Чтение онлайн

Раптом він почув за дверима кроки. Хтось постукав. До кімнати несміливо ввійшов писар Луїджі Фаріно.

— Я до ваших послуг, пане, — вклонившись, мовив він. — Що ви хотіли?

П'єтро Бокко випростався в своєму кріслі і пильно глянув на писаря. Та Луїджі був не з тих, на кого можна нагнати страху. Всі добре знали, що він за всяких обставин умів зберігати самовладання. По його обличчю важко було збагнути, які почуття сповнюють його: біль чи радість, страх чи гнів. Йому не раз доводилось виконувати таємні доручення П'єтро Бокко та інших панів, котрі цінували його мовчазність і холодний спокій.

— Сідай, Луїджі. — Патрон показав йому на стілець, що стояв перед столом. Він спробував надати своїм холодним очам привітності і навіть на мить подумав, чи не відмовитись від свого наміру. Байдужість Луїджі сьогодні не подобалась йому.

Але він швидко відігнав від себе цей хвилинний сумнів і раптом сказав:

— Луїджі, один хлопець повинен щезнути!

Луїджі не зводив погляду з патрона. Обличчя в нього було таке спокійне, наче йому побажали доброго дня.

«Неприємний тип, — подумав П'єтро Бокко. — Але він мені потрібний». І тому голосно промовив:

— Ну, то як, Луїджі?

— Все залежить від того, пане, скільки…

П'єтро Бокко роздратовано махнув рукою.

— Ти ж знаєш, що за добру службу я плачу добрі гроші.

— Кажете, хлопець повинен щезнути? — перепитав Луїджі. — Як це зрозуміти?

— Зовсім просто, — різко відповів патрон. — Він не повинен ніколи з'являтися більше ні в Венеції, ні в будь-якому іншому місті, де мають вплив венеціанці!

— Гаразд, пане!

Довгасте обличчя П'єтро Бокко із зціпленими губами і красивим чолом було похмурим і рішучим. Тепер уже не лишалось шляхів до відступу. Він вийняв гаманець і відлічив двадцять п'ять дукатів.

— Решту двадцять п'ять одержиш після виконання мого доручення.

Він схилився над столом і тихо назвав ім'я хлопця. Луїджі байдуже згріб гроші в кишеню і хутко покинув кімнату.

Тендітна дівчинка з чорним волоссям мешкала з своїми батьками в невеличкому дерев'яному будиночку, оточеному садочком. Не часто випадало їй бути вільною протягом другої половини дня. Роботи вдома було багато. Батько її, майстер склодувної майстерні, працював з ранку до ночі. Коли він повертався додому, то сідав за стіл і задумливо розкладав перед собою проби дзеркального скла, звіряв їх при світлі свічки, вивчав, як вони віддзеркалюють навколишні речі. Він розмірковував, як зробити ще кращими й досконалішими муранські дзеркала, котрі користувалися скрізь великим попитом і високо цінувалися навіть візантійським імператором.

Кожне дзеркало мало для нього свою душу. Одне було брехливим і фальшивим, друге — чесним і правдивим, трете — пихатим і холодним, як пещений панич. Відрізнялися вони одне від одного, головним чином, тим, як у них відбивались лінії й кольори обличчя. Одне дзеркало підлещувало, друге непідкупно показувало найменшу зморшку, трете виблискувало красою і водночас забирало людську теплоту.

Батько Джіаніни хотів зробити таке дзеркало, яке б відтворювало не лише зовнішні риси лиця, а й те, що вдихнуло в нього життя. Він був від природи тихою, задумливою людиною і не любив багато балакати. Тому, живучи поряд з дівчинкою, він нічого не знав про неї. Він ставив собі за мету вдихнути людські почуття в мертве дзеркало і водночас забував про людей, які жили разом з ним.

Мабуть, саме це було причиною бездушності й крамарської вдачі матері Джіаніни. Раніше вона була іншою. А може, на неї так вплинуло монастирське оточення. Повернувшись з роботи в монастирі або з своїх таємничих походів з листами в багатий квартал Ріальто на Великому каналі, вона не знаходила доброго слова для своєї доньки. Тільки й шукала приводу, щоб полаяти її. А коли була в поганому настрої, то навіть била дівчинку або погрожувала віддати її в служниці. Ось уже рік вона вимагала від свого чоловіка дозволу на це. Але той і досі не погоджувався.

Джіаніні минуло дванадцять років. Хоч як невесело жилося їй у батьківському домі, вона не втрачала своєї дитячої життєрадісності, була запальною і пустотливою.

І Джованні, що жив з батьками по-сусідськи, часто чув, як вона співає під час роботи. Її спів нагадував пташиний щебет. Але вночі дівчинка лежала на ліжку і ніяк не могла розібратися в питаннях, що поставали перед нею. Тоді вона часто починала ні з того ні з сього плакати. Таким було життя. Світло й морок межували в ньому. Зараз Джіаніна сумна, а там, дивись, уже й засміялася. В її маленькому серці знаходилось місце для всього, чим тільки багатий світ: для сонця і тіні, для золота й жебрацького лахміття.

Дівчина любила ті години, які вона проводила разом з Джованні й Марко. Минуло вже вісім днів після їхньої останньої зустрічі, і вона з радістю чекала побачення. Але Марко повідомив, що зможе приїхати до них лише в кінці наступного тижня. Отже, треба було ждати ще десять днів.

Якось увечері мати прийшла додому раніше, ніж завжди. Ледве переступивши поріг, вона привітно покликала Джіаніну, яка саме рвала в саду абрикоси.

— Ходи-но сюди, доню! Постав кошика в куток і сідай. Я хочу тобі щось сказати.

Джіаніна здивовано глянула на матір. Що трапилось? Може, мати така рада, бо одержала від когось дуже щедру винагороду? Батька ще не було вдома. Абрикоси стояли біля скрині, і здавалося, що то не абрикоси, а маленькі золоті м'ячики. Їхній приємний запах виповнював усю кімнату. Раптом у дівчини з'явилося почуття, що вона зараз дізнається про щось неприємне, таке, чого вона вже давно чекала із таємним страхом.

— Я була у месера Кельзі, доню. Оце тільки що від нього. Добрий, великодушний чоловік! Глянь, він одразу ж дав мені наперед п'ять цехінів.

Мати поклала на стіл гроші і впилася в них жадібними очима.

— Добрий, великодушний чоловік, — тихо повторила вона ще раз. — Ти підеш до нього наймичкою! — промовила вона раптом уже іншим голосом. — Отримаєш, донечко, красиву сукню. Месер Кельзі обіцяв бути дуже добрим до тебе. Ти що ж — зовсім не рада? Невдячна! Твоя мати мотається з ранку до ночі, щоб прогодувати тебе, а ти сидиш, як пень! Язика в тебе відібрало, чи що?

Мати метушливо бігала по кімнаті, не дивлячись на доньку.

Дівчинка непорушно сиділа на стільці. Тільки що вона рвала абрикоси і раділа тому, що сяяло сонце, шелестів вітер у листі і все в саду аж буяло. Будинок, сад, безліч дзеркалець у кімнаті, спів Джованні в сусідньому садку, щасливі години з друзями — скоро все це буде лише чудовим спогадом.

— Ой мамо! — заплакала дівчинка. — Хіба ви не знаєте, що месер Кельзі б'є своїх служниць? Месер Кельзі — лиха людина. Всім це відомо!

— Не кажи дурниць, дівчино! — сердито гримнула мати. — З завтрашнього дня месер Кельзі — твій хазяїн. Не спробуй говорити про нього щось погане!