Чтение онлайн

Марко сів до столу. Він раптом відчув себе впевненіше. Батько й Мафіо, щойно повернувшись з далекої мандрівки, обговорювали вже якусь нову справу. Вони були діловими, мужніми людьми, і змістом їхнього життя була торгівля. І він, Марко, теж належав до них.

Всі їхні думки були зайняті майбутньою операцією, тому вони одразу ж попросили в Марко допомоги й поради.

Розмовляючи з старшими, Марко непомітно спостерігав їхні обличчя. Незважаючи на важке, повне небезпек життя, яке батько й дядько вели з молодих років, вони майже не постаріли. Хоч борода і скроні у Ніколо Поло посріблилися сивиною, ніхто б не подумав, що за кілька тижнів йому мало сповнитись п'ятдесят років. Він тримався прямо, мав швидку ходу, а рухи — врівноважені і впевнені. Та й дядько Мафіо, якому вже було п'ятдесят два роки, не втратив свого невичерпного гумору і ніколи не скаржився на слабість. Вони були купцями, і Венеція, центр усієї торгівлі на Заході, могла пишатися ними. Але що знали про них правителі Венеціанської республіки? Що їм було відомо про Китай, про цю казково багату й гарну країну?

Настала задумлива пауза, яка була ніби містком між діловою частиною розмови та інтимною. Мафіо Поло перший перейшов його.

— Ти глянь на нього, Ніколо, — сказав він, посміхаючись. — Дванадцять років тому він ще був хлопчиськом. Пам'ятаєш, як одного разу увечері він зайшов до нас у кімнату в самій нічній сорочці і спитав, — Мафіо заговорив тоненьким дитячим голоском: «Пробачте, тату, мені треба щось запитати в дядька… Ви казали, дядьку, що кожний, хто наближається до великого хана, повинен цілувати землю. Ви теж так робили?» — Мафіо голосно засміявся і продовжував звичайним тоном: — А тепер він сам живе при дворі і, мабуть, уже сотню разів лежав у пилюці перед його величністю. Але він таким і залишився, як був: ніколи не заспокоїться, поки не взнає, скільки золотих і мідяних монет лежить у гаманці. Але, мабуть, серед вельможних панів ти знайшов більше міді, ніж золота?

— Гірше, — серйозно відповів Марко. — При дворі більше фальшивих монет, ніж справжньої міді. Їхні обличчя — тільки маски. Важко здогадатися, що за ними ховається.

— Що нового при дворі? — спитав Ніколо Поло.

— У хана Кублая болить живіт, — докинув Мафіо, — і придворні бігають довкола нього з золотими нічними горщиками.

— Страчено Чжоу Іна, начальника одного з відділів центральної канцелярії, — відповів Марко. — Кажуть, що це помста міністра Ахмеда.

— А що ти думаєш про це? — спитав Ніколо Поло.

— Не знаю. Зі мною Ахмед завжди люб'язний.

— В Камбалі розкрито змову китайців, — задумливо сказав Мафіо Поло. — Рука Ахмеда давить народ, його скрізь ненавидять.

В кімнаті не було однієї людини, відсутність якої всі відчували.

— Жаль, що з нами немає Матео, — промовив Мафіо, а Ніколо Поло подумав: «Мене завжди тішило, що біля Марко є Матео». Вголос же промовив: — Не треба йому було плисти.

— Тепер їздив би з нами. Слова падали, як важкі краплини.

— Весь флот біля Ціпангу знищено, — не підводячи голови, озвався Марко.

Запала довга мовчанка. Нарешті Мафіо сказав немов сам до себе:

— Значить, ти вже знаєш про це.

Ніколо й Мафіо уникали погляду Марко. Так, вони вже знали про загибель флоту, але не зважувались сказати про це Марко.

— Я вірю, що він ще живий, — сказав молодий Поло.

— Будемо сподіватися, — відповів батько.

«Оце і моє життя», думала Ашіма. Ранкові голоси дратували її. Від третього двору до вулиці було досить далеко, і сюди не долинали вигуки, розмови, шум майстерень. Та що з того, коли пташки співали на все горло і кожен крок, кожна посмішка заважали їй?

Молодий пан рано пішов з дому.

— Я хотів сьогодні побути цілий день дома, але міністр Ахмед прислав по мене кур'єра. — Марко посміхнувся трохи зніяковіло. — Пробач мені, Ашіма! — І зник.

Для нього вона тільки блискучий камінь, який прикрашає сад.

Може, їй треба було сказати: «Чому ви пробачаєтесь переді мною? Я вас не розумію, месер Поло. Хіба є що-небудь важливіше за ваші справи при дворі? — І потім ущипливо додати: — Ви ж знаєте, що я найбільше люблю сидіти сама вдома».

Ашіма вигадувала нові й нові відповіді, все вагоміші і все ущипливіші. Вона взяла срібне люстерко, оправлене в слонову кістку, протерла його до блиску і глянула на себе. Хіба вона не красива? Вітер шарпав відчинене вікно. На вербі тріпотіли листочки і співали тиху мелодію, доповнюючи її мовчазною грою тривожних тіней.

Служанка, яку Ашіма прозвала Перлинкою, принесла чай. Вона дрібно, нечутно протупотіла по килиму, ніби танцюристка. Ашіма відклала люстерко і відступила од вікна.

— Ти така весела! — сказала вона. — Завжди смієшся.

Дівчина зиркнула на господиню. Її пройняв легенький острах. Може, вона її розгнівала? Але Ашіма була зовсім не сердита, тільки трішки зажурена. Хіба вона не чує, як співають пташки?

— Я кинула в ставок камінець, — сказала Перлинка, — і рибки порснули на всі боки. Так було весело!

Вона показала руками, як швидко розбіглися золоті рибки, і широко розкрила рота: ось як вони хапають воду. Вона так скривилась, що Ашіма не могла стриматись од сміху.

— Ну, досить! — сказала вона, знову посерйознівши. — Адже мені зовсім не хочеться сміятись.

Дівчина одразу ж послухалася, хоч її обличчя залишилось веселим.

— Тут так хороше! — зважилася докинути вона. — Ви такі добрі до мене. І їсти є вдосталь.

«Її не б'ють, — подумала Ашіма, — і вона рада». Ашімі стало трохи соромно за свою невдячність. Як вона могла забути, що вона стояла на найнижчому ступіні людського існування, поки її не визволили Матео й Марко. Голод, побої, лахміття замість одежі — ось що знала вона тоді.

— Я хочу тебе щось спитати, — мовила вона до служниці.

Та з цікавістю схилила голову, облизнувши кінчиком язика губи. Вона мала такий вигляд, наче сподівалась почути якусь величезну таємницю.

Щоки Ашіми почервоніли. На мить вона завагалась, але врешті все-таки спитала:

— Скажи, Перлинко, чи я красива?

І враз так засоромилась, що не знала, куди очі подіти.

Але дівчина відповіла їй з щирим подивом:

— І ви ще питаєте? Ви гарні, як фея. Хто тільки гляне на вас, того одразу полонить ваша краса. Та ви й самі це знаєте. Нащо ви питаєте мене? Ви гарні й добрі, як небесна королева, — мрійливо додала служниця.

Ашіма збентежено бавилася намистом з перлів.

— Я питаю такі дурниці, — мовила вона. — Пообіцяй мені, що ти нікому не скажеш про це жодного слова.

— Нікому! — урочисто пообіцяла дівчина. — Навіть золотим рибкам у ставку не скажу нічого.

Раптом Ашіма почула чиїсь кроки.

— Хтось прийшов, — мовила вона, встаючи з свого місця. — Ходи-но подивись, може, це пан повернувся.

Двері тихо відчинились. В Ашіми закалатало серце. Вона приколола волосся шпилькою з бірюзи і схвильовано розгладила руками вбрання. Вітер доніс до її слуху чужі чоловічі голоси. Ашіма розчаровано сіла на своє місце. Коли повернулась Перлинка, вона знову була байдужа й холодна.