Чтение онлайн

Непевність не позбавила надії, що встановлю рік переїзду Шеляга на нове місце проживання. І можливо, мені допоможуть фотографи з майстерні біля кінотеатру «Промінь». А раптом досі у ній працював наступник Петра?! До речі, фотографи не забувають своїх колег. А Петро «Перший» як я зрозумів, був постаттю помітною серед них.

Одначе перед тим, як сісти в тролейбус, ніби потягло до телефонної будки подзвонити Топчію й запитати, чи приходив м'ясник Заваров допомогти створити фоторобота на третього підозрюваного.

– Анатолію, це Загайгора, – сказав я у трубку.

– Куди ти подівся, Арсене?! – збуджено вигукнув Топчій. – У мене надзвичайні новини! Негайно приїдь!

Мені аж забракло повітря. Невже зізнався Шалапуха і виказав спільників? Хто ж вони? Мабуть, готувалися їх затримати, а я тут…

До тролейбуса вскочив на ходу. Ох, як повільно він рухався! Зупинки, світлофори…

Швидким кроком (а хотілося зірватися на біг) дістався нашого відділу. Долаючи по три сходинки, піднявся на третій поверх. Ось і кабінет Топчія. Перевів подих і рвучко відчинив двері. Анатолій підвів голову, і на його блідому обличчі заграла задоволена посмішка.

– Ну, що там? – нетерпляче запитав од порога.

– Сідай, сідай, Арсене, – радісно запросив слідчий. – Відхекайся трохи.

Я опустився на стілець. Топчій таємниче шелестів паперами, загадково поглядаючи на мене крізь окуляри.

– Ти пам'ятаєш про відбитки пальців на склі в огорожі ринку? – багатозначно запитав, не витримавши мовчання.

– Угу, єдині відбитки, – підтвердив я.

– Візьми почитай, – слідчий із вдаваною байдужістю подав мені аркуш.

Повідомлення з Вінниці. У ньому писалося, що відбитки пальців належали Тягуну Феофану Миколайовичу, 1916 року народження, затриманому в лютому 1941 року в місті Вінниці за пограбування. Разом із ним до суду притягалися Баглай Данило Євсаганович, 1914 року, і Страпатий Сидір Панасович, 1915 року. В 1943 році Страпатому дозволили змити своєю кров'ю провину на фронті, а Баглай і Тягун були звільнені в жовтні 1945 року. Особливі прикмети – шрам у Тягуна на підборідді.

Все це я прочитав одразу, затамувавши подих. Хай йому грець! Справді повідомлення несподіване. Беручи до уваги рік народження Тягуна, то йому зараз 53. Я глянув на слідчого. Анатолій зосереджено протирав скельця окулярів.

– Я вже дав запит на них у Вінницю, – слідчий наклав окуляри й одразу споважнів. – У тебе є шанс гайнути на батьківщину. І взагалі варто переглянути стару справу цієї трійці.

– А в нашому місті вони не живуть?

– Нема, перевіряли. Але де гарантія, що не тут? Нуль гарантії, – Анатолій розвів руками. – Є всі підстави вважати, що поміняли прізвища. Га, Арсене?

Ось із ким зіткнулися. І звідки тягнеться слід?! Це ж майже двадцять п'ять років по війні…

Топчій підпер щоку долонею й замислено перебирав пальцями, наче грав на піаніно. Я намагався заспокоїтися, тверезо розібратись у фактах. Насамперед спало на думку, що злочинці не приїздили робити підкоп і стежити за магазином. Організація крадіжки вимагала постійної присутності. Отже, хтось із трійці місцевий. Швидше за все, Тягун Феофан Миколайович, який залишив «візитну картку» – свої відбитки пальців.

У Тягуна й особлива прикмета: шрам на підборідді. Безперечно, він йому заважав – кидався у вічі. Був тільки один засіб позбутися небезпечної відзнаки – запустити бороду. А саме в кулаці Молостова виявили цупкі волосини. Невже Тягун у нашому місті? Напевне, він ховався за спинами Шалапухи і Зубовського. Зрозуміло, чому мовчав Бог, – боявся Тягуна. Стривай, а труп грузина, знайдений аж під Фастовом?

– Анатолію, ти здогадуєшся, хто з бородою? – тихо запитав слідчого.

– Тягун, Арсене, – відповів Топчій.

Він зважив і обмізкував інформацію ще до мого приходу. І я теж не помилився у своїх домислах. Тягун Феофан Миколайович. А яке зараз носив прізвище? Чи не поголив бороди? Чи всі троє отаборились у місті? Як їх?.. Страпатий, Баглай… Страпатий попросився на фронт. Принаймні ще одна зачіпка для розшуку. Втім, заперечив собі, іноді злочинці намагалися потрапити на війну з таємною метою – перебігти до фашистів. Потім поповнювали жалюгідні ряди запроданців і зрадників. Цікаво, ким виявився Страпатий?

– Це не все, Арсене, – стомлено сказав Анатолій.

– Як не все? – я силкувався зосередитись.

Слідчий мовчки подав мені фотокартку. На ній молодик років тридцяти, чубчик над лобом, брови «хаткою», очі широко посаджені від перенісся, ніс кирпатий, губи маленькі, стиснуті, підборіддя гостре й довге. Як не дивно, але він видався знайомим. Я намагався пригадати…

– Не мучся, – пожалів мене Анатолій. – Наші хлопці з лабораторії разом із рубачем Заваровим створили фоторобота, – продовжив далі. – Опісля мене ніби щось підштовхнуло: перевір фототеку, перевір… І перевірив. Наслідки – непередбачені.

Я вмент зрозумів, чому невідомий видався мені знайомим.

– І на кого він схожий?

– Разюча схожість, тільки губи більші, – уточнив Анатолій. – Кличка «Корч», прізвище Роптанов Геннадій Трохимович, три роки сидів за бійку. Я розмовляв із дільничним інспектором. Наче зав'язав: третій рік одружений, має доньку, працює токарем на заводі. За цей час жодного приводу і нічого підозрілого у поведінці. Проте пам'ять у Заварова чудова.

Я не заперечив Топчію. І не було ніяких підстав не вірити Заварову. Ми вирішили – я завтра навідаюся до Корча. Подивився на годинник – 18.45. Вже пізно йти у фотоательє наводити довідки про Петра «Першого». Розмова з Анатолієм точилася навколо крадіжки, працівників Будинку колгоспника й повідомлення з Вінниці. Обговорили подію на вулиці Шолом-Алейхема.

У чергового по відділу на мене чекала телеграма.

«ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА».

Я розгублено дивився на друковані рядки і пригадав лист матері, отриманий три тижні тому. Вона писала:

«Ніна вже відбула практику, захистила диплом й закінчила технікум. Дали їй направлення на роботу до твого міста товарознавцем на базу облспоживспілки. Зараз Ніна відпочиває, все поривається шарувати полуниці, але я стримую її, бо зарано. Через місяць вона вирушить до місця призначення. Вдарю тобі телеграму зустріти її, придивитися, як влаштується, допомогти їй, сироті. Прошу тебе, Арсенчику не залиш її напризволяще. А я знову сама…»

За роботою забув про приїзд Ніни. І ось тобі! Як багато пов'язано з Ніною в моєму житті! Переважно гіркого, болючого. Вона будила спогади про мою першу складну справу після закінчення спецшколи міліції: я хотів дізнатися, за яких обставин мій батько пропав безвісти, а насправді не повернувся у свою військову частину з короткотермінової відпустки, так і не добувшись до рідного села Березівки. Опісля, майже. через двадцять років, під час розслідування викрив у нашому райцентрі вбивцю свого батька, що виявився вітчимом Олі, дівчини, яку я любив. І наші почуття потьмарилися від трагічного збігу подій.