Чтение онлайн

— Що там таке? — спитала вона.

— Посланець від пана Марко Поло. Пан чекає вас у віллі над річкою. Він прислав по вас паланкін.

— Марко… молодий пан? Хіба він пішов не до міністра Ахмеда?

Ашіма безпорадно дивилась на служницю. Але одразу ж, охоплена радістю, забула всі свої сумніви. Заплескавши в долоні, уже весело вона сказала:

— Тоді треба переодягнутись. Скоріше! Ти ж чула: мене чекає у віллі пан. Чого ти стоїш, наче вкопана?

З ним що-небудь трапилось? — Ашіма злякано завмерла на місці. — Ніколи він не присилав по мене паланкіна. Чом посланець не заходить у дім? Скажи, що трапилось, що все це означає?

Дівчина, хутко допомагаючи Ашімі одягати сукню, спробувала заспокоїти її:

— Нічого не трапилось. Пан хоче говорити з вами. От і все. — Вона тихенько засміялась,

— У мене неспокійно на серці.

Дома їй ні в кого було спитати поради. Де її великий, добрий Матео? Як він умів своїм громовим голосом розвіювати її страх. Інколи їй здавалося, що він уже ніколи більше не повернеться. Їй хотілось поговорити про це з Марко, але йому нібито було важко чути ім'я капітана. Та й брати Поло намагалися в її присутності не говорити про Матео.

Ашіма вийшла з дому з якимось двоїстим почуттям. Але на осяяній сонцем вулиці її раптом знову охопили сумніви. Носильники, які присіли трохи відпочити в затінку, послужливо схопилися.

Носильник Янг відсунув шовкову завісу і допоміг Ашімі сісти в паланкін.

— Куди ви понесете мене? — спитала дівчина.

— Недалеко, пані, — відповів небалакучий носильник.

Ашіма опустилась на м'яку подушку. Від шовкової матерії йшов приємний запах. Легке погойдування навівало сон. Страх покинув дівчину. Марко чекає на неї. Напевно, хоче познайомити її з своїми друзями. Дівчину охопила велика, нестримна радість. Більше їй не доведеться сидіти наодинці з своїми гіркими думками. Згадавши запитання, з яким вона звернулась до служниці, Ашіма посміхнулась. «Ви гарні, як фея!» Це було сказано щиро, чи щоб підлеститись? Аби тільки дівчина не розповіла нікому про її дурне запитання… Звичайно, вона й справді так думає,

Янг, задумавшись, механічно ступав у такт крокам свого напарника. Він не звертав уваги на околишню місцевість. Нести було не важко. Коли в носилках сиділа Джамбуїк-Хатун, держак тиснув на плече куди дужче.

«Віднесеш її в віллу над річкою, — сказав йому Саїд. — Якщо добре виконаєш завдання, одержиш нагороду. І щоб нікому не говорив про це жодного слова, а то втратиш голову».

Ванг і сліпий Шю втекли з Камбалі. Пекар Лі сидить у в'язниці. Думки носильника гарячково працювали: чому міністр Ахмед звелів однести дівчину у віллу? Вона китаянка. Янг бачив її обличчя, коли вона питала: «Куди ви понесете мене?» І він не міг забути цього обличчя.

Он і вілла стоїть на пагорбі, оточена садом. Тут порожньо й гарно. В саду цвітуть квіти й кущі. Висока біла стіна оточує цей тихий світ. А внизу, біля підніжжя пагорба, виблискує, немов коштовний камінь, річка.

Відчинились ворота. Слуга показав носильникам, куди йти. Ашіма почула його слова. Вона ніби прокинулась від заціпеніння. Її сумніви зникли. Ось, нарешті, вони й тут. Зараз вийде Марко і, посміхаючись, зустріне її.

Носильники поставили паланкін на землю. Янг відсунув завіску і допоміг Ашімі вийти.

Ашіма окинула поглядом сад. Перед нею стояв багато одягнений слуга і низько вклонявся їй.

— Де пан Марко Поло? — спитала вона.

Слуга злегка здвигнув плечима. Ашіма перевела зляканий погляд на Янга.

— Куди ви принесли мене?

Янг дивився повз дівчину. Що він міг відповісти їй? Носильники підняли паланкін на плечі і пішли з саду. Кілька хвилин Ашіма стояла непорушно.

— Вам доведеться зачекати, пані, — мовив слуга і жестом запросив її в будинок. Потріскані кам'яні сходи вели до темних дверей. Обабіч них на оповитих зеленню п'єдесталах сиділи крилаті бронзові леви.

Ашіма хотіла побігти слідом за носильниками, але слуга заступив їй стежку.

— Вам доведеться зачекати, пані, прошу вас… — з притиском повторив він.

В цю мить відчинились двері і з вілли вийшов якийсь чоловік. Він роздратовано гукнув:

— Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче!

Цей голос перелякав Ашіму. Чоловік ішов просто на неї. Вона побачила його скривлене в глузливій посмішці обличчя. Він підходить усе ближче й ближче. Ось вона вже побачила його спадистий лоб, його незвичайної форми підборіддя, його відкопилені губи. Це був чоловік з вовчим обличчям — Саїд.

Ашіма злякано закричала і кинулась тікати.

Слуга схопив її, але вона вп'ялася в його обличчя нігтями, почала відбиватися руками й ногами. П благальні крики далеко лунали в задушливому повітрі.

Янг почув крики. Ним оволодів глухий гнів. Він уповільнив кроки.

— Чого вона кричить? — спитав він носильника, який ішов поруч з байдужим, втомленим обличчям.

— Яке нам діло? — відповів той.

Вулиця була безлюдна. Вілла на пагорбі і білі мури залишились позаду. На лузі плюскотів струмок. Верби хилилися до нього, як придворні до оздобленого блискучими драконами трону імператора.

У вухах Янга все ще звучав благальний крик дівчини.

Марко Поло нетерпляче сидів у передпокої палацу. Він не хотів іти сюди. Але посланець сказав, що міністр Ахмед настійно хоче говорити з ним. І ось Марко уже скільки часу чекає цієї розмови. Приходили знайомі й незнайомі вельможі. Якась неспокійна діловитість панувала в палаці. Біля дверей стояли з непорушними обличчями охоронці. Через передпокій пройшло кілька чужоземних купців, магометанських чиновників і уйгурських вельмож, тихо перемовляючись між собою. Марко ловив на собі їхні здивовані погляди і немов читав їхні думки: невже він потрапив у немилість до міністра Ахмеда? Чому його примушують чекати?.. Гордий венеціанець сидить, немов жалюгідний прохач.

Марко встав і окинув поглядом строкато одягнений натовп чиновників і купців. Подавивши в грудях наростаючу хвилю роздратування, він неквапливо попрямував через передпокій. Пан міністр викликав його до себе, і він зразу ж прийшов. А тепер сидить і чекає. Роздратування переростало в гнів.

Коли відчинилися двері, і слуга назвав чиєсь ім'я, Марко Поло голосно промовив:

— Скажіть міністрові Ахмеду, що я більше не буду чекати. Швидше! На вулиці мене жде паланкін.

Присутні багатозначно перезирнулись. Марко Поло був улюбленцем імператора. Одне його слово могло принести їм нещастя або лихо. Тому відверто показувати свою зловтішність ніхто з них не наважувався. Всі чекали. Якщо цей високий пан і справді потрапив у немилість, у них ще буде час дати волю своїм почуттям.

Секретар вклонився Марко Поло.

— Пробачте милостивий пане, — мовив він збентежено. — Прошу вас, зачекайте хвилинку. Пан міністр Ахмед…

— Ідіть і передайте те, що я вам наказав, — владним голосом мовив Марко.

Заклавши руку за спину, він почав задумливо походжати по передпокою. Нікому не було помітно, як напружено чекає він відповіді. Кілька тижнів тому імператор виїхав з своїм двором в літню резиденцію в Шаньту. Марко пригадалось кілька подій, яким він досі не надавав значення, але тепер раптом побачив їх у зовсім іншому світлі. Після проводів імператора Ахмед сказав йому, люб'язно посміхаючись: