Чтение онлайн

— Ось що я маю вам сказати, друзі мої. Сьогодні одержано телеграму з космічного центру. Нас повідомили, що космічний корабель готовий до вильоту. Нас просять на протязі п’яти днів закінчити підготовку роботів.

Я, а за мною Інка, сказали, що програму закінчено. Власне, сьогодні, наші роботи проходять уже теорію космонавтики. Це тільки перші уроки, бо решту вони мають вивчати безпосередньо на макеті космічного корабля.

— Отже, на протязі п’яти днів Іван та Марія мусять знайомитися з життям, — сказав Карась. — Подумаємо, що нам слід робити.

Прюст додав:

— Я гадаю, що треба поговорити з ними. Мені, у всякому разі. Ви дозволите? — звернувся він до Карася.

— Будь ласка. Я переконаний, що тепер уже ніякі сторонні імпульси не зможуть зашкодити нашим роботам. Ви що думаєте з цього приводу? — запитав Карась у мене.

— Мені здається, це так і є. Скажіть, а на цьому наша місія кінчається чи нам доведеться супроводжувати роботів на космодром?

— Гадаю, що доведеться. Я прохатиму дозволу на це. А ти, Інко, хочеш побувати на космодромі?

— Дуже.

— А ви? — запитав Карась у Прюста.

— Звичайно, звичайно. Адже це дуже цікаво. І, крім того, мені просто необхідно там побувати. Знаєте, не все завжди точно уявиш. Треба дещо бачити і на власні очі.

— Отже, маємо п’ять днів. Я гадаю, треба піти з космонавтами-роботами на будівництво заводу біологічного корму, поїхати в колгосп, ну і потім — у столицю.

— Скажіть, а як ми це зробимо? Разом вони їздитимуть, Іван та Марія, чи окремо? — запитав я.

— Звичайно, разом. Їм разом доведеться працювати в космосі, то хай звикають до цього на Землі, —сказав Карась. — А чому у вас виникло таке запитання?

Я мовчав. Я не знав, як зформулювати відповідь.

— Те, що вас турбує, Вадиме, мені відомо. Але я вважаю, що немає підстав для хвилювання. Все стане на своє місце. І ви також.

І я стану на своє місце? Здорово сказано. Ніби я зараз ще не на своєму місці, а на чужому. Або ні. Може, він натякає на те, що скоро я поїду до Золотого Зуба і там буде моє справжнє місце? Напевно, так і є.

Я тоді не знав, як я глибоко помилявся. Зовсім не те хотів сказати Карась. Зовсім не те.

Наша коротенька інформаційна нарада вже могла б скінчитися, але раптом підвівся Прюст і запитав:

— У мене зовсім стороннє питання. Воно не стосується нашої роботи, нашої програми. Але мені конче необхідно знати. Можна запитати? Мене надзвичайно цікавить, чи можна зробити роботів талановитими. Ну, скажімо, художниками, композиторами, письменниками. Чи можна їм передати талант? Як ви гадаєте?

Карась поглянув на мене. Мовляв, ану. лишень, що ти думаєш з приводу цього?

— Я гадаю, що можна. Але цей талант буде талантом тієї людини, яка його передасть. Робот точно відтворюватиме здібності його вчителя. Та я не певний, що це так.

— Чому ж? — запитав Карась. — На мій погляд, відповідь ваша просто клясично точна.

— Ні. Справа в тому, що ми всі помилялися. Наші роботи можуть почувати так, як і ми. Отже, коли є почуття, то воно має народжувати і незалежні від людини думки.

— Але почуття роботи відтворюють тільки ваші? — запитав Карась.

— Безперечно, так. Проте я не знаю, чи оті почуття не можуть зміцнитися самі. Чи вони не можуть самі виникати і розвиватися.

— Не можуть. Це я вам точно скажу, — ствердив Карась.

Інка дивилася на мене осуджуючим поглядом. Вона міцно стиснула свої уста. Дивне буває у неї обличчя, в моєї Інки, коли вона ось така серйозна і дивиться на мене поглядом судді, який виносить смертний вирок. Вона не гарна. Вона тоді не схожа на нейтрино.

Раптом до кімнати прибіг Зюзя-Музя. Він став на порозі, важко дихав і говорив:

— Тату, Тигре… біжіть туди… там.

— Що таке, Варяг? Ти нам ясно скажи.

— Ой, та біжіть туди швидше. Там Іван… він сидить на дахові… Біжіть… він кидає цеглу… швидше.

Я не чекав, що далі скаже Варяг. Я зірвався з місця і побіг. Ще ніколи в житті я так швидко не бігав. Десь далеко позаду бігли всі інші, навіть Прюст.

Але хоч як я намагався випередити всіх, до котеджу ми прибігли разом з Карасем.

Ми зупинилися на деякій відстані від будинку. Ми були вражені: на дахові стояв Іван, розламував руками бовдур і жбурляв цеглу на землю. При тому він мугикав якусь пісню.

— Іване, злазь, негайно злазь сюди.

Іван поглянув на мене і гукнув дуже голосно. Голос був не мій:

— Іди ти к бісу! Набрид.

— Іване, друже, що ти говориш?

— Іди під три чорти! Ходи собі там, а мені й тут добре.

Карась дивися на мене. Він був дуже вражений. Він також нічого не розумів.

Я пішов до кімнати. Біля столу сидів Капуста. На столі —порожня пляшка і огризок огірка. Капуста клював носом. Його котячі вусики були підкручені. Я вхопив Капусту за плечі і почав трясти.

— Не повернулася… Кинула… Сам лишився… А що? Може, мені самому погано? Ось пішов і випив з роботом…

Нарешті Капуста мене впізнав.

— А, це ти, бусурмане! Заховали робота від мене. А хто ім’я дав йому? Може, ти? Я тоді сказав, щоб Іваном назвали. То я йому хрищений батько. А коли хрищений, то хто мені заборонить випити за його здоров’я? Ну, веди мене до Карася. Думаєш, я так і злякаюся Карася.

Я виніс Капусту надвір. Він не пручався. Він, белькотів:

— Зробили людину, а пити не навчили. Дурні. А він там, на плянетах, говритиме, що тут, на Землі, всі такі тверезі та гарні. А всі ж п’ють. Всі п’ють, тільки щоб ніхто не бачив. Тепер він скаже про це на інших плянетах. Хай правду знають і там.

Я поклав Капусту на траву, побіг до колонки, наточив води і вилив йому на голову. Це допомогло. Я бачив, як виходив хміль з голови Капусти.

Карась був надзвичайно спокійний. Він дивився на Капусту, на Івана, але думав про щось своє. Раптом він сказав:

— Чудесний експеримент. Мозок п’яної людини збиває стійкість первісного імпульсу. Імпульсу, який уже став стійким. Вадиме, змусьте Івана повернутися на землю. Капуста хай буде тут.

Я наказував Іванові негайно злізти, але це не допомогло. Тоді сказала Інка: