Чтение онлайн

– Звідки дзвонили?

– З будки біля п'ятого відділення зв'язку.

– Упізнала абонента?

– Що за один – не знає. Він іноді дзвонив Борису. Коли б не сполошилися… – стурбовано зауважив Скорий і провів долонею по голеній голові.

– 1 я потерпаю.

– Ми отримали телетайпограму. Твій Моренцов із Вінниці повідомив, що Марфу Ладанюк виписали з лікарні.

– Тепер є кому опізнати Тягуна і Баглая, – зрадів я.

– Баглая ще треба зловити, – Скорич похитав головою. – Ці вовкулаки вкоротили віку багатьом людям.

Ми обговорювали різні факти із справи і не торкалися операції. Навмисне обходили її мовчанням, щоб менше хвилюватись. Десь близько дев'ятої, за годину до від'їзду Гветадзе в ощадкасу, до кабінету зайшов Махов. З виразу його обличчя здогадалися: Гліб приніс якусь втішну вість. Сів на диван і обвів нас лукавим поглядом.

– З Бровниці є інформація, – спроквола мовив Махов. – Торік у серпні, коли обікрали універмаг, у Будинку відпочинку перебували Заваров і Невора.

– Невора? – перепитав Скорич. – Отой, що видає напрокат вагівниці на ринку?

– Він, – кивнув Гліб. – Жили в одній кімнаті. Прибиральниця поверху навіть добре запам'ятала їх.

Невора… У нього моторка. І в той час, коли заледве мене і Ніну не втопили в лимані, його не було на роботі. Та є свідок, який бачив Невору на риболовлі навпроти Вовчого яру. Роздвоїтись прокатник не міг.

– Невже він третій спільник Тягуна? – із сумнівом запитав я Гліба.

– Поки не доведено. А його товаришування із Заваровим підозріле, – Махов поляскав долонею по коліні. – До речі, зайвий ключ Заварова підійшов до замка будки, де Котов тримає мотор від човна. А ми грішили на бригадира.

Значить, мене й Ніну ледве не втопив Борис. Хто ж його сповістив, що ми на човні у лимані?

– Ні, Арсене, не Борис напав на вас, – здогадався Гліб про мій висновок. – Він закінчив роботу о четвертій дня.

Справді, не він. І в Невори алібі. А Котов, після затримання Заварова, взагалі поза підозрою. Однак Заваров умів водити автомобіль. І чорноволоса дівчина. Навряд щоб дівчина наважилась учинити наїзд. То чоловіча робота.

Задзвонив телефон, і Скорич узяв трубку. Ми з Маховим насторожились.

– Слухаю… Так… Змін ніяких. Дій за планом, – чітко говорив майор. – Збираємось. Не загуби його, Якове. Максимум уваги, – поклав трубку і звівся. – Гветадзе вийшов з Будинку колгоспника. Операція почалась.

Ми схопилися на ноги. Невже настав вирішальний момент?! Тільки в ту хвилину я відчув хвилювання. У дворі сіли в білу «Волгу»-фургон, колишню «швидку медичну допомогу», і виїхали на вулицю. За нами – «уазик» з оперативниками і Кузьменком з Букетом. «Уазик» повернув ліворуч, щоб не впадала у вічі наша кавалькада. Тепер шлях лежав до кінотеатру «Мир», навпроти якого розташована ощадкаса. В ній уже були наші працівники, а Пазов непомітно супроводжував Гветадзе.

За кілька хвилин ми дісталися визначеного місця: припаркувалися біля стоматологічної поліклініки. Звідси добре проглядалися вулиця, під'їзди кінотеатру й ощадкаси. Біля магазину «Сюрприз» спинився «уазик». Сірої «Волги» поблизу не було. Ми почали стежити. Потяглися довгі, тривожні хвилини чекання…

Снували перехожі, мчали автомобілі, перед афішами кінотеатру купчилась молодь, до магазину й ощадкаси заходили й виходили люди. Звичайна вулична веремія, й ніхто не знав, що саме тут два тижні тому стався злочин і Белішвілі прирік себе на смерть, сівши у «Волгу». Я придивлявся до «Волг»…

Салон наповнювався задухою – наша машина нагрівалася на сонці, а ми троє, впрілі, повідсували матові віконця й стежили довкола. Бунчук уже марудився: совався туди-сюди, брався читати книгу польських детективів, запитливо озирався на нас, мовчазних і заклопотаних. Сержант не знав про наступну операцію.

Раптом серед перехожих перед кінотеатром я угледів Гветадзе. Невисокий, стрункий, одягнутий у кавового кольору штани й білу літню сорочку, рудоволосий, з чіткими й гарними рисами обличчя, кароокий Додо привертав до себе увагу дівчат. Він легко ніс своє треноване тіло, погойдуючи господарською сумкою, з якої недавно частував нас мандаринами. Мене штовхнув ліктем у бік Скорич.

– Бачу його, – тихо сказав я Дмитру Юхимовичу.

Гветадзе перетнув вулицю й зник у під'їзді ощадкаси. Он мигнула його руда голова в операційному залі. Зараз за домовленістю він отримає «куклу» – 50 тисяч карбованців у брикетах. Біля кінотеатру з'явився Пазов, сперся на червоні поручні вуличного загородження. Я позаздрив Якову – він значно ближче до вікон ощадкаси й бачить увесь зал.

Ми таки не помітили «Волги», коли вона зупинилася попереду нашого «уазика». Першим її засік Пазов і подав нам умовний знак – почав ретельно причісуватись. «Волга» вже стояла біля тротуару, сіра, із заштореними синіми фіранками заднім і боковими віконцями. За кермом сиділа чорноволоса дівчина в чорних сонцезахисних окулярах. Хто ж вона?

Мені на коліно поклав руку Махов і стис, наче заспокоював. Я промовисто перезирнувся з майором.

– Чого вона не виходить? – тихо спитав Гліб.

– Вийде… вийде, – нетерпляче, мов заклинання, сказав я.

І справді, вона залишила «Волгу»…

Мені хотілося аж заплющити очі. В білосніжному брючному костюмі, чорне волосся вільно спадало майже до пояса темною хвилею, середнього зросту, із бездоганною фігурою – вона ніби з'явилася з іншого, казкового, світу, де ні печалі, ні горя. На неї оглядалися перехожі, а вона звабливою ходою, крутячи на пальці ключі, йшла повз вікна ощадкаси. Звіддаля ніяк добре розгледіти її, особливо обличчя, окутане волоссям і напівзатулене окулярами. Однак її хода, статура говорили про самовпевненість і відчуття власної гідності.

– Н-да… – протяг Махов. – Не дивно, що Белішвілі…

Дівчина зупинилася поблизу під'їзду ощадкаси, мабуть, побачила крізь вікно Гветадзе. Отже, вона знала його, хтось показав їй торговця мандаринами. Крутила ключі… Багатообіцяючий жест. Ах, як картинно відставила ногу! Її біла постать просилася на обкладинку журналу мод.

Он вийшов на ґанок Гветадзе. Дівчина не рушила з місця. Безперечно, Додо побачив її, очевидно, задивився, бо раптом зашпортнувся, і незнайомка, засміявшись, метнулася до нього, підтримала, щоб не впав. Скорич кахикнув задоволено. Старший лейтенант бездоганно розіграв захоплення дівчиною.

Ось так, сміючись, вони заговорили. Додо притис руку до серця й ґречно вклонився, а дівчина не відпускала його ліктя, мов збиралася взяти попідруч. О, показала на свою «Волгу». На обличчі Гветадзе щире здивування й захоплення. Попрямували до машини. Він дався заманити себе у пастку. Сів на заднє сидіння. Ми не бачили через фіранки, скільки ще в салоні пасажирів.

Сіра «Волга» поїхала – мигнула перед нами й помчала по вулиці зовсім у протилежний бік від колгоспного ринку. Як почувався Додо?