Чтение онлайн

— Хібащо так. Коли є така думка, тоді все ясно.

— Мені нічого не ясно, — раптом втрутилася в розмову Марія. — Мені не ясно, чому я обов’язково повинна летіти? А коли у мене немає ніякого бажання кидати Землю? Ви що скажете, Вадиме?

— Треба.

— Я цього не розумію. Чому треба мені, а не Чубарику?

— Маріє, зараз Чубарик потрібний на Землі. Без нього нічого на світі не встоїть на своєму місці. У його руках кадри. А там, на Іксі, він зараз не потрібний.

— Це я не потрібний? — люто поглянув на мене Чубарик. Потім поступово до нього дійшов зміст моїх слів. — Звичайно, я дуже потрібний саме тут. Звичайно, ви маєте рацію. А тоді, дівчино, треба викинути з голови пусті думки.

— Вони не пусті. Я хочу бути разом з Інкою і Вадимом.

— Ну, це вже дитяча примха, — не здавався Чубарик. — Ти полетиш. І там розповіси, яка то сила на Землі жінка. Вона рівноправна, ця сила. Вона має в нас усі права.

Інка кинула на мене погляд. Не витримала. Адже ми умовилися нічого не думати один про одного в присутності Івана та Марії. А вона поглянула на мене, і я бачив — той погляд перехопив Іван. Він підвівся і пішов до Інки. Він сів біля неї. Мені на серце впала краплина болю. Невже ця краплина є ревнощами? Добре, що вона маленька, тая краплина. Але що це, Марія йде до мене? Так і є. Вона сіла біля мене дуже близько, потім піднесла руку до мого чуба і розкуйовдила його. Вона запитала:

— Тобі неприємно?

Дивна річ — вона, Марія дивилася на мене такими ж очима, як Інка.

— Що це тут відбувається? запитав Чубарик. Він навіть підвівся з стільця.

Можливо, ще трапилися б якісь події в цьому кабінеті, але несподівано на порозі з’явилися Карась і Прюст. Професор був схвильований. Він тримав у руках блянк телеграми. Він трохи похмуро дивився навколо.

— Шукав скрізь вас. Ледве знайшов. Дуже важливе повідомлення. Астрономи встановили, що найбільш сприятливий момент для запуску космічного корабля наближається. Точно я не знаю, коли має бути старт. Але ми повинні завтра зранку доставити наших космонавтів на космодром. Вертольот буде о десятій ранку.

Карась сів на стілець. Сьогодні він був утомлений. Поглянувши на Марію та Івана, він сказав:

— Що ж, винен перед вами. Я гадав — матиму час, щоб ближче познайомитися з вами. Але ось ця телеграма. Ходімо зі мною. Нам треба поговорити і попрощатися.

Ми пішли вулицями містечка. Попереду, обійнявши за плечі Івана та Марію, Карась. Позаду — ми з Інкою та Прюстом. Прюст мовчав. Він також] був трохи сумний. Він мовив:

— Ну, от і все. Тепер нам доведеться тільки думати все життя про долю Івана та Марії.

Карась говорив. Він не турбувався, чи чуємо ми його, чи ні. А може, він хотів, щоб ми його слухали?

— Я не був з вами. Мені дуже хотілося бути біля вас. Але я не міг заважати справі тільки тому, що люблю вас. Та я вас бачив і чув. Я бачив на телеекрані кожен ваш крок, я чув усі ваші розмови. Вони записані на магнетофон. І я тепер знаю, що ви є майже справжніми людьми. Ви дуже близько стоїте біля людини. Я прошу вас тепер: бути завжди, за всяких умов — і людьми. Гадаєте, це лірика? Ні. Це не лірика. Я повинен вам це сказати. Мине ще кілька днів і світ заговорить про вас. Кожне слово, яке прийде від вас звідти, з далекого, холодного космосу, з далеких галактик, кожен ваш сиґнал — буде святом на Землі.

— А нам неодмінно треба летіти туди? — запитала Марія.

— Неодмінно.

— А мені так подобається наша Земля.

— Можливо, ви ще повернетеся на неї. Але коли? — про це зараз навіть гадати не можна. Зараз люди тільки намагаються пізнати Всесвіт. Ви їм допоможете в цьому. Ви зробите багато, ще ніхто не зробив стільки для науки. А як повернетеся — Земля, всі люди світу обійматимуть вас.

— А для чого людям потрібна ота плянета Ікс? — запитав Іван.

— Покищо це треба знати заради того, щоб наша наука рухалася вперед. А колись настане такий час, що людина змушена буде шукати притулку на інших плянетах. Ви прокладете першу стежку до інших галактик.

— Ви наш батьтко? У всіх на Землі є батько і мати. А ви наш батько, так? — запитала Марія.

— Так. Будемо вважати, що так. — Коли Карась говорив ці слова, у нього трохи дрижав голос.

— Коли так, то вам боляче з нами розлучатися? — Я не зміг прищепити Іванові такі думки, а Інка змогла.

— Мені боляче. Дуже боляче. Я хотів би, щоб ви були зі мною. Але так треба.

— Ви знаєте, що таке кохання? — запитала знову Марія.

Карась деякий час мовчав. Він був вражений. Він тільки не виказував цього. Він навіть не озирнувся на нас. А, напевне, йому зараз хотілося поглянути на Інку. І на мене також.

— Знаю. Дуже добре знаю, — мовив він. — Ти хочеш сказати, що тобі відоме це почуття? Але ти обдурюєш себе зараз. Ти не можеш кохати.

Ми з Інкою поглянули один на одного. Не знаю, що прочитала Інка в моїх очах. А я в її очах прочитав сміх і здивування. А може, то не був сміх? Може, то так іскрилися її очі? Напевне, іскрилися. Мені зараз хотілося взяти її за руку і сказати щось дуже ніжне. Але між нами йшов Прюст. Він прислухався до розмови Карася з роботами і мовчав. Коли заговорили про кохання, він поглянув на нас. Він усе дуже добре розумів, Прюст. Бо інакше навіщо ж він так поблажливо усміхався зараз. Ішов собі тихо і раптом почув про кохання. Почув і йому стало весело.

— Ви вже вирвалися з-під впливу своїх вихователів, — вів далі Карась. — Це дуже добре, що вони залишили у вашій свідомості багато хороших якостей. Це надзвичайно добре. Але ви зараз мусите самостійно жити і мислити. Ви не піддастеся чужому впливові. Ви знаєте багато і вмієте також багато. Може, не кожна людина стільки знає і вміє. Отже, тепер вам лишається все те застосувати в дії. Людство чекає від вас подвигу. А найбільше — наша країна. А ще більше — я. Вадим та Інка, — Карась таки обернувся. Обернулися й Іван та Марія. Ми кивнули головами.

Біля котеджу зупинилися.

— Шкода, що у нас мало часу, — сказав Карась. — Мені, принаймні, дуже шкода. Я так і не встиг з вами подружити. Та що вдієш? Так сталося. Але, я гадаю, ми розлучимося завтра з любов’ю. Чи не так?

Роботи мовчали. Цікаво, що вони зараз думають?

Карась та Прюст потиснули нам руки. Ми лишилися самі. Ми стояли і дивилися їм услід.

…Десять годин п’ятдесят чотири хвилини.

Ще лишається чекати шість хвилин.

В бункері приглушений гомін. Скільки нас тут? Нас — кореспондентів газет, журналів, радіо та ще телебачення. А крім кореспондентів — учені, працівники космодрому, космонавти. Нас тут зараз дуже багато.

Ми стоїмо поряд — я та Інка. Я тримаю її руку. Рука іноді здригається. В очах Інки — смуток.

Ми мовчимо.

Десять хвилин тому, коли всі формальності були закінчені, коли фотокореспонденти та кінооператори вже мали залишити приміщення, Іван та Марія зажадали від начальника польоту, щоб я та Інка прийшли до них.