Чтение онлайн

На вулиці взяв у Єви чемоданчик, а вона мене по-підруч і довірливо притислася плечем, зацокала поруч підборами. Я мовчав – не знав про що говорити. Та Єва не звикла до німування й почала розповідати про клієнтів, які трапляються вередливі й прискіпливі, достоту деякі покупці. Особливо намучилась з ними, коли працювала в жіночому залі…

Єва сокоріла безугавно, і я багато дечого дізнався про її професію, колективи перукарень, їхню специфіку. Мені було приємно чути її голос, вкрадливий і таємничий, що немов проникав у всі куточки єства, полонив усього, кликав до якихось незвіданих, солодких спокус.

Не зогледівсь, як опинилися біля п'ятиповерхового будинку, в якому жила Єва. За столиком у дворі чоловіки заповзято «забивали козла». Може, між ними її батько, подумав я, сповільнюючи ходу. А дівчина щебетала, не забираючи руки, і вела мене до свого під'їзду. Мені стало незручно, і я трохи загаявся.

– Ти чого?! – здивувалася Єва, нарешті збагнувши – зі мною щось негаразд.

– Ні… нічого, – зніяковіло видушив з себе.

– А… – вона посміхнулась і дужче притислася до мене. – Злякався моїх предків. Дарма. Я живу сама. Це кооперативний будинок. А мої батьки далеко – на околиці міста.

Я жодного разу не поцікавився її батьками, а вона моїми. Її заможні – придбали доньці квартиру, прикраси… В двадцять років власний дах над головою – неабияка розкіш. Я їй позаздрив.

– Вигадала. Нікого я не боюсь, – полегшено заперечив.

– Справді? – лукаво зиркнула на мене. – То ходімо до мене. Зайдеш? – недовірливо запитала.

– Звичайно, – безтурботно відповів, наче щодня гостював у квартирах самотніх дівчат.

– А ти живеш у гуртожитку, – зауважила.

Як вона здогадалась? У мене ж не написано на лобі.

– Еге, – ствердила. – Я відразу розпізнаю хлопців з гуртожитку.

Я вражено втупився в неї. Ніяк не сподівався на таке пильне око у перукарки. І чим виказав свою бездомність? Що у моїй зовнішності чи у виразі обличчя свідчило про неї? Дивина. Я оглянув себе і здвигнув плечима – звичайний вигляд, навіть кращий, ніж у деяких сиднів на батьківській шиї, доглянутих матерями й бабусями.

Ми підіймалися сходами. Я милувався її стрункими ногами.

– Слухай, як ти?..

– Ха! – Єва хвацько підбила волосся – воно розпушилось, захвилювалося, мов довга, пожухла на сонці трава від вітру. – По твоїх очах. Ти якось заздрісно задивився у вікно кімнати, де круг столу сиділа сім'я.

Спостережлива дівчина, нічого не скажеш. Я справді іноді з причаєною заздрістю поглядав на вікна будинків. Хотілося хатнього затишку і тепла, люблячих рук і очей, які скучили, чекали з нетерпінням, виглядали мене… Ми спинилися на третьому поверсі. Єва відімкнула двері, оббиті коричневим дерматином.

– Заходь, Арсене, – запросила тихим, зміненим голосом.

О 8.00 ми з Бунчуком відправились у Малинівку. Мене з'їдав кепський настрій. Не міг позбутися гірких роздумів і невдоволення собою. Знічев'я поставало перед зором темне вікно на третьому поверсі і за ним біла, безпорадна постать Єви з піднятою рукою. Вона мов не наважувалася прощально помахати мені…

Я роззирнувся доокруж. Ми вже далеко за містом. Мчали в'юнкою асфальтівкою серед поля, зачепленого палким південним сонцем, – воно жовтіло і брижилось, наче лиман, од подуву вітерцю. Обабіч мигтіли дерева лісосмуги. Траплялися агітбесідки з криницями й плакучими вербами. На обрії у тремтливому мареві розпливалися сірі контури елеватора. До кабіни залітав п'янкий, солодкий запах квіту акації. Не знати чого мене охопило щемливе почуттю самотності, чогось втраченого. І так завжди весною воно зненацька находило на мене, викликаючи жалість і тугу, нидіючу печаль, яка на хвилю полонила серце…

– Н-да… – міцно заплющився і відкрив очі, одганяючи журбу. – Скільки до Малинівки?

– Сто вісімдесят з гаком, – жваво відповів Бунчук. – Підвечір повернемось.

Я почав згадувати перебіг вчорашніх подій, факти і деталі, свідчення опитуваних, нараду з начальника відділу Ольхового і розмову зі Скоричем. І від моїх недавніх переживань не залишилося й гадки. Я поринув у справу. Найдужче непокоїли нещирість Шалапухи і підозріле зникнення його друзяки Зубовського.

– Вчора моя мати ходила на базар, – ніби між іншим сказав сержант. – Купила свіжої молодої цибулі, редьки. Ви любите цибулю і редьку в сметані?

– Полуниці в сметані, – посміхнувся я, зрозумівши, що наш хитрий водій мав на увазі щось інше. – Давай без вступу, Миколо.

– Хм, розгадали, – покрутив головою Бунчук. – Балакають жінки – магазин обчистили два хлопці, одного зловили. Називають суму: мовляв, поцупили на двісті тисяч карбованців.

А воно непогано – поширення подібних чуток. Вони або присплять пильність, або стривожать решту крадіїв – і ті почнуть діяти. В обох випадках нам на руку. Страх, що Бог їх викаже, примусить робити необачні вчинки. А ще Яків Митутя…

– Слухай, Миколо, ти думав про вчорашню подію?

– Сказати? – Бунчук недовірливо зиркнув на мене.

– Авжеж.

– Не жевжики копали підкоп, – впевнено мовив. – Тим довелося добряче повколювати, і не одну ніч, а фертики й лопати не вміють до пуття тримати в руках. – І додав по часі: – Не кажучи про пилку.

Висновки сержанта співпадали з моїми…

У райцентрі спершу заскочив у відділ міліції, де зустрівся з колегами. Вони подзвонили в Малинівську сільраду й попередили про мій приїзд. На Молостова й Митутю у товаришів не було ніяких справ. І в місцевому ДАІ не значився серед порушників шофер із колгоспу «Комуніст». Отож пташниця Колосюк ніби казала правду: Валентин – порядна людина.

Залишилося подолати п'ятдесят кілометрів.

Сонце вже підбилося височенько й добряче пряжило землю. Навколо лежав степ, засіяний хлібами, соняшником і цукровими буряками. Обабіч дороги, понад кюветами тягнувся нескінченний ряд черешень, абрикосів і горіхів, дбайливо підбілених, мов одягнутих у шкарпетки. Деінде виднілися зелені купки дерев, наче в степу присіли відпочити смарагдові хмарки.

Я думав про загадкового Митутю і чи затримали Зубовського, як скоро надійдуть відповіді з областей на запит про відбитки пальців… Майор Скорич слушно зауважив, якщо серед крадіїв був чоловік із сивиною – варто підняти старі нерозкриті справи. З якого року розпочати? Стривай, а чому тим справам бути саме у нашому місті? Адже можливо… Он де Фастів – і подібна рана у Молостова…

За дороговказом «с. Малинівка – 2 км» Бунчук звернув праворуч, на брукований шлях, і нас дрібно затрусило, мов на решеті у млині. Попереду біліли довгі приміщення тваринницьких ферм, стриміла руда силосна башта, вікна хат спалахували сонячними зайчиками.

Вулиця вивела нас на площу, оточену будинками. Я розгледів серед них приміщення сільської Ради – на фронтоні майорів прапор. Микола поставив «уазик» під липою. В коридорі підлога волога, мабуть, недавно скроплена водою для погамування задухи. Я відшукав двері з написом «Секретар» і увійшов до приймальні. Біля вікна, заставленого вазонами, стояв немолодий чоловік із засмаглим обличчям, у сірому капроновому брилі й смалив цигарку, випускаючи дим у кватирку.