Чтение онлайн

– Миколо, за тією «Волгою»! – наказав майор.

За ними їхав «уазик». Поруч з водієм сидів Пазов.

Центральні вулиці залишилися позаду. «Волга» мчала на околицю, в район Лісків. Куди і до чиєї хати вона приведе нас? Я силкувався пригадати, хто із 39 чоловік, мною опитаних, жив у Лісках. Наче ніхто. Про що думав зараз Додо? Адже не вірив у існування чорноволосої дівчини. А тепер?.. Розпочалися приватні будинки. Несподівано попереду, за метрів п'ятдесят-сімдесят од «Волги», вигулькнув з-за стовбура акації чоловік міцної статури в чорних штанах і картатій сорочці, в сірому капроновому капелюсі й підняв руку. Автомобіль загальмував. Чоловік швидко сів у нього, але не спереду, а до Гветадзе. Все сталося так скоро, що ми не встигли отямитись, і «Волга» знову рвонулась.

Ось як воно відбувалось із Белішвілі! Я по-справжньому почав тривожитись за життя Додо.

– Спокійно, спокійно, – стримано мовив Скорич. – У Гветадзе є значна перевага: він знає їхній задум і тому готовий до несподіванок. Спокійно, хлопці, – майор взяв мікрофон рації. – Чотирнадцятий, чотирнадцятий…

– Чотирнадцятий слухає.

– Обженіть «Волгу»! – наказав оперативникам. – Дивіться, щоб вас не засікли!

«Уазик» наздогнав нас, випередив і невдовзі порівнявся з «Волгою», посигналив дати дорогу, і легковик узяв праворуч. Отже, сіра «Волга» ніби потрапила в оточення. Дівчина на випадок чого не наважиться піти на таран. Це врахував майор. Я нетерпляче чекав, коли він дасть команду на затримання. Ми вже заїхали в глиб Лісків.

Що ж робилося в салоні «Волги»? Я не спускав очей із синьої фіранки заднього віконця. Нараз вона колихнулася, наче доторкнулися до неї рукою, і через кілька хвилин машина вихнула ліворуч, потім праворуч, звереснули гальма – і вона вперлася капотом у стовп вуличного ліхтаря. З «Волги» вистрибнула чорноволоса дівчина й пустилася навтьоки.

Вона бігла до провулка, її чорне волосся ніби рвана шматина, вилося за нею. Не чекаючи, доки зовсім спиниться наша машина, я вискочив і кинувся навперейми, Встиг краєм ока побачити, як відчинилися дверцята сірої «Волги», а з «уазика» вискочив Кузьменко з Букетом.

Попереду метлялося смоляне волосся, я виразно чув важке, засапане дихання дівчини. Ще мить – і вхоплю за плече. Простяг руку – дівчина рвонулася з останніх сил, зойкнула, і в моїй руці залишилося… Парик! Вона була в парику! Натомість по її плечах розсипалось золотисте, кольору стиглої соломи, волосся. Я наздогнав дівчину і таки вхопив за плече. Вона заточилася, окуляри брязнули на землю… Переді мною спотворене люттю й ненавистю обличчя… Я вражено дивився на нього…

Єва!.. Мені наче одібрало мову.

– Гад… гад… вислідив… – злісно і з відчаєм виштовхнула вона з грудей.

В мене боляче стислося серце, й стало гірко на душі, чомусь пойняв невимовний жаль. Надбіг Кузьменко, і я пішов до «Волги».

Серед оперативників помітив рудоволосу голову Додо. Живий! Заглянув до салону. Там скоцюрблений, з насунутим на обличчя капелюхом молодик у картатій сорочці без ознак життя. У спинці заднього сидіння стирчав стилет з руків'ям із кольорового плексигласу. У Гветадзе яріла пляма крові на лівій лопатці. Біла теніска в тому місці розтята. Пазов порався біля аптечки.

– Чого він?.. – запитав Скорич у Додо, кивнувши на молодика.

– Знепритомнів. Ударив його по шиї. – Гветадзе нахилився, і хлопці обережно стягли з нього теніску. – Трохи зачепив…

Рана справді невелика – поріз шкіри. Яків обробив її йодом, наклав пластир. У Бунчука знайшлася формена сорочка.

– Що це у тебе, Арсене? – Махов показав на мою руку.

Я глянув – парик і з огидою кинув його у «Волгу».

Кузьменко привів Єву. Всі повернулися до неї. Перукарка нахабно, презирливо мружилась…

Заворушився молодик. Скорич скинув з нього капелюха – Невора! Невора з павільйону прокату вагівниць! Посоловілими очима він дивився на нас.

Над його зап'ястям зімкнулися наручники.

Хоч і вдало закінчилась операція, проте задоволення я не мав Мабуть, через те, що чорноволосою дівчиною виявилась Єва. Коли б не знав її… Як вона стала спільницею злочинців?

В машині Гветадзе розповідав:

– Признатися, генацвале, я не вірив у чорноволосу дівчину. Лише коли вийшов з ощадкаси і побачив її – зрозумів: справжня гра почалася. Вах, яка красуня!.. Ну, ми розговорилися, запросила до себе. А тут ще й «Волга». Я вдав, ніби зовсім втратив розум. Посадила ззаду, мовляв, подалі від знайомих, чоловік у плаванні… Словом, забила мені баки. Коли сідав, сперся рукою на спинку і випадково намацав під чохлом стилет. Нехай. Ідемо, балакаємо. І так між іншим каже, щоб часом не зустріти брата, він дуже строгий, але вона його якось обмане. Ага, брат. Вже й передмістя. І раптом з-за стовбура гевал. Надя…

– Надя? – перепитав я.

– Еге, кацо, Надією назвалась вона. Ну, Надя ніби перелякалась: брат упізнав, треба зупинитись. Гальмує. Він плюхнувся до мене й почав сваритися, погрожувати обом. А потім змирився, сказав «чорт з вами» і кладе руку позаду мене, де стилет. Я стримуюсь, не виказую хвилювання, чекаю, коли він… І як тільки різко здійняв руку, я нахилився вперед, ударив його ліктем по шиї. Надія звереснула, машина туди-сюди, а далі…

– Вона не Надя, а Єва Галафута, перукарка з майстерні по Адміральській, – сказав я і назвав її домашню адресу. – В неділю вона бачила мене у парку культури і відпочинку.

– Тепер знаєш, Арсене, кому дякувати за купіль, – посміхнувся Махов. – А ти, Додо, не впізнав Невори?

– Впізнав, – протягло, з усміхом відповів Гветадзе.

– Кому ти сказав, що знімаєш вклад?

– Адміністраторам, черговим по поверхам, прибиральницям.

– Їхні прізвища? – встряв у розмову Скорич.

Гветадзе назвав.

– А хто зараз підмінює Невору в павільйоні? – поцікавився майор.

– Мабуть, контролер Палига, – відповів Додо.

Я дістав з кишені хустинку витерти змокрілу шию. В салоні нашої «Волги» справжня парильня. Скорич нагнувся і щось підняв. Я глянув – шматочок зеленої вовняної нитки, яку взяв мимохідь у двадцять третій кімнаті Будинку колгоспника, де жив Белішвілі з Івардавою. Лежала вона на радіаторі опалення, коли я зайшов до номера. Нитку поклав до кишені на базарі, як зустрівся з Палигою, і забув про неї.

Додо зиркнув на нитку.

– О, схожа на пряжу Насті Вакулівни, – зауважив він. – Вчора вона із зелених в'язала рукавиці.

– Звідкіля вона в тебе? – запитав мене Махов.

Я почав розповідати і чим далі, тим дужче проймався хвилюванням, бо несподівано наче розвиднілось і сам Івардава постав зовсім в іншому ракурсі, відразу знайшлося пояснення Гурамового дивного поводження. Здогад, спалахнувши блискавкою у свідомості, все розставив по своїх місцях, і справа, донедавна складна і заплутана, здалася простою і легкою, як двічі по два.

Напевне, той здогад майнув і в Скорича з Маховим. Інакше б чого їм промовисто перезиратись?

– Товаришу майор, треба негайно в Будинок колгоспника! – збуджено вигукнув я.

– Шкода, поїхав би з вами, – із жалем мовив слідчий. – Але у мене допит затриманих.

Гліб пересів до «уазика».

– А що трапилось? – збентежився Гветадзе.

– Скоро дізнаєшся, скоро, – запевнив його Скорич.

Я мовчав. Раніше не звернув уваги на ту зелену вовняну нитку. Вона ж лежала в кишені. Аж смішно. Вкотре переконався: дрібниць у нашій роботі не було. Часом вони круто повертали шляхи пошуку й слідства.