Чтение онлайн

— Чи правда, що ваша священна книга велить убивати всіх іновірних? — спитав імператор.

Всі мовчали, не зводячи очей з мусульманських учених.

І раптом сталося щось несподіване. Жовті хмари на небі розійшлися, і сонячні промені пронизали сірий осінній день. Тьмяна черепиця враз засяяла золотом. По залі пробіг легкий неспокій. На тлі темних різьблених стін пломеніло золото, срібло, діаманти, барвисті шовки й червоні колони. Все приміщення заповнилось світлом.

— Це правда, — почав високий, худорлявий магометанин. — Аллах велить убивати людей, що моляться багатьом богам. Але це стосується лише тих, хто не визнає вищого божества. Оскільки ж ваша величність на початку всіх своїх наказів називає ім'я бога, вас не можна зарахувати до таких людей.

Хана Кублая, котрий у несподіваній появі сонця побачив не що інше, як божий знак, цілком задовольнила відповідь магометанина. Він наказав негайно ж відпустити заарештованих, а вченим дав багаті подарунки.

Зима прийшла сніжна й морозна. Одного дня в кузню Ванга прибіг сліпий Шю і схвильовано сказав:

— Батьку Ванг, заарештовано пекаря. Солдати ходять по хатах і розшукують зброю. Янг передав, щоб ви негайно тікали.

Хлопець намацав мозолисту руку коваля.

— Скажіть же що-небудь, батьку Ванг, — мовив він, звівши догори перелякане обличчя.

Ванг пригорнув хлопця.

— Тікати, — глухо мовив він. — Але куди ж ми підемо з тобою, Шю? Адже на щоках у мене випечено тавро злочинця. Тут кожен знає, хто я такий. А хто дасть мені роботу в іншому місті? Там просто подумають, що я злодій або вбивця.

— Я вмію грати на сопілці. Ми не помремо з голоду. Тільки поспішайте, батьку Ванг. Я чув, як кричали жінки, коли солдати заходили в будинки. Вони розбивали сокирами двері. Я боюся, батьку Ванг. Ходімте, — тихенько додав Шю.

Коваль відчував, що хлопець весь тремтить, йому пригадалась в'язниця, в якій він мало не загинув. Тепер заарештували пекаря Лі, його завжди веселого товариша. Солдати ходять по вулицях, щоб привести до покори бунтівливих китайців. Коваль думав про ту ніч, коли до нього в дім завітав незнайомий кур'єр. Тоді в його серці спалахнула надія. Йому принесли залізо, і він почав кувати мечі та вістря для списів. Тепер надія вмерла в серці Ванга.

— Ходімо, Шю, — сказав Ванг. — Ти гратимеш на сопілці, а я жебракуватиму… Прекрасне життя в Китаї, Шю.

— Я вже чую їх, батьку Ванг. Вони вибивають двері. Скоро вони прийдуть сюди. Треба поспішати.

Навантаживши на віслюка свої мізерні пожитки, Ванг вивів його через задні двері у вузенький провулок. Солдати тарабанили вже у ворота.

— Вперед, сіренький! — тихо мовив Ванг.

Шю міцно тримався за повід, його хлоп'яче обличчя посіріло від горя.

— Може, ми ще повернемось коли-небудь сюди, — пробурмотів Ванг.

Глиниста дорога була розбита пішоходами, кіньми і віслюками. Перед будинками лежали купи брудного снігу. Багато крамниць і майстерень було замкнено. Через південні ворота потоком сунули біженці. Вартові пропускали їх, бо їхній командир, полковник Ван Ку, наказав не затримувати жодної людини.

А в цей час міністр Ахмед, влада якого після імператорських іменин ще більше зміцніла — плів свої сіті. Народ голодував. З нього здирали останні копійки. Державна каса наповнювалась, і хан Кублай не цікавився, звідки беруться гроші. Ахмеду вдалося обвинуватити начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна в непослуху і домогтися від імператора дозволу на його страту.

Полковник Ван Ку одягнув поверх свого мундира біле вбрання і пішов на те місце, де було поховано знівечене тіло друга. Він довго стояв перед могилою. Вартові біля в'язниці не зважувалися прогнати його, хоч стояти на цьому місці було суворо заборонено.

— Він убив тебе, — промовив Ван Ку. — Але я помщуся за тебе. Я не заспокоюся, доки його тіло не кинуть собакам. Клянуся тобі… Клянуся!

Коли він пішов з могили друга, його обличчя було суворе, мов залізне.

Одного ясного, морозного дня 1282 року Марко дізнався про цілковиту невдачу морського походу в Ціпангу. Дві тисячі китайських джонок, маючи на, борту понад сто тисяч солдатів, підійшли до Ціпангу. Військо висадилось на узбережжі багатого острова і в першому бою геть знищило ворога. Але скоро Токімун, зібравши з усіх кінців острова свої сили, вдарив по татарах і китайцях, завдав їм поразки і прогнав на кораблі. Невдовзі налетів страшний північний вітер, який майже повністю знищив ханський флот.

«Венеція! О Венеція! — думав Марко. — Матео ніколи вже не побачить тебе». Марко не мав сумніву, що хоробрий Матео бився в перших рядах, тож і мало надіявся на те, що він залишився живим.

Прийшовши додому, Марко з силувано веселим обличчям проскочив до своєї кімнати. Він не хотів зараз зустрічати ні Ашіми, ні батька, ні Мафіо Поло. Невже така людина, як Матео, може не повернутися? Марко поринув у спогади. Ось Матео, вправно орудуючи своїм велетенським мечем, б'ється з караунасцями. На шию йому падає петля і валить його на землю. «Тікай, Марко!» кричить він, задихаючись. Матео сидить у земляній в'язниці і вириває з рук вартового спис. «Хасан-бек мертвий. Ходімо, Марко, у нас немає часу». Зоряної ночі, незважаючи ні на примарні тіні, що залягли біля дороги, ні на хижих звірів, що скрадаються лісами, ні на завивання шакалів, вони тікають від караунасців…

Марко здавалося, ніби він чує лагідний голос свого друга, і з кожною фразою в його уяві все виразніше поставали картини минулого. «Ти ще живий, Матео?» питав він, як дитина, сам себе і чекав відповіді, наче вона могла прийти з глибини його серця. Але відповіді не було.

Він підняв голову і озирнувся навкруги. Тиша в будинку пригнічувала його.

«Не плач, Ашіма, — сказав Матео, покидаючи Камбалі. — Марко лишається з тобою». І пішов.

Марко захотілось раптом поговорити з батьком і дядьком. Вони тільки вчора повернулись після довгої мандрівки. Їхня невгамовна діяльність розчулювала Марко. Задля вигідної справи вони їздили з одного кінця країни в другий, з міста в місто, з провінції в провінцію, незважаючи ні на які труднощі. Марко було навіть трохи соромно, що він за всі ці роки не покидав Камбалі, якщо не рахувати короткочасної мандрівки в Шаньту та поїздки з імператором на північ на полювання.

Щоправда, служачи почесним пажем імператора, він заробив набагато більше золота, аніж його можна було б придбати торговими справами. Та й вони самі радили йому триматися при дворі, адже доки він користувався милістю імператора, їм легше діставалися всілякі торговельні пільги.

Вже восьму зиму Марко жив у Камбалі, не рахуючи дороги з Венеції в Китай, яка тривала три з половиною роки, йому здавалося, ніби з часу дитинства і юності прожито ціле людське життя.

Дитинство було так далеко, як рідна Венеція — від Китаю. Інколи в хвилини самотності він згадував юного кораблебудівельника Джованні з прекрасним голосом, чорняву, непосидючу подругу Джіаніну і вірного слугу Паоло, але їхні обличчя спливали в пам'яті тільки неясними тінями. Виразніше згадувалася йому могила матері на тихому цвинтарі в Сан-Міхеле і старий циган Ферко в своєму гостроверхому капелюсі, який надовго полонив уяву Марко своїми вигадками про викрадену в нього десь у Дамаску чи в Багдаді доньку Зусінку.

З неясною сподіванкою і таємною турботою в серці Марко йшов до Ніколо й Мафіо Поло. По дорозі він зустрів Ашіму, яка випадково опинилась у коридорі. Звичайно, дівчина й на думці не мала затримувати його; напевне, він знову страшенно зайнятий або після своєї нелегкої служби хоче трохи відпочити.

Ніколо й Мафіо, як Марко й гадав, сиділи біля столу, схилившись над списками товарів, рахунками, купками паперових грошей і гаряче сперечалися. Побачивши Марко, вони замовкли.

— Ніколо, прийшов твій пан син, — добродушно пожартував Мафіо. — Чим заслужили ми честі вітати вас у своїй кімнаті, месер Поло?