Чтение онлайн

Вітер ніс прохолоду і надував коричневі, сірі й жовті вітрила рибацьких, митних та поліцейських барок.

Життя на воді геть заполонило Марко, йому здавалося, що вітрила погойдуються над хвилястою блискучою гладінню каналу, немов крила птахів. До його слуху долинув тремтячий голос: «Я старий бідний чоловік. О пане, будьте ласкаві, дайте мені що-небудь! Я ще й досі не мав крихти в роті, благородний пане. Дайте що-небудь, бо я помру з голоду!» Жебрак, зодягнений у лахміття, благально простягав до хлопчика руку. Марко віддав йому каштани, які ще лишилися в нього,

1 в нагороду за це отримав тисячі подяк та побажань довгого життя і безумовного раю на небі.

На світі не було іншого міста, такого як Венеція. Марко ніколи не виїжджав далі Фусіно, Местре й Падуї, але серцем він відчував, що Венеція — це щось неповторне, дивовижне, діамант серед інших міст, осяяний яскравим золотим світлом і вкритий похмурими, грізними тінями, могутнє, здорове, безмежно багате і безмежно бідне місто, котре любили і боялись, місто, в яке вгризалося море, як бобер у дерево, місто, котрому море служило, як диявол, що засипає його золотом і мармуром, міддю і блиском і при цьому зловтішно потирає руки, бо знає, що всі ті багатства одного дня знову будуть принесені йому в жертву. Але зараз Венеція жила, зараз вона розквітала, як юнак, що вступив у вік змужніння і, обдарований усіма дарами природи, являє собою неперевершений взірець краси і могутнього життя.

Три маври, слуги молодого месера Моросіно, пройшли повз Марко. На них були багаті й строкаті лівреї, неначе мозаїка в соборі святого Марка і в Палаці дожів.

Жебрак, який передав напередодні Марко лисі а, був зодягнений у лахміття, прошите золотими й срібними нитками, бідне і водночас барвисте, як саме життя на каналах, провулках і площах.

Паоло, вірний слуга Марко, непомітно йшов слідом за ним. Раптом він звернув увагу на хлопця, що хутко пробіг повз нього. Чи це не Джованні? Чи це не той друг Марко з Мурано?

— Джованні! — здивовано вигукнув Паоло. — Джованні, куди ти поспішаєш?

Хлопець спинився. Побачивши Паоло, він підбіг до нього і схвильовано промовив:

— Паоло! Добре, що я тебе зустрів! Ти не знаєш, де Марко? Мені треба негайно поговорити з ним! Невже ти не знаєш, що трапилось?

Паоло обняв Джованні.

— А що трапилось? Чому ти такий схвильований? Поглянь, онде твій друг Марко. Але він не повинен знати, що я йду слідом за ним…

Та коли Паоло показав на площу, де щойно стояв Марко, там уже нікого не було.

— Де ж він подівся, Джованні? — безпорадно спитав слуга.

— Онде завернув на базар. Ходімо, Паоло!

Вони почали швидко пробиватися крізь море жебраків, торговців і злодіїв, які заповнили П'яцету. Джованні хутко проскочив уперед, і йому вдалося помітити, що Марко завернув у якийсь вузенький провулок. Джованні і Паоло вражено перезирнулись. Але раптом їх охопив страх: чи не загрожує Марко якась небезпека? Джованні навіть забув, чому він, немов ошпарений, біг з Мурано аж на острів Ріальто.

Коли друзі, нарешті, досягли провулка, вони з великим полегшенням побачили, що Марко неквапом походжає взад і вперед, немов когось вичікує.

В кінці провулка стояв укритий соломою кам'яний дім. По чавунній змії над дверима можна було здогадатися, що це таверна.

— Я залишусь тут, — тихо сказав Паоло. — Марко не повинен знати, що я йшов назирці за ним.

В цю мить пробило дев'яту годину ранку.

З таверни вийшов середнього росту жилавий чоловік, спокійно озирнувся навкруги і котячим кроком попрямував до Марко.

— Марко! Марко! — вигукнув Джованні і щосили помчав до свого друга.

Чоловік уповільнив крок. «Прокляття! — буркнув він крізь зуби. — Що треба цьому горбуну?» його рука в кишені стиснула кинджал.

— Джіаніна зникла! — сказав Джованні. — З учорашнього дня ніхто її не бачив. Жодна душа не знає, що з нею трапилось.

— Джіаніна зникла? — здивовано перепитав Марко.

— Ану забирайся звідси геть, горбата жабо! — закричав чоловік, який саме підійшов до хлопців, і так пхнув Джованні в груди, що той аж поточився до стіни.

Марко стояв, ніби паралізований, і непорушним поглядом дивився на Джованні, який скривившись од болю, опускався під стіною на землю. Зникла Джіаніна? Ця фраза заполонила всі думки Марко.

В руці чоловіка блиснув кинджал.

— Марко! — закричав Джованні. Відштовхнувшись ногами від стіни, він немов кішка плигнув, кинувся незнайомцеві на спину і вчепився йому в волосся. Це дало змогу Марко ухилитись від удару. Чоловік упав на землю, миттю скинув з себе Джованні і знову схопився на ноги.

— Ох ти ж, собака! — вигукнув Паоло. Почувши крик Джованні, він побіг до хлопців.

Залишивши долі кинджал, чоловік дременув вулицею і хутко зник за рогом. Паоло погнався за ним.

— Ходімо, — сказав Джованні. — Тобі треба негайно зникнути звідси! — Марко завагався, але товариш узяв його за руку і потягнув за собою.

— Ми вже тут не потрібні, — переконував Джованні. — Паоло й сам упорається із злочинцем. Тобі треба зникнути, Марко!

Джованні підняв з землі кинджал і повів друга геть Неподалік від базару вони спинилися, щоб зачекати Паоло. Тут, серед людей, вони трохи заспокоїлись. Здавалось, тільки тепер Марко остаточно прийшов до тями.

— Яке щастя, що ти прийшов, Джованні! — сказав він. Хлопець здригнувся від жаху, згадавши спотворене люттю обличчя чоловіка, який кинувся на нього з кинджалом. Ще трохи, і був би кінець: ніколи б він більше не поїхав у Мурано, ніколи б не побачив звабливої сяючої усіма небесними барвами лагуни, його задерев'яніле, закривавлене тіло лежало б серед брудного завулка. Але Джованні врятував його. Якимсь чудом з'явився він у найтяжчу хвилину.

— Джованні, ти кинувся йому на шию, як стріла. Справді, як стріла!

Очі Джованні заслали сльози. Він ніби не чув слів товариша. Злочинець назвав його горбатою жабою.

— Але що ж сталося з Джіаніною? — спитав Марко і поклав руку на плече товаришеві. — Джованні, що ти там говорив про Джіаніну?

Та Джованні ніби не чув його. В ньому раптом прокинувся страх за Паоло.

— Треба допомогти Паоло. Скоріше, Марко! Хлопці побігли назад і зустріли біля таверни Паоло.

Він важко дихав, обличчя його лисніло від поту.

— Втік, негідник! — вигукнув він. — Я його більше не бачив. Дременув, як чорт. Ходімо скоріше звідси.