Чтение онлайн

— Помиляєтеся знову. Батько не хоче осушувати болото.

— Тоді колгоспники обирають сина головою.

— Цілком точно.

— Дівчина, яку кохав син, перед тим, як поїхати вчитися, вийшла заміж.

— Так. За найближчого друга того сина.

— Тоді син покохав жінку аґронома.

— Ні. Жінку лікаря.

— А та, перша його кохана, яка вийшла заміж, зараз ще кохає вашого героя?

— Звичайно. Сильно кохає. Не знаходить собі місця в селі. Але дозвольте, звідки ви все це знаєте?

Я засміявся. Мені було дуже весело. Я не хотів казати, звідки мені відомі такі таємниці творчої лябораторії письменника.

Прийшла Дуся. Вона, як завжди, стала біля столу і запитала:

— Ви задоволені?

Ну, звичайно ж, Прюст сказав:

— Мені все це нагадує ресторан у Празі. Ах, Дусю, я ніколи не забуду ваших біфштексів!

— А мені досить уявити, що все це готували ваші руки, і я вже стаю гурманом. Треба швидше звідси їхати. Бо коли й далі ви так нас годуватимете — доведеться кинути все і поселитися в Чмихалівці… — сказав я.

Дотеп мені не дуже вдався. Але Дуся усміхалася, затуляючи свої покривлені зуби.

Коли я повернувся до котеджу, Іван поглянув на мене осмисленим поглядом людини. Він узнав багато цікавого за перші години свого життя.

Я прокинувся пізніше, ніж треба. На цілу годину пізніше. Іван сидів біля мого ліжка і дивився на мене осмисленим поглядом.

— Доброго ранку, Іване!

Він мовчав. Я своєю думкою не віддав йому наказу, як треба відповідати. Він мовчав. Мені стало боляче. В думці я промовив відповідь. І тоді Іван привітав мене.

— Тепер ти кожного ранку будеш мене так вітати, гаразд?

— Гаразд, — відповів Іван, — кожного ранку буду тебе вітати.

— Ти втомився, Іване?

— А що таке втомився?

Я пояснив. Але, напевне, не переконливо. А може, він не знає, що таке втома?

— Зараз я почуваю себе чудово, — сказав я.

— І я чудово.

Ми з Іваном вийшли на галявину. Я почав робити зарядку. Іван робив ті самі вправи. Він присідав, махав руками. Потім ми побігли. Іван біг поряд зі мною. Нам було весело, і ми сміялися, не знаючи чому. Взагалі я люблю сміятися. Треба, щоб Іван не перехопив цієї поганої риси моєї вдачі, а то й там, на іншій плянеті, він весь час сміятиметься, і ті живі істоти, які населяють її, подумають, що у нас на Землі люди тільки те й роблять, що сміються без упину. Яке в них лишиться враження? Може, їм не схочеться прилетіти на нашу Землю, де живуть самі тобі сміхачі?

Я розповів Іванові, що таке трава, ліс, показав синичку і ворону. Він з цікавістю дивився на все. Мені хотілося, щоб він запитував, але він не запитував. Сприймав мої розповіді, як кінцеві думки. У нього ще не було потреби запитувати. Він ще не міг спокійно думати. Він не цікавився нічим. Не було в нього дитячої допитливости, жадоби все взнати. Мене це турбувало. Адже коли не розбудити в ньому цікавости, — не буде з нього людини.

Ми повернулися до котеджу. Я ввімкнув магнетофон. Іван байдуже сів на своє місце і взяв до рук дротини. Мене вразила така байдужість. Ні, щось не так ми робимо. Щось не продумане до кінця. Після сніданку я сказав про це Прюстові.

— Справді, коли нічим не цікавиться людина — їй кінець. Це ви дуже мудро підмітили. Скажімо — коли я не буду цікавитися життєвими явищами, то я писатиму тільки критичні статті. Так, так, юначе. Нам, письменникам, іноді роблять закиди, що ми не знаємо життя, а критикам такого закиду ніхто не робить. А вони іноді стоять дуже далеко від життя. Дуже далеко.

На нараду до Карася прийшла також Інка. Спершу доповів я про свої спостереження, потім говорила Інка. Вона сказала:

— Я дуже люблю свою Марію. Вона ще така дитина. Сьогодні вже перейшла в десяту клясу, а досі не знає, що таке хустка, що таке вікно, що таке небо і зірки. А як звучить музика? Я пробувала їй співати. Вона зовсім байдужа до пісні.

Взяв слово Прюст.

— Пізнавати світ не можна поза життям. Коли в школі первачок бачить перші літери М і А, то з цього робить слово «мама». А первачок вже знає, що таке мама. Він, ідучи до школи, знає, що таке стіл і пташка, що таке дерево і дорога. Бо він це все побачив і сприйняв. Нам треба перебудувати систему. Ми повинні почати все спочатку. Спробувати треба зробити навпаки — наші роботи знають занадто багато. Ті знання у них не відбереш. Тому треба зараз знайомити їх з речами, які нас оточують. Екскурсії потрібні. Екскурсії в життя.

— Але у нас обмаль часу. За півтора місяця ми повинні закінчити всю підготовку, — сказав Карась. — Я думаю, що не слід зменшувати навантаження на мозок. Треба дати навантаження на практичне пізнання світу. Для цього є вільних від навчання чотири години на день. Тут ми повинні покластися на наших вихователів.

Отже, нарада не дала нам рецептів. А які рецепти повинні бути? Хто може сказати, що саме треба роботам? На мій погляд, головне — розбудити в них дитячу допитливість, дитячу цікавість.

Ми поверталися до котеджу з Інкою.

— Тобі не скучно, Інко? — запитав я.

— З Марією? Ні. Мені дуже весело з нею.

— У тебе /прокинулося материнське почуття, правда?

— Ти дурний.

— Це я знаю.

— Мені дуже цікаво. І дуже чомусь боляче, — сказала Інка.

— Мені теж. Тут у нас є щось спільне. Знаєш, чому боляче? Тому, що ми відчуваємо — не справжні вони люди. Правда?

— Я вже себе переконала. Для мене Марія справжня.

— Ти думаєш — вона твоя дочка, так?

— Так.

— Мені теж хотілося, щоб Іван був моїм, сином. Знаєш, інстинкти сильніші за нас.

— То в тебе інстинкти? Ти поганий, Вадиме. У тебе інстинкти є.

— Згоден. Я поганий. Але ти не краща.

— Ну?

— Адже ти не хочеш мої інстинкти знищити.

— Хочу.

— Тоді давай зустрічатися. Заочно ти цього не зробиш.

Інка поглянула на мене і засміялася. Вона обома руками розкуйовдила моє волосся, засміялася і сказала:

— Доведеться тобі самому боротися з ними.

— Це тому, що тобі ще немає двадцяти?

— Можливо.

— А після двадцяти ти допоможеш мені?

— Ну, який ти. Після двадцяти я буду солідна, розважлива.

Я замовк. Мені стало сумно. Знову Інка піде. Знову я буду страждати. Достоєвський колись мене переконав: у стражданнях теж є радість. Але я волів би пізнати ту саму радість іншим шляхом. Без страждань. Без туги.

Інка сказала:

— Облишимо ці розмови, Вадиме. Порадь краще, як мені далі бути з Марією.

— Тобі легше, ніж мені. Жінки ж від природи дуже допитливі та цікаві. Давай спробуємо знайомити їх з речами наочно. Я думаю, що тоді в мого Івана виникне цікавість.