Чтение онлайн

Спочатку він утримувався від того, щоб топити свої турботи у вині, та незабаром ті зусилля почали слабнути і він потроху почав заглядати до чарчини. Напившись, він поводиться мов тварюка, і я насилу стримую своє презирство та огиду. Наступного дня він страждає від похмілля, оплакує свої помилки і звинувачує мене у всьому: мовляв, йому відомо, що таке потурання шкодить його здоров’ю і завдає йому більше лиха, ніж користі, але я підштовхую його до цього своєю неприродною поведінкою; врешті це зажене його в домовину, а винна в цьому буду я.

Від таких звинувачень в мені закипає обурення. Хіба не намагалась я вберегти його від цієї вади? І чи вберегла б я його, потураючи у всьому і знаючи, що він зневажає мене? Хіба це моя вина, що я втратила свій вплив на нього, що він сам себе позбавив будь-якого права на мою повагу? І чи повинна я шукати примирення, знаючи, що ненавиджу його, а він зневажає мене та ще й листується з леді Лоубаре? Ніколи, ніколи, ніколи! Він може упитися на смерть, але це – НЕ моя вина!

І все ж таки я намагаюся врятувати його: даю йому зрозуміти, що від пияцтва погляд його стає тупим, а обличчя червоним і роздутим, що розум його хибує, тож якби Анабелла бачила його так часто, як я, то хутко розчарувалася б у ньому і позбавила б його своєї прихильності. Та у відповідь я чую тільки брутальну лайку – і, правду кажучи, відчуваю, що таки заслужила її, бо сама не люблю використовувати такі аргументи, проте вони западають у його душу і змушують його утримуватись від пияцтва.

Зараз мені трохи легше, бо його немає вдома: він подався на полювання із Гаргрейвом і, напевне, повернеться аж завтра увечері. А раніше я так тужила, коли він відлучався з дому бодай на однісіньку днину!

Містер Гаргрейв ще перебуває у Гроуві. Вони з Артуром часто зустрічаються: він приходить до нас із візитами, Артур верхи їздить до нього в гості. Особливої дружби поміж ними немає, але таке спілкування допомагає згаяти час, і я дуже бажаю, щоб воно тривало і надалі, бо звільняє мене від прикрого Артурового товариства, а його відволікає від пияцтва. Єдиним моїм запереченням проти перебування містера Гаргрейва по сусідству з нами є те, що страх зустрітися із ним у Гроуві перешкоджає мені бачити його сестру так часто, як мені того хотілося б, хоч він останнім часом поводиться з такою бездоганною пристойністю, що я майже забула про його колишню поведінку. Гадаю, він намагається «завоювати мою пошану». Може, він її й завоює, – а далі що? Якщо він вимагатиме чогось більшого, то знову її втратить.

10-е лютого. – Так прикро, коли за твої добрі почуття і хороші наміри тобі ще й дорікають. Мені стало шкода Артура, адже він не може тішитися читанням чи якимись іншими інтелектуальними розвагами, от і пиячить. Я вже почала була думати, що повинна пожертвувати своєю гордістю і знову поновити свої зусилля, аби зробити дім приємним для нього та навернути його назад на дорогу доброчесності; і зробити це не за допомогою нещирих зізнань у коханні і не шляхом удаваного каяття, а пом’якшивши свої холодні манери і заміняючи мою крижану ввічливість добротою; і я вже почала була й діяти у такий спосіб – і яким же був результат? Жодної тобі іскри доброти, ніякого каяття, а лише кепський настрій, вимогливість, що лише зростає від потурання, і самовдоволена втіха від того, що я стала м’якшою з ним. Від того всього мені ставало недобре, а сьогодні вранці він сам себе перевершив: прочитав листа, що надійшов із ранковою поштою, а потім жбурнув його мені через стіл.

– Ось прочитай, і нехай це буде тобі наукою!

Листа було написано невимушеним почерком леді Лоубаре. Я кинула оком на першу сторінку; там було повно зізнань у коханні, а ще вона обурювалася тим, що Бог розлучив їх і засудив до ненависного рабства шлюбного союзу з тими, кого вони не могли кохати. Він зареготався, побачивши, як змінився колір мого обличчя. Я згорнула листа, підвелася і повернула його чоловікові й промовила:

– Спасибі, я візьму це до уваги!

Мій маленький Артурчик стояв у нього між колінами, захоплено граючись рубіновим перснем на його пальці. Я взяла його на руки і вийшла з кімнати. Дитина перелякалася і заплакала. Це було новим ударом для мого змордованого серця. Я увійшла до бібліотеки, зачинила двері й, ставши навколішки, обняла й поцілувала дитину, а потім і сама заплакала. Та це призвело до протилежного результату: Артурчик почав пручатися і голосно кликати свого татка. Я випустила його з рук, і такі сльози потекли з моїх очей, що я світу за ними не бачила. Почувши його крики, батько зайшов до кімнати. Я миттю відвернулася, щоб він, бува, не побачив і не витлумачив неправильно мої емоції. Він вилаяв мене і забрав із собою дитину, яка вже заспокоїлася.

Так прикро, що дитина любить його більше, ніж мене, адже благополуччя мого сина – це те, заради чого я живу. Коли я відмовляюся потурати йому, він іде до свого батька і той задовольняє його всі бажання; коли я картаю його за якусь дитячу провину, то він знає, що батько стане на його бік проти мене. Тож виходить, що я борюся з батьковим духом у своєму синові, вишукую і знищую паростки його вад, нейтралізую його згубний приклад, а він краде в мене синову любов, зводить нанівець усі мої зусилля, та ще й відчуває при цьому диявольську втіху!

Та не слід піддаватися відчаю; адже сказано у Святому Письмі: «Хто між вами лякається Господа і голос Його Отрока слухає, хто ходить у темряві, світла ж немає йому, – хай надіється він на Господнє Ім’я і хай на Бога свого опирається». [18]

20-е грудня 1825 року. – Минув ще один рік, і я вже стомилась від цього життя. І все ж таки я не бажаю піти з нього і залишити свого сина самого у цьому темному і лихому світі, серед небезпек, що чигають на кожному кроці. Я знаю, що не дуже придатна для того, аби бути його єдиним його товаришем, але більше немає нікого, хто зайняв би моє місце. Я надто серйозна, аби брати участь у його розвагах та іграх, часто вибухи його веселощів турбують і тривожать мене; я вбачаю в них батьків темперамент і здригаюся від думки про наслідки, тож гамую ту невинну веселість, яку мала б розділити. Його ж батько, навпаки, не переймається ніякими страхами і ніякими сумнівами; вечорами, коли дитя бачить його найбільше і найчастіше, він завжди життєрадісний і відкритий, ладний сміятися і жартувати, а я за тої пори мовчазна і зажурена, тож дитина горнеться до свого радісного, кумедного і поблажливого татка і за першої ж нагоди охоче віддає перевагу його компанії, а не моїй. Це непокоїть мене, й не тому, що я втрачаю любов своєї дитини (хоча я її таки дуже ціную й відчуваю, що маю на неї право, і знаю, що зробила багато, аби заслужити її), як від утрати свого впливу на неї, адже батько позбавляє дитину того впливу з чистісінького егоїзму й використовує його лише для того, аби дошкуляти мені та занапащати дитину. Моєю єдиною втіхою є те, що він проводить порівняно небагато часу вдома, тож покивін у Лондоні чи ще десь, у мене з’являється можливість відвоювати втрачену територію і подолати добром те зло, яке він спричинив своїм неправильним вихованням. Проте потім на мене чекає гірке випробування – бачити, як він, повернувшись додому, докладає всіх зусиль, аби зруйнувати мою працю і перетворити моє невинне, ніжне, слухняне серденько на егоїстичного, неслухняного і пустотливого хлопчиська, готуючи в такий спосіб ґрунт для всіх тих вад, які він так успішно виплекав у власній душі.

На щастя, минулої осені до Грасдейлу не запрошували нікого з Артурових «друзів», натомість він сам гостював у них. Якби ж то він завжди так робив, а ще краще було б, якби він мав безліч друзів і вони так любили його, що тримали в себе хоч цілий рік. Містер Гаргрейв, на моє превелике незадоволення, не поїхав із ним; але гадаю, я покінчила з цим джентльменом.

Вже сім чи вісім місяців він поводиться так добре, що я геть утратила пильність, почала вважати його другом і навіть ставитися до нього, як до друга, з певними розсудливими обмеженнями (які вважала не такими вже й потрібними); аж раптом, зловживаючи моєю добротою, він подумав, що можна вже переступити межі скромної витримки і пристойності, які так довго стримували його. Це сталося наприкінці травня: я гуляла парком, а він проїжджав мимо і, вгледівши мене, прив’язав свого коня біля воріт і пішов мені назустріч. Це вперше він ризикнув з’явитись у межах нашого парку відтоді, як я лишилася сама, без підтримки його матері чи сестри, які завжди складали йому компанію. Він був таким спокійним і невимушеним, таким ввічливим і стриманим у своїй дружелюбності, що я не стривожилася й не образилася, що він так зробив, тож він пройшов зі мною аж до ставка, жваво і з добрим смаком провадив бесіду на різні теми, аж я почала думати про те, як би здихатися його. Ми зупинилися на березі. Я міркувала над тим, як ліпше спровадити його звідціля, а він, певне, обдумував питання, що не стосувалися ні гожої днини, ні природи, що буяла довкруги, бо раптом тихо і вкрадливо заговорив про свої почуття, почав зізнаватися мені в коханні й застосував для цього всю свою красномовність. Я урвала його промову і відмовила йому так упевнено, так рішуче і з такою сумішшю обурення і холодної, байдужої скорботи та жалю з приводу його засліпленого темрявою розуму, що він пішов геть, здивований, принижений і збентежений; за кілька днів я почула, що він вирушив до Лондона. Проте минуло вісім чи дев’ять тижнів, і він знову повернувся, причому так по-чудернацькому тримався зі мною, що цієї зміни не могла не помітити його спостережлива сестра.

– Що ви зробили з Волтером, місіс Гантингтон? – запитала вона одного ранку, коли я приїхала з візитом до Гроуву, а він обмінявся зі мною кількома словами крижаної ввічливості. – Він останнім часом такий страшенно церемонний і поважний, що я просто не уявляю, з якого б це дива, хіба що ви образили його. Скажіть мені, що сталося, аби я могла стати вашим посередником і знову вас помирити.

– Я не зробила нічого, аби образити його, – відповіла я. – Якщо ж він ображений, то краще за мене може розповісти тобі, що між нами сталося.

– Я запитаю його, – вигукнуло легковажне дівча, підхопившись зі свого місця і висунувши голову з вікна. – Волтере!

– Ні, ні, Естер! Я гніватимусь, якщо ти так зробиш, і більше не приїжджатиму до вас.

– Ти гукала мене, Естер? – запитав її брат знадвору.

– Так, я хотіла попросити тебе…

– Доброго ранку, Естер, – сказала я, узявши її за руку.

– …аби ти зірвав ружу для місіс Гантингтон. – (Він відійшов). – Місіс Гантингтон, – вигукнула вона, повертаючись до мене і все ще міцно тримаючи мене за руку, – ви мене просто вражаєте – ви така ж сердита і холодна, як і він, та я вирішила, що ви в мене будете такими хорошими друзями, як ніколи раніше, ще навіть до того, як ви підете.

– Естер, як ти можеш бути такою грубою! – вигукнула місіс Гаргрейв, яка сиділа в своєму кріслі і з поважним виглядом щось плела. – Бачу, ти ніколи не навчишся поводитись як леді!

– Але ж, мамо, ви самі казали…

Естер замовкла, бо мати підняла вгору палець і суворо похитала головою.

– Ото злюка, правда ж? – прошепотіла Естер, та тієї миті біля вікна знову з’явився містер Гаргрейв із розкішною мускусною трояндою у руці.

– Ось, Естер, я приніс тобі троянду, – сказав він, простягаючи їй квітку.