Чтение онлайн

— Тобі можна супроводжувати його, Шю, — сказав Янг. — Намісник доручив мені доставити Ванга на місце заслання.

Тоді старий різьбяр зайшов до своєї хатини і дістав з полиці дерев'яну фігурку вершника, потім узяв різець і на твердому дереві викарбував ієрогліфи: Івей вай сінь — Чесне чуже серце.

Венеціанці знову жили, оточені блиском і розкішшю імператорського двору. Вони оселилися в тому самому старому красивому будинку. В дворі біля басейну з золотими рибками ріс кущ жасмину, над квітками гуділи бджоли. Ашіма подовгу сиділа в тінистій альтанці.

Все було, як і раніше.

Перлинка бігала по двору, підслухувала під дверима і з невинним обличчям вибовкувала маленькі таємниці. Дівчина здобула необмежену владу над Фан Кунг-до, бо тепер знала, що попри всі свої погрози, він би її й пальцем не торкнув.

Все було, як і раніше, і водночас все було інакше.

Венеціанців охопила туга за батьківщиною. Вони не говорили про це один одному, хоч і знали, що вона зростатиме з кожним днем. Вони трохи боялися цього почуття, бо не в силі були відігнати його. Туга ховалася в куточках їхніх очей, проривалася в сміхові, в словах, сказаних ніби жартома, але пов'язаних з дорогими спогадами.

… Ось через двір пробігла кішка, стрибнула в траву і причаїлась під кущем. Непорушними очима вона стежила за пташкою, що сиділа на яблуні.

— А пам'ятаєш, Ніколо, як ми ще хлопчиками одного разу ганялись за кішкою і ти впав у воду? — Мафіо весело засміявся і провів рукою по лисині.

Кішка плигнула на стовбур яблуні, намагаючись схопити пташку.

— Спізнилась, дурненька! — вигукнув Мафіо Поло. Пташка полетіла.

— Джованні не любив кішок за те, що вони завжди ганялись за пташками, — мовив. Марко.

— А, Джованні, твій друг! — озвався Ніколо Поло. — Я пригадую, як ти приводив його. Він так зніяковів, коли я велів йому вибрати собі найкращий діамант…

— А як він співав! Такого чудового голосу мені більше ніколи не доводилося чути.

В розмові чоловіків було щось по-дитячому зворушливе.

— Якби я був такий дужий, як Матео, — мовив Мафіо, — я поїхав би до двору короля Кайду і поборовся б з його донькою.

Марко здивовано глянув на нього.

— Ти не чув про королівську доньку? — Мафіо Поло задоволено відкинувся на бильце крісла. — Нам розповідали про неї в Індії.

— Зачекайте трохи, дядьку, — попросив його Марко. — Я покличу Ашіму. Вона дуже любить вас слухати.

— Поклич, — задоволено сказав Мафіо.

Стояв тихий вечір. Вікна були відчинені навстіж. Ашіма зайшла до кімнати і сіла біля чоловіків. Мафіо почав розповідати.

— Тільки не кажіть про це ханові Кублаю, бо він ненавидить короля Кайду. Адже ви знаєте, що Кайду вже не раз мірявся силою з військами Кублая і, здається, знову готується до війни в спілці з Каданом та Сінгтуром… Так ось послухайте про доньку цього Кайду. Її звати Айгіярм, тобто «місячне світло». Вона така дужа, що в усьому королівстві не знаходиться юнака, котрий би міг побороти її. Коли батько вирішив видати її заміж, вона сказала, що не згодиться бути дружиною чоловіка, слабішого за неї. І король Кайду пообіцяв виконати її волю.

Скоро з усіх кінців світу зібрались юнаки спробувати щастя. Змагання відбувались дуже урочисто. Король і королева у супроводі великого почту займали місця в найбільшій залі палацу. Потім на середину зали, де її чекав одягнений у шовк юнак, виходила королівська донька, теж у шовковому вбранні й дорогих оздобах. Коли б юнакові вдалося кинути Айгіярм на землю, він одружився б на ній, зате в разі поразки він мусив віддати сто породистих коней… Кажуть, що королівська донька вже виграла більше десяти тисяч коней. Вона висока й дужа, як велетень…

Мафіо Поло змовк. Оскільки ніхто не промовив жодного слова, він додав:

— Оце таке розповідають про Айгіярм. До речі, кажуть, що вона така ж гарна, як і сильна.

— Чи не захотіли ви завоювати собі королівську доньку? — засміялась Ашіма.

— Сто коней я вже як-небудь роздобув би, — зі тхнув Мафіо. — Та мені багато більше хотілося б занурити бодай один палець у канал Сан-Марко. А старий Куб-лай не відпускає нас, немов ми найкращий діамант у його короні.

— Він зробив нам немало добра, — мовив Марко.

— Авжеж! Зате зараз міцно тримає нас.

Всі замислились.

Мафіо Поло сказав це ніби жартома, але насправді це був зовсім не жарт. Думки про батьківщину не залишали їх ні вночі, ні вдень.

Ашіма так розуміла чоловіків, наче сама народилась у Венеції.

— Ми повинні боротись за повернення додому, — сказав Марко.

— Як юнаки з королівською донькою, — докинув Мафіо. — Може, у нас вистачить сили.

— Ханові Кублаю це не дуже сподобається, — мовив Ніколо Поло. — Але що з нами буде, коли він помре? Він уже старий, і мені часом здається, що смерть уже чигає на нього. А при дворі немало людей, які заздрять нашому багатству. Доки хан живий, вони не зважаться зачепити нас. А як далі?

Вони ще довго радились, як краще вирватись звідси. Здоровий глузд підказував їм, що вирушати в дорогу таємно не можна. Якщо вони хочуть побачити знову свою батьківщину, то повинні будь-що домогтися дозволу імператора.

І ось одного дня Марко вирішив, що настав час звернутись до імператора з проханням. Він саме повернувся із поїздки по країні і доповідав ханові про звичаї жителів і стан управління та фінансів в обстежених ним областях. Хан прийняв Марко в своїх покоях і з цікавістю слухав його розповідь. Крім головного цензора

Юсю Темюра, в кімнаті не було жодного сановника.

— Ви розповіли мені про все, що бачили, — сказав імператор, — і зробили кілька слушних пропозицій. За це я хочу вас нагородити. Ідіть додому і відпочивайте. Коли ви мені будете потрібні, я вас покличу.

Круглоголовий Юсю Темюр щось схвально пробуркотів.

Тоді Марко кинувся до ніг хана і попросив вислухати його.

— Встаньте! — наказав йому Кублай. — Чого ви ще хочете?

Марко почав палко просити імператора, щоб він дозволив їм повернутись на батьківщину. Хан Кублай спокійно вислухав його.

— Ти чув, Юсю Темюр? — озвався він нарешті.

— Так, — буркнув головний цензор. Обличчя його залишилось незворушним.

Великий хан обернувся до Марко і пильно глянув на нього.

— Хіу Хенг помер, і мені потрібні тямущі радники.

Марко мимоволі відступив назад.

— Хіу Хенг помер? — недовірливо перепитав він.

— Так, — відповів імператор. — Помер.

Несподівана звістка приголомшила Марко. Він мало не забув, де знаходиться. Його охопив сум і водночас гнів на хана за те, що той так байдуже говорить про смерть старого вченого. Однак Марко уже навчився володіти собою. Він стояв, похиливши голову, і чекав, що ще скаже хан Кублай.