Чтение онлайн

– А у мене таке… хобі, – глузливо відповів.

– Цікаво, – покрутив Махов головою. – А звідкіля ви знали, що хата без господарів?

– Цього я не знав, – здвигнув плечима рубач.

Що правда, то правда, зауважив я, інакше б не приїхав.

– Ага, не знали, – слідчий доторкнувся до кастета. – І ним ви збиралися «почастувати» хазяїна?

– Я його знайшов, коли їхав сюди, – сказав Заваров.

Мені набридло слухати його теревені, і я не стримався:

– Досить клеїти з себе дурня!

– А справді, Заваров, чи не досить? – запитав його Махов. – Ось проведемо обшук у вашій машині, потім вдома…

– Вночі не маєте права! – скипів. – Це свавілля!

– З дозволу прокурора. З дозволу, – підкреслив Гліб.

Заваров насупився й забарабанив пальцями по столі, потім витер долонею рясний піт на лобі.

– Скільки років ви одружені? – запитав я його.

– Другий рік, – буркнув.

– Яке дівоче прізвище вашої жінки?

– Зава… – і він злякано затнувся, зціпив зуби.

Махов незрозуміло зиркнув на мене.

– Отже, ви син Чорнухи! – урочисто виголосив я.

– Син Чорнухи? – недовірливо перепитав Гліб.

Заваров мовчав. Ось він – таємничий відвідувач Тягуна, прихований від людських очей рідний син. До чого тільки не вдаються злочинці, щоб замести свої сліди! Повернувся Пазов.

– Вже виїхали, – доповів.

– Постережи його, – сказав йому Махов.

Ми вийшли з Глібом до вітальні.

– Дочекалися. Другий спільник. – Слідчий задоволено потер долоні. – Ти знаєш його дружину?

– Вона ж продавець гастроному номер шість. У ньому місяць працював Корч. Зрозумів?!

– Ах, чорт! То Заваров чув про Корча від неї, бачив його і навмисне приплів до крадіїв, – здогадався Махов. – Шалапуху і Зубовського теж. Мабуть, тим кастетом він ударив Бога. Але за що?

– Слухай, Глібе… – раптом осінило мене. – Я ж питав Заварова про бородатого.

– Ти? – Махов взявся за ґудзик мого піджака. – Ну, тепер відомо, хто підказав татусеві поголити бороду.

Невдовзі прибули експерти. Запросили понятих, У машині Заварова виявили на дні скриньки стилет. Вдома – три ощадних книжки, трохи ювелірних виробів. Зате в гаражі, в тайнику, хутро і багато коштовностей. Між ними – з універмагу в Бровниці і з магазину на ринку. Серед ключів, які мав при собі рубач, один не підходив до жодного замка. Від чого він – Заваров не сказав. А в альбомах знайомих облич не надибали. Фотографії переважно зроблені під час відпочинку біля моря. На них у різних позах красувалися Борис із дружиною.

Після обшуку, спускаючись сходами, Заваров глянув на мене з ненавистю й процідив:

– Ех, шкода…

За чим він жалкував? Що не розплющив мене піддоном із цеглою чи не затовк краденим «Москвичем»? А може, що не втопив у лимані разом із Ніною? Та факт залишався фактом: ми затримали спільника Тягуна і зовсім знято підозру із Шалапухи, Зубовського і Роптанова, хоча Заваров твердив про їхню причетність до крадіжки в магазині. Справжніх напарників рубач не виказував, і він уміло кинув чорну тінь на бригадира Котова.

Того ж дня Махов провів впізнання. Маляр Чугунова одразу, з першого погляду, вирізнила з-поміж шістьох жінок дружину Тягуна – Харитину. Викриття так подіяло на залякану жінку, що вона почала давати показання. На жаль, вони нічого не значили. Тягун нікому не довіряв.

До речі, я був у слідчому ізоляторі на її допиті. Коли ввели Бориса, вона заніміло згорбилась, немов чекала від нього штурхана.

– Це ваш син? – запитав її Махов.

– Мій, – пошепки видушила з себе.

– Про що він розмовляв із батьком?

– Я не чула. Старий виганяв мене з хати, – тихо, приречено відповіла.

– І ви не цікавились, звідки вироби із золота, дорогі речі? Чому син приїздить тільки вночі?

– Питала, а Дем'ян мене… ногою… в живіт… і за Горло. Ледь не задушив. Боялась…

– Та не Дем'ян він, а Феофан, – зауважив Гліб.

– Феофан? – перепитав, витріщившись, Борис.

– І не Чорнуха, – додав слідчий.

– Господи, з ким же я жила?! – заломила у відчаї руки Харитина.

– На суді взнаєте.

Після обіду Пазов відправився на колгоспний ринок сказати Гветадзе лише три слова: «Знімай завтра гроші». Було вирішено, щоб не сполохати решти злочинців арештом Тягуна і Заварова, прискорити події.

Розв'язка наближалась.

Ми хвилювалися за Гветадзе…

До пізнього вечора відшліфовували план операції. Намагалися врахувати всілякі дрібниці. Коли вже збиралися розходитись, подзвонив Гветадзе. Я взяв трубку, і Додо весело сказав:

– В готелі уже всі знають, що ми завтра беремо гроші. Передай, кацо, нашим – я не підведу.

Попереду на нас чекав тривожний день.

На роботу йшов пішки, вулицями, ще напоєними скороминучою прохолодою з лиману. Її вже поволі почало випивати південне сонце, і я намагався потрапляти у тінь дерев і будинків, де вона найдовше трималася, дихав терпкою свіжістю води.

Звернув на Адміральську, де знаходилась перукарня Єви. Чого мені її обминати? У порозі стояв і курив один із трьох сивих майстрів у білому халаті. Я ковзнув поглядом по салону. Єви не було.

– Заспала наша красуня, – раптом озвався майстер, хитро мружачись. – Напевне, до третіх півнів тримали її.

– Та ні, шановний, – заперечив ніяковіючи. – Ми вчора не бачилися.

– Гм, – недовірливо гмикнув перукар. – Це вже вона вийде у другу зміну.

А що мені до того? Я не давав їй ніяких обіцянок. Може, й з кимось зустрічалась. Дівчина вона гарна, і, мабуть, не один хлопець мріяв домогтися її кохання. Досі жодна дівчина так відверто не прагнула скорити моє серце, як Єва. Чи вона грала у захоплення, чи справді подобався їй? Не доберу.

Ступив під густі, зелені шати каштанів на вулиці Шевченка. До під'їзду нашого відділу підкотив «уазик» Ольхового. Теж не сиділося підполковнику вдома. Сьогодні хвилини здавалися годинами. Я глянув угору – вікно в кабінеті Скорича відчинене.

– Ну, як спалося, Арсене? – зустрів мене запитанням.

– Нормально.

– А я погано. – Дмитро Юхимович звівся з-за столу, потис мені руку й заходив кабінетом. – Учора ввечері дзвонив додому Заварову якийсь чоловік, цікавився, чому не було на роботі. Жінка відповіла, як ми попередили, що Борис поїхав «Москвичем» у Київ. Допитувався чого. Їй наче невідомо.