Чтение онлайн

– Є голова сільради? – запитав у нього.

– Готується до виконкому. А ви звідки?

– З міліції.

– Ага, дзвонили, заходьте, – закивав головою.

У кабінеті за довгим полірованим столом з приставкою схилена тендітна постать. Я бачив русяву голову, що лежала на руках, на розсунутому стосі паперів, і чув тихе схлипування. Ледь здригалися худенькі дівочі плечі. Я кахикнув, і дівчина звела голову, втупилась у мене волошковими заплаканими очима.

– А де товариш Фаренюк?

– І ви теж?.. – осудливо, жалібно мовила вона, витираючи сльози пучками пальців. Потім заходилася складати аркуші. – А чи я винна? Люди ж мене обрали, довірили…

– Які люди? – не зрозумів її.

– От ви ж не повірили, а я голова сільради. Не повірили, – ображено нахмурила брови. – І щодня хтось не вірить.

Он воно що! Справді, я навіть не уявляв собі голову сільради двадцятилітньою. Мені зробилося незручно, мов дарма образив добру людину, і я поспішно представився:

– Капітан Загайгора, з міліції.

– Капітан?! – вона здивованим, недовірливим поглядом зміряла мене з ніг до голови. – Але ж ви… ви…

– Еге, ось ви теж… – я красномовно розвів руками.

– Фаранюк Оксана Петрівна. – Молода голова сільради раптом заусміхалася, від чого її кирпатий носик задерикувато заворушився.

Я розповів їй про Молостова. Нічого поганого про шофера вона не сказала. Поспівчувала його біді. Нарешті поцікавився Яковом Митутею.

– Яків Митутя? – чомусь лукаво перепитала Оксана Петрівна. – Не Яків, а Дмитро, Дмитро Танасович Бурбела, а по-вуличному – Митутя. Наш пасічник.

Пасічник. Мені відлягло на серці – не доведеться шукати його хтозна-де. Розпитав про нього. І нічого підозрілого не почув. Дивно. Чому тоді назвав його прізвисько Молостов?

– Де він зараз?

– В саду… – І Фаренюк розповіла, як туди потрапити.

Вона провела мене на ґанок. Попрощався з нею і сів у машину.

– Це що за школярка? – запитав Бунчук.

– Гм, школярка… Голова сільради, Миколо!

– Ти ба! – сержант вражено видивився на Фаренюк.

Ми хвилин п'ятнадцять кривуляли вулицями Малинівки, затим вибрались на околицю, до саду, що підступав просто до ставка. Перед нашим зором постало білопінне марево, зіткане з квіту. Воно зливалося з чистим небом, і було незрозуміло, де починався і кінчався колгоспний сад. На воді, мов дивна ряска, плавали пелюстки, занесені вітром. Мені не хотілося їхати далі машиною, і я залишив «уазик». Дихав на повні груди духмяним повітрям, яке наче бриніло від дзижчання бджіл.

Скинув піджак. Ох, як приємно! Всі турботи, хвилювання, нагальні справи здалися мізерними й далекими, наче зовсім не стосувалися мене. І взагалі, у тій красі не вірилось, що десь справляли учту горе й розпука, вершилися чорні діла.

Неподалік вигулькнув темно-сірий вулик. Ген іще один, іще… Я ступив поміж гудучих хаток, і навколо густо літали бджоли. Ледь розгледів серед суцільної білості білостінний омшаник. Коло нього стіл з лавками, на пеньку бачок з водою. Поблизу порався у вулику чоловік увесь в білому, навіть обличчя обтушковане марлею, тільки жовтів, наче німб, старий бриль на голові, його постать скидалася на одного з апостолів, яких бачив намальованих на стіні старого собору в нашому місті. Круг нього клубочився дим, висотуючись із бляшанки. Він, Бурбела.

Розтривожених бджіл побільшало, і я поводився обережно, без різких рухів.

– Дмитре Танасовичу! – окликнув пасічника.

Він повернувся, але за марлею не видно рис його обличчя. Неквапливо попрошкував до мене. Я сів за стіл. Пасічник спинився поряд – запахло медом і вощинами. По його одязі повзали бджоли. Він підняв намітку – заклав її на криси бриля, і мені відкрилося його лице – рудобороде, смагляве, з кущуватими бровами, з-під яких дивилися ясні, приязні очі.

– Ви не з редакції? – запитав Бурбела.

– Ні, я з міліції. Ви, напевне, вже чули про випадок з Молостовим?

– Чув, аякже. – Пасічник теж присів на лавку й поклав на стіл великі, важкі руки. – Валентина я знаю з маленства. Жаль хлопця.

Я пильно розглядав його і думав: що мав на увазі шофер? Невже один з крадіїв схожий на Бурбелу? Мабуть, раз шофер сказав «як Митутя». Проте очі у нападника, по всьому, не такі. Лише зовні, і в першу чергу… борода. Еге, саме борода. Бурбела знітився від мого вивчаючого погляду і покахикав. На кілька хвилин запало неприємне мовчання.

– Дмитре Танасовичу, нам потрібна ваша фотокартка.

– Моя? Навіщо? – Пасічник запустив руку в бороду й легенько вибрав з неї бджолу, потримав її на долоні, поки не злетіла.

– Розумієте… – я зам'явся, підшукуючи слова. – Молостова поранив хтось, схожий на вас.

– На мене? Чому на мене? – ображено запитав. – Якась нісенітниця, їй-бо. На мене… – Він оглянув себе, провів рукою по лиці й здвигнув плечима. – І це вам сказав Валентин?

– Він.

– Хм. А як?.. Як він сказав? – все ще не вірив Бурбела.

Мені не хотілося називати його прізвисько, але іншого виходу не мав.

– Коли його запитав, він мовив: «Як Митутя».

– Ах, шибеник! – незлобиво вигукнув пасічник. – І ви мене розшукали! Ну й ну… Фотокартку я вам дам. Недавно знімався на Дошку пошани.

Ми сіли в «уазик» – поїхали в село…

Повернулися до міста близько шостої вечора. За той час у слідстві й розшуку не сталося ніяких змін. Фотокартку з Бурбели розмножили й роздали працівникам міліції. Ніхто не знав, скільки у місті на чотириста тисяч мешканців було бородатих чоловіків.

Між іншим, Зубовського не знайшли і він не з'явився додому.

Йдучи після роботи в гуртожиток, я зненацька відчув тривожне передчуття наближення нових подій.

Наступного ранку я відправився у Будинок колгоспника.

Трамвай котився вулицею Шолом-Алейхема, наближаючись до ринку. Я поглядав у вікно й думав: що на мене чекало в готелі? Які досі невідомі факти? Чи знайду їх? Позаздрив перехожим. У них, безперечно, зовсім інші проблеми. Он хлопці викидали з одноповерхового будинку, через вікно на тротуар, згнилі дошки. Мабуть, ремонтували підлогу й більше нічим не забивали собі голову. Ніяких заковик – все ясно і просто.

Втім, я не міг передбачити, що через кілька годин випадок приведе мене саме на цю вулицю і в той будинок.

Невдовзі зійшов на зупинці «Ринок». Відразу за ворітьми потрапив у гамірливий людський натовп-вир. Біля м'ясного павільйону працював пересувний атракціон «Політ до зірок»: відчайдушні мотоциклісти демонстрували карколомні віражі на вертикально замкнутій стіні, мов у велетенській бочці. Вона ходила ходором, а з-під шатра-даху виривалася назовні гучна тріскотня двигунів.

Спочатку попрошкував до недавнього місця події. Промтоварний магазин на переобліку. У торговельному залі кілька продавців перекладали товари. Я навіть бачив відчинені двері до підсобки й рудий бік сейфа.