглянулися на нього водночас.
— Можна, — повторив Штірліц. — Для цього треба сказати швейцарцям правду. А правда очевидна: Гіммлер не мав наміру відпускати заложників, він торгує ними тільки для того, щоб виграти час. Якщо пани в Монтре почнуть роздумувати, вичисляти можливість діалогу з групенфюрером Мюллером, тоді всі ув'язнені загинуть.
— Вони мені можуть не повірити, — сказав Рубенау. — Вони ж знають, що тут у мене заложники — дружина й дівчинка…
— Ну, при потребі ми й хлопчика легко виймемо з посольства, це не проблема, — зауважив Мюллер. — Коли ми дізнаємося про вашу нещирість — а ми люди рукаті, дізнаємось, — ваш хлопчик повернеться до сестри й матері в гетто. Я не погрожую, ні, ви думаєте про інтерес своєї сім'ї, я — своєї. Що ж стосується того, повірять вони вам чи ні, то це можна прокоригувати: ми організуємо так, що вам повірять, ми допоможемо вам у Швейцарії. Ми допоможемо в тому, щоб там зрозуміти правду про… Словом, грунт буде розпушено… Я це зроблю через годину, туди піде повідомлення…
— Тоді шанси піднімуться ще більше, — сказав Рубенау. — Тоді моє завдання стане набагато легшим…
…Через три години, коли Рубенау повезли на вокзал і посадили в поїзд, а Штірліц пішов до радистів складати текст телеграми резидентурам гестапо в Базелі й Берні, Мюллер раптом з жахом подумав: все, що сталося, може бути диявольською грою Штірліца, який вирішив розбити його блок з Борманом; він зараз подзвонить рейхслейтеру від радистів і скаже, в якому поїзді відправлено Рубенау, і єврея на наступній же станції знімуть і відвезуть до Кальтенбруннера, і він там розповість усе; і тоді — кінець, Борман знищить його, Мюллера, ніякі пояснення не допоможуть…
Мюллер подзвонив у відділ оперативного радіозв'язку і попросив штурмбанфюрера Гешке (той якийсь час очолював референтуру групенфюрера у справах, пов'язаних з російською розвідувальною мережею в рейху; згодом його послали особистим представником шефа гестапо на ключовий пост — до зв'язківців, цілком надійний) простежити за тим, щоб Штірліц ні в якому разі не міг подзвонити в місто; потім зв'язався з відділом гестапо на транспорті й передав двом жінкам, що супроводжували пасажира в сьомому вагоні, купе першого класу, поспіхом зашифрований наказ: їхнього підопічного Рубенау треба отруїти (ампулу передадуть у Штутгарті на пероні); зробити це слід після того, як закінчиться прикордонна перевірка німецької охорони в Базелі; на столику, перед тим як жінки вийдуть з вагона, треба залишити залізничний квиток, на якому написати таке: «Передати доктору Бользену, народне підприємство імені Роберта Лея, Бабельсберг, Ягдштрасе, 7; каса 24, касир Лумке» (добре, що згадав ще одного мюнхенського головоріза, давно не використовував; раніше працював по крадіжках на транспорті, агент безцінний; дрібниць немає, все треба зберігати, накладаючи в діло заздалегідь); провідника необхідно проінструктувати, щоб дав показання швейцарській поліції, що в купе разом з убитим їхав чоловік років сорока п'яти, коректний інтелігент, сів у вагон у Берліні…
…Через годину до Мюллера ввели дружину Рубенау.
— Тільки візьміть себе в руки, я не терплю істерик, — сказав Мюллер. — Мушу повідомити вам трагічну новину: ваш чоловік загинув. І вбив його той чоловік, який сидів навпроти вас, он у тому кріслі. Його прізвище — Штірліц, він зник, ми його шукаємо.
Жінка впала, знепритомніла. Коли Мюллер дав їй нашатирю і привів до свідомості, звичайно, почалась істерика; а втім, він знав, як припинити жіночі істерики: вдарив кулаком по столу й закричав:
— Вам дороге життя дітей?! Чи ні?! Ну, відповідайте!
— Так, так, так, — судорожно зітхаючи, крізь сльози відповіла жінка. — Так, так, так…
— Тоді візьміть себе в руки й запам'ятайте, що я вам скажу… Ось паспорт для вас і для Євочки. — Він простяг жінці документи і конверт з п'ятьмастами франками. — Вас зараз посадять у поїзд, виїжджайте до Швейцарії. Ось вам фотографія того, хто вбив вашого чоловіка. В нього два прізвища: одне — Бользен, а друге — Штірліц. Тут же, — він вручив їй другий конверт, — додаток до фото: відбитки його пальців. Поки ваш маленький Пауль сидить тут, у посольстві, мовчіть. Але як тільки він буде з вами в Швейцарії, ідіть у поліцію й розповідайте їм усе. Абсолютно все. І починайте шукати вбивцю вашого чоловіка: він зараз може опинитися в Швейцарії. Відомстіть йому — за себе і за мене. Ясно? Але забудьте віднині моє ім'я. Якщо наважитесь запам'ятати — я вам не позаздрю.
Остання спроба
Від Зальцбурга дорога почала вгвинчуватися в гори; іще лежав сніг; лижний сезон тут — особливо на хороших схилах з північного боку — часом тривав до початку травня.
Штірліц був — як і всю дорогу від Берліна — затиснутий на задньому сидінні між Ойгеном Шрітвассером і Куртом Безе, машину вів Віллі Драхт, штурмбанфюрер з референтури Мюллера.
Інструктуючи групу перед самим від'їздом — після того як Штірліц ознайомився з особистими справами всіх офіцерів, що працювали в Альт Аусзее, в кабінеті шефа гестапо, — Мюллер повторив:
— Хлопці, я доручаю вам Штірліца. Запам'ятайте, що я всім вам скажу, і хай це запам'ятає Штірліц також. Коли він повернувся в рейх, після того, як блискуче виконав завдання в Швейцарії, його життю повсякчас загрожує небезпека. Двічі він дивом виліз із халепи. Якщо попаде в третю — йому не минути лиха. Тому, хлопці, я забороняю вам залишати Штірліца одного бодай на мить. Працювати — разом; харчуватися — разом; спати в одній кімнаті; навіть в туалет ходити разом… Запам'ятайте, хлопці, — він звернувся до трьох високих вайлуватих есесівців, — Штірліц — людина хворобливої сміливості. Він готовий іти проти ворогів з відкритим забралом. Це подобається рейхсфюреру, мені, звичайно, теж, але я відповідаю за його життя перед імперським керівництвом, саме тому відправляю вас із ним.
— Спасибі, групенфюрер, — сказав Штірліц, — я від усього серця вдячний вам за турботу, яку ви виявляєте до мене, але як бути, якщо в Лінці виникне потреба поговорити з тим, у кому я буду зацікавлений — у процесі розслідування? Розмова віч-на-віч — одне, а коли ми почнемо вести розмову на круглим столом, ніякого результату я не матиму…
— Вілла, звідки йдуть передачі на Захід, — відповів Мюллер, — оточена п'ятнадцятьма гектарами чудового парку. Паркан надійно захищає вас від ворога; підступи прострілюються з вишок; гуляйте собі по стежках і ведіть розмови віч-на-віч… Я розумію, в особняку ніхто з тамтешніх людей з вами відверто не розмовлятиме, їм відомо краще, ніж будь-кому, де, яким чином і з якої відстані прослухуються їхні розмови. Але вам доведеться записувати розмови в парку, Штірліц. І передавати їх Ойгену, а ви, — він подивився на Шрітвассера, — організуєте, щоб їх негайно доставляли в Берлін, це ваш клопіт, Ойген: Штірліцу немає потреби забивати голову дрібницями.
— Це не дрібниці, — заперечив Штірліц. — Ви мене, таким чином позбавляєте можливості прослухати свої розмови ще й ще раз, перед зустріччю з іншими співробітниками, я почну плутатися в іменах і фактах… Мені так трудно працювати, групенфюрер…
— Труднощі існують для того, щоб їх переборювати, — відрубав Мюллер. — Це все, друзі. Я вручаю вам Штірліца, якого люблю. Я пишаюся ним. Ви повинні повернути його сюди через тиждень і одержати заслужені нагороди. Хайль Гітлер!
— Групенфюрер, — сказав Штірліц, — а чому б мені не працювати в наручниках?
Мюллер засміявся:
— Коли б зараз становище не було таким напруженим, я прикувався б до вас, намазався б маззю для людини-невидимки й повчився майстерності інтриги, якою ви володієте досконало… Ви мені потрібні живим, Штірліц… Не сердьтеся, дружище, до зустрічі!
…В Альт Аусзеє вони приїхали, коли вже смеркалось; Віллі впав головою на кермо й голосно захропів; потім зітхнув і сказав:
— Я побив усі рекорди! Майже сімсот кілометрів за дванадцять годин! Я сплю, не будіть мене, тут так тихо й повітря чисте! На добраніч!