Чтение онлайн

Джіаніна, похитуючись, підійшла до столу і схопилася за нього. Після другого удару вона ніби втратила слух, а третього удару і стусанів ногою вже майже не відчувала. А тимчасом каплун і далі весело смажився на вогні, брався коричневою хрумкою шкіркою і пахнув приправами й хорошим маслом. Хіба не добрим, не великодушним був месер Кельзі?

Товста, випещена Джульєта заглянула до кухні і, побачивши розгніваного батька й дівчину, що лежала на підлозі, сказала:

— Чого ви, татку, так завжди хвилюєтесь? Ох, скільки мороки з цими служницями!

Ніколи ще Джіаніна не почувала такої ненависті, як у цю мить. Вона покинула каплуна на рожні. Хай згорить, хай заповнить чадом усі кімнати. Дівчина вискочила з будинку, немов за нею гналися, і, не відповідаючи на запитання, побігла геть. Він побив її, як худобу! Обличчя в неї палало, губи набрякли, вуха боліли. На березі біля ставка дівчина впала на траву. Серце її калатало в грудях.

Очима, затуманеними від сліз, Джіаніна дивилася крізь густе мереживо листя на небо та білі хмари.

«Мусить же колись скінчитись дитинство», сказав батько. «Глянь у дзеркало, — нашіптував якийсь голос. — Які в тебе красиві очі. Ти розрізняєш кольори? Твої очі — темні острівці серед голубого озера. Не плач, донечко. Мусить же колись скінчитись дитинство».

Це був голос Джованні. Але ж Джованні тут не було.

Джіаніна, ніби заціпенівши, підвелася, глянула на ставок, на траву, на дерева, відчула подих теплого вітерця.

Тільки тепер дівчина збагнула, що сталося. Цей нелюд побив її, і вона навіть не знала, за що. Що ж вона таке накоїла? їй згадувалось обличчя Джульєти. Охоплена раптовим гнівом, дівчина рвонула пучок трави.

— Ненажери! Ненажери! — лунав її голос над мовчазним ставком. — Ненажери!

Десь плигнула у воду злякана жаба. Пахло болотом, очеретами і рибою.

— Хай вам чорт, месер Кельзі! — процідила вона крізь зуби і вмить перелякано зіщулилась. Чи не потемніло небо, чи не розверзлася земля? Дівчина несміливо озирнулася навкруги. Нічого не трапилося.

Дерева погойдувались під подихом вітру.

Джіаніна була на самоті з своїм гнівом.

Чистим передзвоном сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка, скликаючи сенаторів і радників на засідання Великої ради. Коли завмер останній звук, двері до зали засідань в Палаці дожів зачинились. Того, хто запізнився, не впускали. В цьому році Велика рада складалась лише з 318 членів. Власне, за конституцією міста їх мало бути 480, обраних дванадцятьма старшинами-виборцями з найродовитіших і найбагатших родин шести сестірій міста. Але старшини обрали лише 318 чоловік, воліючи усунути бідніші сім'ї.

Народ під час обрання уряду був позбавлений слова. Можновладного володаря міста — дожа — і сенат, який здійснював управління, обирали члени Великої ради. Двадцять сім родин посилали до Великої ради своїх представників, двадцять сім родин вирішували долю міста, двадцять сім родин боролися одна проти одної, зчиняли заколоти, вбивали небезпечних претендентів, двадцять сім родин прагнули просунути своїх представників у сеньйорію, до складу якої входили дож, шість його вищих радників і троє старших судових урядовців.

Чистими звуками сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка. Вельможні городяни сідали на мулів та коней або вирушали до Палацу дожів у розкішних барках.

Ворота Палацу були розчинені навстіж. Біля них зібрався цілий натовп жебраків. Зодягнені в лахміття, вони виставляли напоказ свої бридкі виразки. Коли через П'яцету проїжджав якийсь радник, вони оточували його, немов зграя голодних звірів, і не випускали з полону, поки той не кидав їм кілька золотих монет. Потім зчинялася запекла колотнеча, і часто траплялося так, що найслабші залишалися після цієї бійки на землі, сповнюючи повітря жалісним стогоном і плачем. Та нікому не було до них діла. Прочумавшись трохи, вони відповзали до набережної і там канючили милостиню у вантажників і моряків. Тисячі жебраків жили в могутній, квітучій Венеції, королеві північно-італійських міст.

Біля Понте дела паглія [5] та біля Палацу дожів стояли верхові коні сановників. Їх охороняли слуги.

Марко Поло вийшов з дому, привітався до якогось вельможного городянина, що саме проїжджав верхи повз нього, зиркнув мимохідь на балкон і швидко подався вулицею. Вчора ввечері, повертаючись в супроводі свого вірного Паоло від ченця Лоренцо, він одержав незвичайним способом листа. До нього підкрався якийсь жебрак, зодягнений в строкате ганчір'я з оксамиту, полотна та гаптованого золотом сукна, і потай від Паоло всунув йому в руки листа. В цьому листі хтось запрошував Марко з'явитися завтра вранці до невеличкої таверни, що містилася за площею святого Марка. Там він одержить важливе повідомлення. Він не повинен нікому показувати цього листа і має прийти на визначене місце сам.

Неприємне почуття закралося в душу Марко, коли він згадав обличчя жебрака. Він хотів уже повернутися назад і попросити Паоло, щоб той на деякій відстані Ішов за ним. Але незвичайність події захопила хлопця, і він, поклавши собі бути обережним, рушив далі. В глибині душі він сподівався дізнатися що-небудь про свого батька й дядька.

Таверна містилась в одному з глухих завулків за площею святого Марка. Про неї ходили недобрі чутки. Тут ночували клоуни й віщуни, лоточники й розорені комедіанти, жебраки і спудеї, які в мандрах від міста до міста заробляли кілька сольді на прожиття виступами перед публікою або якимось іншим способом. Траплялось, що ховалися тут на кілька ночей і матроси, які втекли з чужих кораблів. Але це ще були найпристойніші гості — жили вони здебільшого з чесної праці, хоч, звичайно, й серед них траплялися люди, котрих не лякала чужа кишеня і котрі були ладні за кілька срібних монет виконати найбрудніше завдання.

В таверні охоче призначали побачення й особливі нероби, так звані булі. Вони перебували на службі у високопоставлених осіб, котрі утримували їх і користувалися їхніми послугами. В таємній боротьбі за владу, яку провадили вельможні родини міста, застосовувались всі засоби. Досить було главі такої родини кивнути булі, як той починав діяти.

Поліція рідко втручалася в справи таверни, знаючи, що високе начальство не схвалює надто суворих заходів.

Одначе інколи до таверни з'являлись і поважні гості, котрими неабияк пишався хазяїн. Так час від часу сюди заходив вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно. В задній кімнатці він попивав вино і про щось таємниче розмовляв з господарем. Якраз учора він відвідав таверну. Правда, він забіг не надовго і навіть не скуштував вина, а лише перекинувся кількома словами з хазяїном і, намагаючись не впадати нікому в вічі, одразу пішов геть.

В багатоголосому гаморі Марко й не почув, коли затих дзвін на дзвіниці. Він пробивався крізь захаращений людьми рибний базар. Натужуючи до краю голос, торговці пропонували каракатиць, осьминогів, лангустів, каламаретті, цілі гори крабів, великих і маленьких риб найдивовижнішої форми. Повітря було напоєне запахами моря, болота й морських водоростей. Служниці, закуповуючи продукти для своїх панів, галасливо торгувалися з продавцями. Двоє монахів-францісканців в грубих коричневих рясах, ні на кого не дивлячись, посувалися крізь людський натовп; їхні ноги в сандалях були сірі від куряви.

Марко весело простував через Понте дела паглія повз мулів і коней радників міста до П'яцети. Враз йому захотілося їсти, і він купив собі кілька смачних смажених каштанів.

Неподалік, в каналі Сан-Марко, стояли кораблі, вичікуючи припливу, який дав би їм змогу вийти в море. На їхні» щоглах гордо маяли прапори з золотим зображенням лева, що мав набожне обличчя святого Марка. Немов червона труна, завмерла між ними каторжна галера — в'язниця для тих, хто вчинив злочин, відбуваючи морську службу в Венеціанській республіці.