Чтение онлайн

Купш і Себіш постали перед очима Каспара. І не тільки вони двоє. Ой, як мало було тих, які наважувалися самостійно думати і знали, в чому полягають їх людські обов’язки. Каспар, зітхнувши, читав далі; щоки його розгорілися, вуха пашіли: «Людина в усьому світі має право на щастя. Це найвищий закон, це найсправедливіший вердикт. Колоністи не виїжджають, а обробляють дикі землі, зміцнюють могутність і збільшують славу метрополії для того, щоб вона їх же самих пригноблювала. А якщо їх пригноблюють, то вони мають право скинути ярмо, бо ярмо зроблене не для людей… Тікайте з землі, що заплямована деспотизмом! Через море тікайте до Америки! І обійміть там своїх братів, захистіть цей благородний народ від нещадного хижацтва його переслідувачів. Поділіть з ним щастя і помножте його силу. Допоможіть йому вашою працьовитістю, розділіть з ним його достаток і збільшуйте багатство країни. Ось у чому полягає мета суспільства, ось у чому обов’язок людини, якій природою призначено любити свого ближнього, а не вбивати його».

Схвильований Каспар зупинився. Не дивно, що офіцери так пильно полювали на листівки. Пронизливі крики і зойки солдатів, яких шмагали за те, що вони хотіли приховати листівки, годинами лунали у ті дні з «Мері Елізабет», сповнюючи все далеко навколо жахом. Ще кілька тижнів після того, як були знайдені перші листівки, унтер-офіцери і донощики переслідували кожного, хто викликав хоча б найменшу підозру якимсь словом або вчинком. І Себіш також чатував на «винних», як чорт на бідну душу.

— Від самого сніданку я тебе не бачив, де це ти пропадав? — піддав він Каспара у перший же вечір перехресному допиту. — Ой Каспаре, Каспаре, ти мені не крути, бо я все одно виведу тебе на чисту воду! Чи не краще тобі в усьому признатися і очистити свою совість, бо ж однаково ми про все дізнаємось, і тобі буде далеко гірше

Але Каспар уперто твердив, що він увесь час пролежав на палубі, гріючись на сонці, і нічого не знає про листівки. Він ще й тепер виразно уявляє собі, як недовірливо зіщулились тоді очі Себіша.

— Тебе підвищать у чині, мій хлопче, коли ти допоможеш нам напасти на слід, — спробував Купш і собі умовити Каспара. Але Каспар затявся на своєму і нічого не сказав.

Враз лукава усмішка зникла з обличчя Каспара. Він здригнувся від чийогось різкого крику… Сховати листівку в щоденник і засунути коричньовий зошит під дошку було справою кількох секунд. Наступної ж миті Каспар лежав, охоплений звірячим страхом, під носилками для мертвих. Ше раз, тепер зовсім близько. тишу розрізав пронизливий крик, такий жахливий, що Каспар ще ніколи в житті не чув, щоб людина могла так кричати. Біля перегородки, здавалося, двоє чоловіків зчепилися у боротьбі не на життя, а на смерть. З приглушеним тріском тіла ударились об тонку дощану стіну, почувся жахливий стогін і сопіння. Раптом засувка піддалась під могутнім натиском, двері розчинилися, і в приміщення з гуркотом вкотився штурвальний. Слідом за ним увірвався п’яний матрос, у якого кров текла по сорочці. Він сильно рвонув штурвального вгору, блиснув ніж. Зчепившись знову, обидва п’яні вилетіли клубком з перегородки і продовжували свій поєдинок у темряві. Раптом почулося хрипіння і услід за цим крики: «Рятуйте, вбивають!» Серце Каспара стислось, ніби хто схопив його залізними кліщами. Нарешті стало чути, як по палубі біжать люди…

Якусь коротку мить Каспар, паралізований від жаху, нерішуче вглядався в темряву, не знаючи, що робити. Потім кинувся до дверей і зачинив їх. Засувка була зламана. Що буде, коли вони ще раз увірвуться сюди? Що буде, коли його тут викриють? А якщо вони знайдуть тут листівку? З усієї сили Каспар навалився на двері, аж коліна його затремтіли. Він підтягнув ногою нари, підсунув їх до самих дверей і ліг на них.

Тепер йому не лишалося нічого іншого, як сподіватись, що ніхто не пробуватиме відчинити двері перегородки. Серце його шалено калатало.

На кораблі стояв страшенний шум. Лунали команди, пронизливо свистів сигнальний свисток. До цього всього примішувався гомін, крики, зойки. Потім раптом настала тиша. Тільки, здається, посилили варту; Каспар чув, як вона крокувала недалеко від дверей.

Поволі удари серця стихали. Хвилювання вщухало. Каспар спробував спокійно все обміркувати. Йому треба тут терпляче і тихо вичікувати, — щоб не привернути чиєї-небудь уваги. Через те, що висадка на берег напевне не розпочнеться до світанку, то він ще має час вибрати сприятливий момент, щоб утекти з перегородки. Страшенна втома охопила його. І все ж хлопець не міг заснути. Думки, спогади, почуття якимсь нестримним вихором проносилися в голові Каспара.

В його уяві ще раз постала картина, як на початку травня флот залишив Портсмут. Була чудова погода, і 150 транспортних кораблів з 12500 чоловіками на борту під вітрилами попливли з англійського порту. Вітер завзято надимав незліченні вітрила; сонце світило на чистому небі; всі милувались спокоєм і чудовою красою моря, як зненацька англійський провіантмейстер прожогом вибіг на палубу і, наче божевільний, зарепетував:

— Пожежа! Пожежа!

Він хотів націдити з однієї бочки рому, але занадто близько підійшов з свічкою до отвору для чопа і запалив алкогольний газ.

Гессенцям уже здавалося, що вони згорять, потопляться в морі. Вони кинулися з гарячої, наповненої димом середини корабля на палубу; сигнальні постріли про нещастя, що прогуркотіли з мортир далеко по водній поверхні, посіяли ще більшу паніку. Багато хто стрибав у волу, і екіпажі противопожежних суден, які швидко поспішили на допомогу, мусили рятувати їх. Тільки тоді пожежу було загашено.

Через два-три дні після пожежі на «Мері Елізабет» налетів супротивний північний вітер. Маленький юнга капітана з’явився у каюті Еммеріха і міцно прив'язав вірьовками все, що могло впасти.

— Гопля, — пробуркотів Себіш, який саме з Каспаром слав постелі.— Що б це могло означати?

Але скоро він мав можливість дізнатися про це. В каюту влетів матрос і наказав Себішу негайно загасити в печі деревне вугілля, на якому він хотів зварити обід для Еммеріха. Паруси і парусні штоки згорнули, верхівки щогол опустили, кінець кінцем закріпили також і кермо. В одну мить небо затяглося чорними, як ніч, хмарами. Раптом всіх осліпило страшне, яскравобіле світло, з оглушливим тріском загримів грім. Хвилі пінились і клекотіли, як у вогні. Еммеріха, який саме піднявся, щоб дати заслати свою постіль, і став у дверях каюти, хвиля, що з усією силою вдарила на палубу, промочила до рубця, і він, перелякавшись, утік в каюту; та ж сама хвиля добралась також до Каспара і Себіша. Ледве вони встигли увійти в перегородку для рядового складу, як матроси задраїли всі входи й люки корабля смолою і варом, забили гвіздками і обтягли клейонкою. Також і дверні люки на верхній палубі закрили, так що у солдатів було таке почуття, немов їх поховали живцем. Без керма корабель кидало на всі боки; він то опускався, то піднімався на високих, як гори, хвилях, що бились об борт і заливали палубу. Пронизливо свистіли боцманські свистки, що перемішувалися з криками моряків, розпачливим плачем жінок та дітей в їхній перегородці, рокотанням дзвонів, далеким приглушеним звуком сигнальних пострілів.

Раптом зовсім поблизу із страшенною силою загуркотів грім; всі втратили рівновагу і розкотилися, як горошини, на всі боки. Кухлі, миски та інше начиння, що не було прибите або прив’язане, загуркотіло вслід за ними. Темне черево корабля сповнилося несамовитими криками, зойками і плачем. Мабуть, крім Кніхтеля-монаха, якому обридло життя, не було нікого, кому б зараз не хотілося краще бути на своїй батьківщині або хоч навіть у Цігенгайні. Ліпше Кніхтель був задоволений.

— Який кінець! — тріумфував він. — Люди, настав нам кінець.

Проте незабаром негода ущухла. Матроси прийшли в перегородки до солдатів, щоб подивитися, чи все там гаразд.

— Більше вітру! Добрячий вітер! — в хорошому настрої вигукували вони, світячи ліхтарями в перекошені від страху обличчя гессенських сухопутних щурів і запевняючи їх, що під час справжнього шторму ще не таке буде.

— Краще вже бути сухопутним гессенським щуром, ніж англійським тюленем, — ще тремтячи усім тілом, буркнув Себіш, коли моряки пішли.

Моряки вірно напророчили. Справді,' в майбутньому були ще гірші шторми, під час яких часто багато кораблів відганяло від флоту, і по кілька днів їх не було видно, ніби вони десь загубилися; одного разу «Мері Елізабет» понесло вітром, наче полохливого коня; при цьому вона занадто близько підійшла до корабля командира ескадри і зламала передню носову частину; іншого разу дала течу, і вода з такою силою ринула в діру, що через кілька хвилин бочки в трюмі плавали, ніби маленькі кораблі. Треба було і вдень і вночі викачувати насосом воду, поки течу в боку корабля сяк-так забили клоччям і залили смолою.

Транспорт проплив під вітрилами мимо Іспанії і Португалії і вийшов в Атлантичний океан. Дні потяглися один за одним нескінченним ланцюгом. Усі, хто знаходився на борту, тужили за землею. Кожна хмара уявлялася їм смугою землі. Вони коротали час за грою в карти, рибною ловлею, співами. Інколи бувала така велика спека, що солдати купалися в чані з солоною водою, а вночі під час штилю лежали на палубі без верхнього одягу. Але більшу частину свого часу вони проводили все ж у своїх перегородках в якомусь байдужому, безнадійному отупінні, страждаючи від паразитів, корости, висипки. Але раптом з цього стану байдужості їх вивів ворог, якого вони почали боятися більше, ніж шторму. Цим ворогом була цинга, яку називали ще скорб утом — жахлива хвороба, від якої чорніли, гнили, розкладались ясна. Жування завдавало такого великого болю, що майже неможливо було їсти. До того ж зуби починали хитатись; їх можна було так легко витягати з щелепів, як шпильки з подушечки для голок. У багатьох мертвіли і розпухали стегна. Після цього здебільшого наставала смерть. Щодня померлих кидали за борт, і гессенці, які часто бували свідками того, як великі риби та ракоподібні чудовиська накидалися на трупи, ледве вони потрапляли у воду, чи не більше жахалися перспективи стати поживою морських страхіть, аніж самої смерті.