Чтение онлайн

— Я вже навчила Марію одягатися, зачісувати волосся. Але вона не запитала, для чого це потрібно. Вона все робить, як машина, а не як людина. У неї щодня однаковісінькі рухи. Вона свою зачіску викладає з цілковитою точністю.

— Дуже гарна якість. Вчи її, а то там, на Іксі, перукарні може й не бути. Може, там взагалі люди лисі?

— Або такі руді й нечесані, як ти.

Інка помахала мені рукою і побігла до свого котеджу. Хоч вона могла б ще йти зі мною хвилин п’ять. А вона побігла.

Десь о другій годині я ввімкнув магнетофон. Іван байдужими очима поглянув на мене.

— Як почуваєш себе, Іване? — запитав я.

Але я марно чекав відповіді. Іван дивився на мене байдужими очима. Він не знав, що відповісти.

— Ходімо в ліс.

— Ходімо, — мовив Іван.

Це було перше слово, яке він сказав без мого наказу.

Ми вийшли на просіку. Я обняв Івана за плечі. Він поглянув на мене здивовано.

— Так ходять найближчі друзі, —сказав я.

— Друзі? Я щось таке пригадую. Друзі, це в тій книжці, що про космонавтів. Там є таке слово — друзі.

— Про небо ти читав?

— Небо. Знаю небо. Це багато повітря. Атмосфера, стратосфера, космос.

— І про Землю ти знаєш, правда?

Іван сказав, скільки кілометрів має Земля по екватору, які є полюси, які є материки і океани. Він це знав, але він не бачив Землі. Він не уявляв, що ми зараз ідемо по тій самій Землі, яка є округлою, і яка крутиться навколо сонця і навколо своєї осі.

— Дядя Тигр! Дядя Тигр! — почув я голос Зюзі-Музі. Він біг щодуху. Він дуже давно не бачив мене.

Нічого не допомогло — я махав хлопчикові руками, мовляв, не можна зараз до мене. Але він сказав:

— А чого не можна? Ти боїшся, щоб я з Іваном не розмовляв? А я хочу з ним розмовляти. Це татків Іван чи твій?

— Мій.

— Неправда, татків. — Зюзя-Музя взяв Івана за руку. — Здоров!

Іван був вражений. Він подивився на мене, потім на хлопчика, потім — знову на мене. Він щось намагався сказати.

— А хіба бувають… Хіба є великі і маленькі люди? — запитав Іван.

Зюзя-Музя засміявся. І, кепкуючи, промовив:

— Ха, такий ти великий, Іване, а й досі не знаєш, що є маленькі люди. Вони називаються дітьми.

— Ти — діти?

— Я дитина. А ти теж дитина. Тільки велика.

Іван глянув на мене. Він, напевне, помітив, що я дуже щасливий. Мені й справді було весело. Нарешті з’явилося те, чого я так довго чекав — цікавість. Нарешті Іван перестав бути машиною для сприймання інформації.

Зюзя-Музя сказав:

— Давай гратися.

Іван знав, що це таке — гратися. Він дивився запитливо на хлопчину.

— Я буду ховатися, а ти мене шукай.

Зюзя-Музя побіг, гукаючи, щоб Іван заплющив очі. Але Іван дивився йому вслід. Коли хлопчик зник за стовбурами дерев, Іван, оглядаючись на мене, пішов його шукати, Я вирішив не втручатися. Іван обійшов кілька дерев і побачив Зюзю-Музю. Він щось вигукнув і кинувся до нього.

— А в кляси ти вмієш грати? — запитав хлопчина. Він почував свою зверхність. В його великих очах світилася і цікавість, і глузливість.

Іван не вмів грати в кляси. Це розсмішило Зюзю-Музю. Але він не міг тут навчити свого партнера. Скрізь була трава. Кляси не намалюєш.

Зюзя-Музя раптом схопився за голову і вигукнув:

— Ой, що тепер буде. Я ж до Інки йшов.

— А чого тобі до Інки? — поцікавився я.

— Мені? Так я ж брат. Я скучив за нею.

— Ти її любиш, Інку?

— А ти?

— Передай їй вітання від мене та Івана.

Хлопчик побіг. Іван дивився йому вслід. Мені здалося, що в очах у нього майнув жаль. Не можна позбавляти навіть роботів чудесних дитячих почувань. А що вони будуть згадувати колись? А які в них будуть найщасливіші роки, коли не знатимуть вони дитинства? І, крім того, мені здається, не треба так ізольовано виховувати роботів. Сидячи в кімнаті, не взнаєш світу.

До нашого котеджу наближався Прюст. Він зараз вирішував якусь дуже складну проблему. Він жив своїми образами. Він ішов, і образи йшли поруч. І він з ними вів розмову, сперечався, доводив, погоджувався, любив, ненавидів.

Прюст підійшов зовсім близько до нас і лише тоді помітив, що потрапив до забороненої зони. Він зніяковів:

— Пробачте. Я не винен. Все так сталося несподівано.

Я запропонував Прюстові побути з нами.

— Познайомтеся з Іваном. Ви, здається, маєте дуже близьке відношеня до нього.

— А як же імпульси? — запитав Прюст.

— Зараз матимете нагоду переконатися, чи вони стійкі.

Прюст трохи боязко простягнув руку, Іван дивився на нього, не знаючи, що робити. Я в думці наказав йому подати руку і назвати своє ім’я.

Прюст не знав, з чого розпочати розмову. Довелося мені піти назустріч. Я наказував Іванові, я думав, а Іван говорив.

— Як ви себе почуваєте? Мені здалося, що ви про щось мріяли, коли йшли до нас? — запитав Іван.

Він говорив моїм голосом. Навіть інтонації зберіг мої. Тому Прюст поглянув на мене, потім на Івана і ще більше розгубився. Я його розумію. Вперше йому доводиться розмовляти з роботом.

— Я? Як я себе почуваю? Я себе почуваю досить добре. Між іншим, ви правду сказали — мене привели сюди мої герої. Але я не знаю, що з ними робити.

— Чому ж? Хіба ви не володієте їхніми долями? — запитав Іван.

— До деякої міри, звичайно, володію. Я можу їх не пустити на папір, коли вони задумають зробити якусь дурницю. Але вони також володіють мною. Мої герої завжди якісь запальні і думки в них іноді такі, що мене в піт кидає.

— А ви їх на папір, оті думки. На папір. Нехай будуть такі, як є, —порадив Іван.

Прюст здивовано поглянув на мене. Чи це я говорю, чи це говорить Іван? Він переконався, що я мовчу.

— Все це так. Але ви забуваєте, що потім буде редактор. Він тоді моїх героїв візьме та й заріже.

— Ну, знаєте, це коли ваших героїв ріжуть, то як же бути початкуючим письменникам?

— А ви б могли написати роман? — несподівано запитав Прюст. — Написати так, як ви сприймаєте світ? Адже ви тільки напівлюдина.

— Я справжня людина, — заперечив Іван.

— Справжня? А ви вмієте почувати?