Чтение онлайн

— Ви прийшли до мене і говорите, що хотіли б поїхати на батьківщину. Хіба вам погано при моєму дворі? Я саме ладнаюся йти війною проти підлого пса Кайду. Хочу провчити його… А вам я ось що скажу: готуйте кораблі і вирушайте морем до великого острова Цейлону, де володарює король Зандернац. У нього є найбільший у світі рубін: у вершок довжиною і завтовшки з руку. Так мені розповідали. Він палає, як вогонь, і має чарівну силу. Скажіть Зандернацу, що я, володар світу, хочу мати цей рубін. За нього він одержить багатства, варті цілого міста. Коли повернетесь, розповісте мені, що ви там бачили. А про повернення додому більше не говоріть мені…

Марко Поло опустився навколішки і тричі торкнувся чолом до килима. Імператор прихильно дивився на нього.

Юсю Темюр кашлянув. Кублай спитав:

— Ви задоволені?

— Дякую вам, ваша величність, за милість, яку ви виявляєте до нас, — мовив Марко. — Я зроблю все, що ви наказали.

Він залишив імператорський палац з двоїстим почуттям. Імператор не задовольнив його прохання, але зате доручив йому справу, про яку Марко давно вже мріяв. Він не раз з палаючими очима слухав розповіді батька й дядька про Індію та острови, розташовані в океані.

Марко спішив повз крамнички й майстерні, і в серці його було одне бажання: швидше дістатись додому і поділитись з рідними новиною.

Коли гомінка головна вулиця лишилась позаду, він раптом згадав сумну звістку — Хіу Хенг помер. Великий хан вимовив ці слова без жодного жалю. Але Марко знав: коли чутка про смерть великого вченого розійдеться по країні, журба охопить мільйони сердець. Марко дивувало: як міг хан Кублай, який сам страшенно боявся смерті, так байдуже поставитись до смерті близької йому людини?

Марко довго сидів, замислившись, у своїй кімнаті. Врешті він зважився розповісти батькові, дядькові й Ашімі про доручення хана.

Смеркало. Служник зачинив віконниці і запалив світло. Ашіма нервово потирала руки. Мафіо сидів, спершись підборіддям на кулак; Ніколо, випрямившись, зціпивши зуби, дивився кудись повз Марко.

— Поїдемо в Індію, — сказав Мафіо, здвигнувши плечима. — Якщо його величність наказує…

— Я не залишусь тут сама, — вигукнула Ашіма. — Мені буде страшно, коли ти поїдеш, Марко!

— Ми попливемо на великих кораблях, Ашіма, — заспокоїв її Марко. — Ти поїдеш з нами.

Ашіма полегшено зітхнула, однак не відчула радості, бо помітила, як засмутились Ніколо й Мафіо Поло.

— Ми стали дуже багатими, — сказав, нарешті, Ніколо. — Якщо нам пощастить, після мандрівки в Індію ми станемо ще багатшими. — Він опустив плечі і якось безпорадно глянув на сина. — Але навіщо все це нам?

— Бути нам до самої смерті мандрівниками, Ніколо…

Слова старих глибоко вразили Марко. Тільки тепер він збагнув, як заволоділа ними туга за батьківщиною, йому нічого, було сказати, але він поклявся собі, що цією поїздкою скінчиться їхня служба ханові Кублаю.

Невдовзі після цієї розмови Мафіо й Ніколо Поло вирушили на південь, у порт Цайтум, щоб там підготувати кораблі і набрати надійний екіпаж. Марко й Ашіма лишились у Камбалі. Через три місяці й вони з почтом у дві тисячі чоловік залишили столицю. Фан Кунг-до і Перлинка теж поїхали з ними, щоб прислуговувати в дорозі своїм панам.

Шлях до Цайтума лежав через знайомі місця. Портове місто було розташоване на відстані десяти днів їзди від Ханьчоу. Переправляючись через Жовту ріку, Марко й Ашіма згадували Матео. Тут поблизу була могила їхнього друга. Вони ніби бачили перед собою його могутню постать, його рідне обличчя з лагідною посмішкою наче надавало їм мужності для далекої мандрівки. Як чудово було б, коли б він міг їх супроводити!

Марко Поло квапив вельможних панів з почту, не дозволяючи їм робити довгі привали.

Незабаром вони досягли передмістя Цайтума. Марко й Ашіма виїхали на пагорб і злізли з коней. На обрії громадились білі хмари. Ніжний вітерець обвівав обличчя Марко й Ашіми. Перед ними розкинулось місто: білі будиночки виглядали з густих садів у долині, ліпились на гірських схилах, тулились біля гирла ріки й оточували тиху голубу затоку. На скелястій горі бовванів похмурий монастир. В бухті стояло на якорі багато кораблів і джонок.

Красиве місто Цайтум мало одну з найбільших і найзручніших гаваней у світі.

Марко й Ашіма з таємною тривогою чекали зустрічі з старими. Вони думали, що побачать їх пригніченими, похмурими, але були приємно розчаровані. Мафіо зустрів їх з гомінливою радістю, а Ніколо, слухаючи його захоплену розповідь про приготування до подорожі, тільки вдоволено посміхався. Невгамовна діяльність останніх місяців пішла їм на користь.

— Можете цілком покластись на нас, глибокошановний адмірале, — сказав Мафіо. — Якщо ви хочете завтра вирушити в дорогу, то прошу: в порту стоять готові до відплиття десять індійських суден, обладнаних Ніколо Поло та його братом, на ім'я Мафіо. Прошу на палубу, панове, можна вирушати в подорож.

Через вісім днів судна вийшли з гавані Цайтума. Сто. ячи на палубі переднього корабля, венеціанці з гордістю оглядали свою маленьку флотилію.

— Тепер ми залежимо від моря, — сказав Мафіо Поло. І подумав: «Дай боже, щоб ми щасливо повернулись назад!»

Що далі вони відпливали від Цайтума, то дужчий віяв вітер. Десять кораблів з напнутими вітрилами, ледь нахиливши щогли до води, велично розтинали піняві хвилі. Небо було якогось невиразного блідуватоголубого кольору. Зате море здавалось то зеленим, як скло, то блакитним, то фіолетовим, або й зовсім чорним, лише помережаним білими баранцями, залежно від того, куди дивитись: біля борту корабля чи десь далі. Старі Поло й Марко, перейшовши на корму, гляділи, ні про що не думаючи, на мерехтливий слід, що лишався за судном. Вони пливли на міцно збитому чотиривітрильному судні, яке було добре споряджене для далеких мандрівок.

Команда корабля складалася з двадцяти п'яти чоловік. За капітана був сивобородий індієць, котрому вже не раз доводилось плавати від Маньї до Індії. Разом з Марко подорожувало двісті вельмож. Їх супроводжувало біля восьмисот служників, п'ятсот солдатів та двісті п'ятдесят купців з такою ж кількістю прислужників і писарів. Очолював експедицію Марко Поло. Він розмістив пихатих вельмож з їхніми слугами та охоронцями на десяти кораблях. Трюми кораблів було забито подарунками великого хана чужоземним королям і, перш за все, — купецькими товарами: сувоями шовкових тканин, золотими й срібними оздобами, різним вбранням, фарфоровими виробами, золотою й срібною пряжею, мечами й списами, військовим спорядженням та іншим крамом.

Два місяці вони вже не бачили землі. Море взяло їх у полон. Воно щохвилини змінювалось. Незмінним лишалось тільки одне: його величина, безкрая далечінь. Воно було величним навіть у ті хвилини, коли, вгамувавшись, мерехтіло під сонцем, тихе й гладеньке, мов дзеркало.

Була світла ніч. На небі сяяв місяць. Тихо поскрипували щогли, лопотіли вітрила. Гаряче повітря трохи охололо, легкий вітерець повівав над палубою.

На білому тлі вітрил чітко вирізнялись мускулисті постаті матросів.