Чтение онлайн

Штірліц похитав головою:

— Гарантія є… Ви ж знаєте, як він любить своїх дітей… Давайте зробимо так: викликайте його сюди, я вас йому відрекомендую — відкрито, навіщо темнити — і поставлю запитання в лоб: чи може він провести таку розмову в Монтре, чи ні?

— Звичайно, він відповість, що згоден! Він скаже, що до нестями любить мене і мріяв би записатися в СС, що ж іще він може відповісти?! — Мюллер задумливо зняв телефонну трубку, негнучким, наче олівець, пальцем набрав номер: — Алло, як у вас там з оточенням вокзалу? Гаразд, доповідайте весь час, як просувається поїзд фрейлейн Браун, я трохи затримаюсь… По дорозі не бомбили? Що? Де? Полотно відновили? Ясно… Зрозуміло… Наших людей піднято по тривозі? Добре, чекайте… — Він поклав трубку. — Англійці розбили залізничну колію, поїзд дамочки був за сорок кілометрів, пригнали полонених росіян, ремонтують дорогу… На щастя, це не по моєму відомству, тому що Кальтенбруннер сидітиме на транспортниках, у нас є люфт часу, валяйте далі…

— Далі валяти нема чого, ви ж не вірите Рубенау…

— Я не вірю жодному єврею, Штірліц. Я вірю тільки тому єврею, який мертвий. А втім, я так само ставлюсь до росіян, поляків і югославів…

— Ну, це все для доктора Геббельса, марнослів'я, — поморщився Штірліц. — Я людина діла — пропоную випробувати шанс… Накажіть відправити його дівчинку в швейцарське посольство, ви знаєте, як це можна зробити, нехай її відвезе туди дружина. А після цього влаштуйте їм тут зустріч: він, його дружина й син… І нехай вона скаже, що ви, особисто ви, групенфюрер Мюллер, врятували його дочку. А ви йому пообіцяйте, що відправите в посольство й хлопчика — після того, як він привезе вам листа від Музі чи рабинів, в якому буде пропозиція про особисту зустріч… Чому цей козир має брати Шелленберг? Чи Гіммлер? Чому не ви? Я взагалі на вашому місці сказав би Рубенау — і нехай він передасть це Музі, — що ви, саме ви, готові взагалі відпустити всіх в'язнів з таборів, а не тільки фінансистів та ювелірів. Ви тоді виграєте інтелектуалів, бо ви, а не хтось інший, ставитесь їхнім рятівником…

Мюллер замислено сказав:

— Хлопчисько — після того як він виріс тут, у гетто, без їжі й прогулянок — не зможе робити нових єврейчиків, а дівка — зможе, жінки — витриваліші, отже, торгуватимемо хлопчиком…

Штірліц знав, що Мюллер скаже саме так — вони завжди намагаються робити навпаки, нікому не вірять; він саме на це й сподівався, коли говорив, що в посольство треба відвезти дівчинку; Рубенау просить за хлопчика. «Як його звуть? Ага, Пауль, написав симфонію в сім років, бідолашний хлопчик; а в Мюллера справді немає часу, а то він прослухав би мою роботу з Рубенау в камері, він тоді не клюнув би на піддавок з дівчинкою; цікаво, хто ж з його людей вивчав нашу розмову в камері? Ах, коли б він зараз доручив мені з'їздити по жінку. Але він ніколи на це не піде, — сказав собі Ісаєв, — не треба гратися в піжмурки з долею, дивись їй прямо в очі…»

— А чому б усе-таки не спробувати? — задумливо спитав Мюллер. — Справді, чому?

Через дві години Рубенау сидів у кабінеті Мюллера, надривно плакав і при цьому посміхався крізь сльози; дружина його теж плакала, пригортаючи до грудей дочку, і повторювала, по-дитячому схлипуючи:

— Це все пан Мюллер! Ми повинні молитися за нього, Вальтер! Це він, його добре серце! Ти повинен відплатити йому таким добром, яке тільки можеш зробити, Вальтер! Це пан Мюллер, він сказав мені, він сказав…

— Заспокойтесь, — дерев'яно хихикнув Мюллер; обличчя наче маска, посмішка, вимушено покладена на губи, здавалася гримасою огиди. — Заспокойтесь… Я й вашу милу дівчинку залишив би там, у швейцарців, але ви, сподіваюсь, розумієте, як я ризикую, рятуючи хлопчика? Коли ваш чоловік приїде до Швейцарії нехай він знайде в телефонній книзі Лозанни адресу пана Розенцвейга — це мюнхенський адвокат; я, саме я, переправив його через кордон, щоб бідолаху не заарештували в тридцять восьмому, коли почалися гоніння… Спитайте його, скільки євреїв я врятував, спитайте… Рубенау, ви переконалися, що моя людина, розмовляючи в вами, анітрохи не обманювала вас?

— Так, пане Мюллер! Я переконався! Я готовий служити, як собака! Я звелю своїм друзям і онукам — якщо вони будуть — молити за вас бога і просити щастя вашим дітям…

Мюллер обернувся до жінки:

— Пані Рубенау, вас відвезуть на хорошу квартиру… Ви будете там у повній безпеці… Якщо тільки ваш чоловік не вважиться на нечесність…

Жінка вигукнула, пригорнувши до себе дочку:

— Він не посміє! Він зробить усе, добрий пане Мюллер!

— Усе може зробити бог, — відповів Мюллер. — Людина — раб обставин.

— Людина — не бог, — згідливо кивнув Рубенау. — Але я робитиму все, що тільки можна!

— Це — добре, — легко погодився Мюллер. — Але ж можна сказати, що зроблю все, і потім нічого не зробити… Заждіть, не перебивайте, дослухайте мене спочатку… Від вас шарахнуться, коли ви скажете, що я вас послав, я, не хтось там, а шеф гестапо…

Рубенау похитав головою:

— Там сидять розумні люди, пане Мюллер, вони знають, якщо й можна чогось добитися, то це тоді, коли маєш діло з хазяїном підприємства… А хто, як не ви, хазяїн підприємства?

— Хазяїн підприємства — рейхсфюрер Гіммлер, я — дрібнота, про яку дуже багато говорять… Я виконував те, що мені наказували, тому й став сивий у сорок п'ять років… А коли мене розітнуть після смерті, то побачать, що я жив із серцем, розірваним від жалості до людей…

І раптом Рубенау (Штірліц прямо-таки здивувався) спокійно зауважив:

— Це — для виступу з кафедри, в соборі, пане Мюллер. Коли ви так розмовлятимете з швейцарськими панами, вони вирішать, що я їх шельмував… Діло є діло, ви робили своє діло, і нема чого виправдовуватись, кожен ставить на свій інтерес, щоб добитися успіху…

…Коли жінку вивели, Мюллер вийняв пляшку горілки, налив чарку, дав Рубенау:

— Випийте.

— Я сп'янію, — сказав той. — Я розучився пити…

— Пора вчитися заново, — посміхнувся Мюллер. Рубенау випив, затулив долонею губи і почав судорожно, до сліз, кашляти.

Мюллер подивився на Штірліца, і дивна, пустотлива усмішка, не вдавана, а щира, з'явилася на його обличчі:

— Бач, як корчиться, — хмикнув він, — просто-таки пантоміма… Хочете горілки, Штірліц?

— Хочу.

Мюллер налив чарки, зразу ж солодко випив, підвівся з-за столу, й примостився на бильця крісла, в якому видів Рубенау.

— Послухайте мене уважно, — сказав він. — Мене не влаштують слова, від чийого імені вони не йшли б. Розумієте? Мене влаштує тільки документ. Ви повинні привезти документ, у якому ваші рабини чи сам Музі запропонують договір. Офіційний договір. Я звільню ваших євреїв, а ви звільняєте мене від будь-якої відповідальності, раз і назавжди, хоч би де це було. Зможете привезти такий договір?

Рубенау подивився на Мюллера кролячими очима й дуже тихо відповів:

— Не знаю…

Штірліц чекав, що Мюллер ударить його, кине на підлогу й почне топтати ногами, але групенфюрер поклав руку на плече Рубенау:

— Молодець. Коли б ти пообіцяв мені привезти такий документ одразу й без вагань, я вирішив би, що ти — невдячна людина… Ти відповів добре, я дякую тобі за чесність… Тепер скажи: ти, особисто ти, Рубенау, бачиш у цьому ділі хоч один шанс на удачу? Допускаєш думку, що рабини напишуть такого листа на моє ім'я?