Чтение онлайн

За столиком огрядна підстаркувата жінка в чорному сатиновому халаті зосереджено перебирала конверти у довгому ящичку. Вона запитливо зиркнула на мене вирлоокими очима, не полишаючи своєї роботи.

– Яке бажаєте фото? – ніби між іншим поцікавилася.

– Мені б… побачити майстра.

– Станіслав Генріхович там, – кивнула на коричневу, важку ширму з двох половинок, не стулених щільно – у вузькій довгій шпарці жовтіло світло. – Міняє перегорілі лампи в софітах.

Я відхилив ширму. Посеред невеликої зали на тринозі фотоапарат, прикритий чорною шматиною, націлений на стілець і білий екран. На щаблі складеної драбини стояв чоловік, теж одягнутий у халат, і вкручував у софіт лампочку. Його сиве волосся лило у мене надію, що він міг знати Петра «Першого». Я привітався.

– Хвилиночку, товаришу, – вибачливо сказав. – У нас невеличка аварія.

– Нічого, я почекаю, – заспокоїв його.

Фотограф швидко впорався з лампочкою. Коли постав переді мною, невисокий, худий, уважний, я замилувався його високим лобом, на диво чорними бровами і римським носом. Майстер справляв враження людини високого благородства. Він пильно дивився на мене, мабуть, прикидав подумки, як посадити перед об'єктивом.

– Ви прийшли фотографуватись? – із сумнівом запитав.

– Ні, Станіславе Генріховичу, – посміхнувся його спостережливості. – Я з карного розшуку, капітан Загайгора. Маю до вас розмову.

– Міліція? – він чомусь глянув на свої руки і стенув плечима. – Прошу, я до ваших послуг.

Ми сіли на стільці під білим екраном, перед фотоапаратом, ніби збиралися знятись.

– З якого року ви тут?

– З 1949-го.

– Добре, – я аж зітхнув полегшено. – А до вас хто?..

– До мене? – Він притулив вказівного пальця до губ і замислився, кліпаючи повіками. – До мене… Петро! Ми ще називали його, бідолаху, Петром «Першим». Гарний був майстер, особливо жіночих портретів.

– А де він зараз?

– Напевне, у лікарні, а може… – Фотограф сумно похитав головою. – Стільки часу минуло…

– Розкажіть, що сталося.

– У 1948 році він раптом захворів, поклали його в психоневрологічну лікарню. Через кілька місяців виписали, наче вилікували, а він знову… І так декілька раз. А в 1949-му поклали і… – Старий опустив очі.

– Він одразу по війні тут працював?

– Еге.

– Родичі у нього були?

– Не знаю. Я тоді робив у фотографії на ринку, а коли Петро того… мене перевели сюди.

– Прізвище його пам'ятаєте?

– Хе, двадцять років… – Станіслав Генріхович потер чоло долонею. – Кумедне прізвище, ніби на взуття схоже…

– Чоботар? Калоша? Закаблук?

– Не те… Воно… воно… – Фотограф заляскав пальцями, хмурячись, болісно згадуючи. – Як називають оті… в чому колись ходили селяни?

– Постоли?

– Інакше.

Я копирсався в пам'яті, але, крім постолів, нічого іншого не згадав. Вже й змирився. Врешті відомо місце роботи й рік, коли поступив хворий, його ім'я. Цього досить, щоб знайти історію хвороби Петра «Першого». Грюкнули двері, й за ширмою почулися голоси – прийшли клієнти, мені пора залишати фотоательє. Я опинився на вулиці. Мимоволі глянув на вітрину, на Євин портрет і зустрівся з її байдужим поглядом. Він мов стежив за. мною…

Але тільки-но я порівнявся з ювелірним магазином, як позаду пролунало:

– Товаришу Загайгора!

Фотограф. Він махав рукою, прошкуючи до мене, обминаючи перехожих. Я спинився, здивований.

– Личаки! – переможно вигукнув Станіслав Генріхович. – Личаков Петро!

Я ще раз переконався, як багато треба знати інспектору карного розшуку. Подякував майстру. Він заощадив мені кілька годин, які б витратив на копирсання в історіях хвороб. – А ваше як?

– Ламбуцький, прошу пана, – іронічно мовив і посміхнувся. – Я зі Львова, з 1939 року в місті.

А мабуть, подумалося мені нелегке життя у нього за плечима.

Тепер мій шлях лежав на вулицю Козацьку, будинок дванадцять, де жив Корч – Роптанов Геннадий, токар, третій підозрюваний.

У сквері діяв фонтан: струмочки води били вгору й вигиналися дугами, і над чашею водограю висіла невеличка веселка. Вологий пил зносився вітерцем на тротуар, і я з приємністю на коротку мить впірнув у нього.

Універмаг уже відчинено: біля широкого під'їзду товпилися люди, ніби у вихідний день. Треба й собі заскочити, вибрати кілька літніх сорочок. Одначе лише згадав, а ноги несли далі, і раптом зіткнувся віч-на-віч з Євою – так несподівано, аж сторопів, і вона теж. Першою отямилась дівчина.

– Ой, Арсене! – сплеснула в долоні, огортаючи мене теплим каштановим поглядом. – А я думала про тебе. Сачконув з роботи?

На нас оглядалися перехожі, переважно чоловіки, міряли Єву з ніг до голови поглядами, непоспіхом відводили їх. Перукарка одягнута в чорну вузьку спідницю й жовту блузку, без жодної коштовної прикраси, одначе їй і не треба тих золотих цяцьок. Єва й так привертала до себе увагу.

– Та… вирвався випити квасу, – сказав, не знаючи як викрутитись, розуміючи недоречність цієї зустрічі.

– А вже купаються і загорають, – прозоро натякнула вона про пляж. – Люблю смажитись на сонці.

– Я теж, але за відрядженнями ніколи.

– Давай у неділю. Приходь о дванадцятій на Флотський бульвар, до гармат, – невимушено призначила побачення й узяла за руку багатозначно потисла, обволікуючи каштановою млістю. – Прийдеш? – її голос прибрав найчарівнішого тембру, заграв усіма барвами й відтінками обіцяного щастя.

– Постараюсь, – промимрив і ненароком зиркнув на годинник.

Єва перехопила мій погляд, і на її лице набігла хмарка невдоволення, яка враз щезла.

– Ох, кляті відрядження! – мовила з лукавою посмішкою. – Ну, ходімо, я тебе проведу.

Напевне, таки відбилася розгубленість на моєму обличчі, бо перукарка засміялась.

– Не бійся, тільки до твого товариства, – заспокоїла поблажливо, ніби зробила для мене дорогу послугу.

До обласної організації товариства «Знання» якась сотня метрів. Я гарячково шукав виходу з незручної ситуації. Проте було пізно признаватися, що місце моєї роботи не там, інакше б я виявився брехуном, хай і не з власної волі, та все одно неприємно. Єва тримала мене попідруч, її волосся торкалося моєї їдоки, лоскотало, наче павутина бабиного літа.

– Арсене, чого ти мене цураєшся? І холодний… – зненацька тихо запитала дівчина і довірливо притислася до мене плечем. – Я відчуваю, відчуваю…

Я сторопів од її відвертості.

– Не вигадуй, Єво, – невпевнено заперечив.

– Відчуваю, – гірко повторила. – Ти мене боїшся. Здаюся тобі надокучливою і легковажною? Правда?

А хай йому біс! Це ж треба?! Єва мов зазирнула в мою душу. Ні, не наївна вона дівчина, як думав. Не знаходив слів для виправдання. Мовчав, щоб остаточно не пошитися в дурні.