Чтение онлайн

У Будинку колгоспника, за повідомленням Гветадзе, панувало звичайне пожвавлення: хтось влаштовувався, інші вибували, і нічого не коїлося навколо Додо – не загравала з ним ніяка чорноволоса дівчина.

Настала неділя, і мені випав по-справжньому вільний день. Я вперше за кілька останніх місяців виспався: продрімав коротку ніч у будинку Тягуна, а потім досипав у гуртожитку й прокинувся о першій годині. Нарешті міг виконати давню обіцянку: покататися з Ніною на прогулянковому теплоході по лиману. Я зателефонував їй, і ми домовились зустрітися на Флотському бульварі біля старовинної гармати. У голосі дівчини чулися неприхована радість і захоплення.

– Я ще не купалася в морі, – несміливо зауважила Ніна.

– І позагоряємо, – додав я, відчуваючи, що ця подія для неї стане святом.

– Правда? – затамувала подих.

– Авжеж. Гуляти – так гуляти, – відчайдушно сказав я.

– Я скоро зберусь, Арсене… Федоровичу, – заквапилася вона.

– Значить, о другій? – перепитав.

– Еге, еге. Я побігла…

На п'ятнадцять хвилин раніше умовленого часу я прийшов на Флотський бульвар. На диво, зараз він майже безлюдний. Звісно, палке сонце не випускало мешканців на вулиці: тримало їх до вечора у квартирах, а молодь таборилася на пляжах. Протилежний берег лиману, ліворуч од водної станції, геть-чисто запруджений купальниками. Звідтіля долинав гомін і лунала музика з гучномовців. До бульвару навіть не діставала прохолода, не могла пробитися крізь спеку, яку вилучали нагріті асфальт і сивий граніт парапету. Над водою кружляли, припадали до хвиль чайки, безнастанно виконуючи свій танок-круговерть.

З-за стрімкого берега виплив теплохід і плавно вийшов на центр фарватеру, між червоні бакени. На його горішній палубі купчились пасажири. Через півгодини він пришвартується до причалу. Невже Ніна спізниться? Ми б якраз встигли на нього. Одначе серед нечисленних перехожих її не було. Я дивився на лиман і хоч збирався приємно провести час, а все ж не давала спокою думка, що саме у неділю заскочить Борис на Канатну і без мене затримають його оперативники. Прикро, але…

– Арсене… Федоровичу! – гукнула Ніна.

Я оглянувся. Ось чому не впізнав її: на ній капелюшок з рисової соломки, прикрашений червоною стрічкою з бантом, ситцевий волошковий костюм у дрібні рожеві квіточки. У руці вона тримала напівпрозору поліетиленову сумку, в якій угадувались обриси книжки. Ожинові очі дівчини сяяли щастям, опріч зніяковілу посмішку. Я зиркнув на годинник – рівно 14.00.

– А ти точна, – похвалив Ніну.

– Люблю дотримуватися слова, – запишалась.

– Я теж. – Ми повернулися до лиману: – Наш теплохід.

Він уже був десь за кілометр від причалу. Ми застрибали крутими сходами на набережну. Ніна спіткнулась, і я вхопив її за лікоть. Вона тихо, коротко засміялася. Збоку, мабуть, ми скидалися на закохану пару сімнадцятилітніх. Ох, а мені ж тридцять…

Поки я взяв квитки, пришвартувався теплохід. За кілька хвилин він спорожнів. Я встиг купити чотири порції морозива, і ми хистким трапом перебралися на корабель. Ніна захоплено оглядалася доокруж. Обійшли нижню палубу – з носа до корми – і піднялися на горішню, теж заставлену лавками. З неї краще оглядати чудові краєвиди на лиман.

– Давайте сядемо тут. Добре? – прохально звернулася Ніна.

– Давай, якщо тобі подобається.

Сіли на передній лаві. Ніна оглядалась навколо, не забуваючи про морозиво. Невдовзі теплохід віддав швартови. За кормою пінилась вода, шугали неспокійні чайки, на два боки розходилися великі хвилі, гойдаючи рибальські човни і яхти.

– А мене не закачає? – боязко запитала Ніна.

Я стримав усмішку, щоб не образилась.

– Це ще не море і малі хвилі, – заспокоїв її.

Ніна дивилася навсібіч і, коли щось дуже вражало її, легенько, ну достоту пустотливе дівча, штовхала мене ліктем, щоб і я звернув на те увагу. Мене обіймала тиха радість, ніби вертались із далеких років дитинства безжурність і не зовсім усвідомлене почуття щастя. Я позбувся думок про злочинців, про невдачі й заплутаний перебіг останніх подій…

Більше години тривала прогулянка. Спека ще не спала, і ми через понтонний міст перейшли на другий берег лиману, на міський пляж. Я виконував друге побажання Ніни – позагоряти. Вона весела й задоволена, і я часто ловив на собі її теплі, вдячні погляди. Без угаву говорила всілякі милі дрібниці.

Я повів Ніну через парк. У ньому вона не була. Постояли біля фонтана, обійшли атракціони. Скрізь товклися відвідувачі, особливо біля маленьких електромобілів. У Ніниних очах спалахнуло бажання теж сісти за руль. І коли я направився в кінець черги за квитками, вона із жалем сказала:

– Ах, не треба, Арсене Федоровичу, колись іншим разом.

На її голос озирнулася білява, з розсипаним по плечах волоссям дівчина (стояла попереду за кілька чоловіків). Її чорні, великі сонцезахисні окуляри втупились у мене. Єва! Я розгублено дивився на неї, наче зненацька заскочений на якійсь шкоді. І не привітався. А напевне, вона побачила Ніну. На Євиних губах майнула зневажлива посмішка, і перукарка повернулася, ніби не впізнала мене. Образилась, безперечно. З неприємним осадом на серці я залишив майдан атракціонів. У поведінці Ніни ніяких змін. Отже, нічого не помітила.

Ми поблукали багатолюдним, гомінким пляжем і таки натрапили на вільну місцину між немолодими, незасмаглими купальниками. Ніна, трохи соромлячись, роздягнулась і залишилася в синьому купальному костюмі. У неї виявилася чудова фігура, просто тобі гімнастка. На диво, тіло не біле, а смагляве, ніби вона ледь засмагла. Дівчина задерикувато стріпнула чорним волоссям і, обережно ступаючи по м'якому, гарячому піску, попрямувала до води. Хлопці проводжали її захопленими поглядами.

Я йшов за Ніною й дивився на симпатичну невелику родимку під лівою лопаткою, і мені кортіло доторкнутися до неї. Не пам'ятав, чи вміла Ніна плавати. Тільки згадувалось дитяче її больбання при березі Лебідки, річечки, що огинала наш райцентр.

– Доганя-я-я!.. – гукнула грайливо Ніна й пружно побігла.

За кілька скоків дівчина досягла води, збила віяло бризок й шубовснулась у зеленкуваті хвилі, розкинувши руки. Я впав поруч неї, і мене огорнула приємна прохолода. Плавала Ніна по-простому, як у нас казали – «по-собачому», і коли набігала крута хвиля, піднята катером чи моторкою, дівчина заплющувалася й щосили била ногами, мабуть, переборювала страх.

Після того ми ще кілька разів купалися й загоряли. Ніна, мов притомившись говорити, читала книжку, а я крутився на піску, підставляючи сонцю спину, боки, лежав горілиць, і чомусь не покидало мене відчуття, що Єва з єхидним усміхом стежила за нами. Тепер до перукарні не потикатись. Може, воно й на краще.

Довгенько ми смажились і, боячись спектися, по тому пішли з пляжу. Неподалік розташована станція прокату човнів, і мені закортіло трохи повеслувати.

– Ти не хочеш покататися? – запитав Ніну.

– А ви умієте веслувати? – з надією поцікавилась.

– Авжеж.

Я отримав весла й вибрав човна із сухим дном. Ніна обережно, міцно тримаючись за мою руку, перейшла із дощатого настилу до нього. Сіла на кормі, обличчям до мене. Я разів зо три невміло махнув веслами, а потім човен пішов рівно й стрімко. Ніна з милою лукавинкою поглядала на мене з-під крисів капелюшка, підставляла сонцю обличчя й мала вигляд людини, що потрапила на давно очікуване свято.