Чтение онлайн

– Тоді не завдавайте собі клопоту, повідомляючи це!

– Але це важливо…

– Якщо так, то я й сама почую про це, надто ж якщо це погані новини, якими ви, здається, їх вважаєте. А зараз я збираюсь відвести дітей до спальні.

– А чи не можете ви подзвонити і послати з ними когось іншого?

– Ні. Йди-но сюди, Артуре.

– Але ж ви повернетеся?

– Не чекайте на мене.

– То коли я зможу побачити вас знову?

– За ленчем, – сказала я і повела дітей до спальні.

Він щось пробурмотів, і мені вчулося слово «безсердечна».

– А це що за нісенітниця, містере Гаргрейв? – запитала я, зупинившись у дверях. – Що ви маєте на увазі?

– О, нічого, я не планував, щоб ви почули мій монолог. Але справа в тому, місіс Гантингтон, що я хочу, аби ви приділили мені кілька хвилин вашої уваги наодинці у будь-який час і в будь-якому місці на ваш вибір. Я прошу про це не з якогось егоїстичного мотиву, тому вам не потрібно вбивати мене цим поглядом холодного і безжалісного презирства. Я знаю дуже добре ті почуття, з якими зазвичай ставляться до носіїв поганих новин, щоб не…

– Що це ще за новина така? – запитала я, нетерпляче уриваючи його. – Якщо воно важливе, то можна обійтися кількома словами.

– Кількома словами не обійдешся. Відішліть цих дітей і залишіться зі мною.

– Ні, залиште свої погані новини при собі. Я знаю, це те, про що я не хочу чути.

– Боюся, ви вгадали, та оскільки я знаю це, то вважаю своїм обов’язком повідомити вам цю новину.

– О, позбавте нас обох такої прикрості, і я зніму з вас тягар цього обов’язку. Ви запропонували розповісти; я відмовилася слухати, та й годі.

– Хай буде так: ви не почуєте цього від мене. Але якщо цей удар впаде на вас зненацька, не забудьте, що я хотів пом’якшити його!

Я пішла. Я вирішила, що його слова не повинні тривожити мене. Невже він знав щось важливе для мене? Напевне, то були якісь плітки про мого нещасного чоловіка, якими він хотів скористатися задля своїх ницих цілей.

6-е число. – Він більше не натякає на цю таємницю, а я не шкодую, що відмовилася його вислухати. Удар, яким він мені погрожував, ще не впав на мене, і я не так уже й боюся його. Я задоволена Артуром: вже понад два тижні поводиться він чемно і в його настрої та зовнішньому вигляді зайшли помітні зміни. Чи можу я сподіватися, що так воно буде й далі?

Сьоме число. – Так, я сподіватимуся! Сьогодні увечері я чула, як Гримзбі з Гатерслі скаржились на негостинність господаря дому. Вони не знали, що я стою біля вікна за шторою і милуюся місяцем, що сходить над верховіттями темних в’язів у глибині галявини.

– Що ж, гадаю, це остання наша гулянка у цьому будинку, – зауважив містер Гатерслі. – От тільки не чекав я, що це так

скінчиться. Гадав, наша гарненька господиня робитиме все, аби витурити нас із дому.

– То ти такого не передбачав? – зареготавши, спитав Гримзбі. – Але він знову зміниться, коли вона йому набридне. Якщо ми прибудемо сюди через рік чи два, то все буде так, як ми захочемо, от побачиш.

– Не знаю, вона не з тих жінок, від яких швидко втомлюєшся. Але хоч як там воно буде, зараз мене до біса дратує, що ми не можемо веселитися, позаяк він, бачте, хоче добре поводитися.

– Жінки, – пробурмотів Гримзбі, – то справжнє прокляття! Завжди завдають прикрощів своїми вродливими личками і брехливими язиками.

Цієї миті я вийшла зі свого сховку і, всміхнувшись містерові Гримзбі, подалася надвір. Артур попрямував до чагарнику, тож я подалася за ним і наздогнала його, коли він звернув на стежку. Так легко було в мене на серці, така любов переповнювала мене, що я стрибнула на нього і стиснула в обіймах. Ця поведінка справила на нього своєрідний вплив: спершу він прошепотів: «Нехай тебе Бог благословить, голубко!» і обійняв мене з колишньою пристрастю, а потім здригнувся і перелякано вигукнув: «Гелено! що це таке, дідько б тебе вхопив?», і я побачила, що він страшенно зблід.

Як дивно, що спочатку виявився інстинктивний імпульс любові, а потім шок від несподіванки! Це принаймні свідчить про те, що його любов щира: він ще не стомився від мене.

– Я налякала тебе, Артуре, – сказала я, засміявшись із утіхи. – Який ти нервовий!

– На дідька ти це зробила? – роздратовано вигукнув він, витираючи чоло носовою хустинкою. – Повертайся назад, Гелено… зараз же повертайся назад! Ти помреш від застуди!

– Не повернуся, поки не скажу тобі, навіщо я прийшла. Вони засуджують тебе, Артуре, за твою стриманість і тверезість, а я прийшла, аби подякувати тобі за це. Вони кажуть, що це все через «цих триклятих жінок» і що ми – прокляття світу; але не дозволь їх насмішкам чи бурчанню змусити тебе відмовитися від своїх похвальних рішень чи від твоєї прихильності до мене.

Він засміявся. Я знову стисла його в обіймах і зі сльозами на очах палко вигукнула:

– Так, так, продовжуй у цьому ж дусі! І я кохатиму тебе як ніколи!

– Ну звичайно… звичайно! – мовив він, поспіхом цілуючи мене. – А зараз іди. Як ти могла вийти у своїй легкій вечірній сукні цієї холодної осінньої ночі?

– Це гарна ніч.

– Ця ніч принесе тобі смерть, якщо ти пробудеш тут іще хоча б хвилину. Біжи, біжи!

– Ти бачиш мою смерть серед тих дерев, Артуре? – запитала я, бо він так пильно вдивлявся у кущі, ніби побачив її там. Але моя затримка розсердила його, тож я поцілувала свого чоловіка і побігла назад до будинку.

Тої ночі я була в гарному настрої. Мілісент сказала мені, що я була душею компанії, і прошепотіла, що ніколи не бачила мене такою щасливою. Гримзбі, Гатерслі, Гаргрейв, леді Лоубаре – усі зазнали моєї доброти. Гримзбі не зводив із мене погляду і дивувався, Гатерслі сміявся і жартував, попри те, що йому дозволили випити зовсім небагато вина. Гаргрейв і Анабелла, керуючись кожен своїми мотивами і роблячи це по-різному, наслідували мене, і, без сумніву, обоє мене перевершили, перший завдяки своїй красномовності, а остання зухвалістю і натхненням. Мілісент була у захваті від того, що її чоловік, брат і подруга так добре поводяться і теж була по-своєму жвавою і веселою. Навіть лорда Лоубаре захопив той настрій: його темні зеленкуваті очі світилися під похмурими бровами, всі сліди печалі й гордості або холодної стриманості зникли, й він здивував нас усіх не лише своєю життєрадісністю та натхненням, а й проблисками справжньої сили. Артур розмовляв небагато, а натомість сміявся і прислухався до решти і перебував у доброму гуморі, хоча й не пив. Тож ми були веселою дотепною компанією.

9-е число. – Учора, коли Рейчел прийшла одягати мене до обіду, я помітила, що вона плакала. Я хотіла знати причину цього, але вона не бажала говорити. Може, вона почувалася недобре? Ні. Почула кепські новини від своїх друзів? Ні. Хтось зі слуг її роздратував?

– О ні, пані! – відповіла вона, – це не через мене.

– Що ж тоді, Рейчел? Ти читала романи?

– Благослови вас, Боже, ні! – заперечила вона, сумно похитавши головою, а потім зітхнула. – Але, сказати вам правду, пані, мені не подобаються вчинки хазяїна.