Чтение онлайн

— Ну що ж, смерть не звертає уваги ні на чини, ні на титули, всі підемо туди, — сказав після цього Купшеві гладкий Рюбенкеніг, який досі не міг забути зауваження фельдфебеля під час похорону Кніхтеля. — В труні ти чи в парусині.

Рядовий ти чи фельдфебель, полковник, генерал чи адмірал. Як ви гадаєте, графів акули теж пожирають?

— Заткни пельку! — гаркнув фельдфебель, охоплений безсилим гнівом.

Незабаром після похорону флот раптом повернув від берега і взяв курс на південь. Висланий наперед корабель «Райдуга» повернувся з наказом головного командування йти до Сенді-Гук, поблизу Нью-Йорка, де повинне сконценттруватися все військо.

Каспар задрімав. Він прокинувся з криком. Двері розчинилися, в каюту ринула хвиля і промочила його до рубчика. За стіною в темряві стогнала палуба, гудів і тріщав геть увесь корабель. Здалеку доносився приглушений звук сигнальних пострілів і молотків. Знову й на цей раз усі люки на кораблі позачиняли і позабивали гвіздками. За якусь секунду Каспар уже зовсім прочумався. Одним стрибком він опинився біля дверей і якраз ще встиг прошмигнути всередину корабля мимо двох здивованих матросів. Кулею влетів він у солдатську перегородку.

Анзельм зустрів його запитливим поглядом.

Каспар не встиг вимовити й слова, як почалася така страшенна качка і корабель раптом так штовхнуло, що фельдшер звалився з постелі.

— Ми тонемо! Тепер нам кінець! — заскиглив плаксивий голос з верхніх нар. Це був торговець сиром з Кігцбюгеля, безнадійно хворий на цингу.

— Замовкни! Твій крик нічого не допоможе, — накинувся на нього Зеекатц.

Проте той продовжував, незважаючи ні на що, голосити.

— Маріє й Ісусе, у мене в Кітцбюгелі крамниця, і я торгую сиром! Моя бідна дружина і мої бідні діти! Що мені робити? Тут я загину. Я все відкладав, не витратив жодного гелера з платні. Я мушу повернутись на батьківщину, люди!

— Сьогодні купець — завтра жебрак, — промовив Рюбенкеніг з похмурим задоволенням. — Навіщо заощаджувати, старий? Якщо доля і зглянеться на нас і ми залишимось живими, то бідні люди все одно прийдуть і заберуть від нас своє. Ти не можеш бути певним, що з тебе не здеруть навіть твій незграбний домашній халат.

Житель Кітцбюгеля звісив над краєм нар своє вусате обличчя, зрите великими порами, і глянув вниз на Рюбенкеніга. Позад нього показалася голова Себіша.

— Так, цього разу Рюбенкеніг має рацію, — прокаркав він. — Проте не падай духом, сусіде. Адже доля міністерських чобіт товстуна ще теж невідома. Точнісінько так, як ти можеш позбутися своєї лавки, він збудеться і своїх чобіт, або чоботи його. — Себіш сміявся, аж поки йому в голову не полетіла щітка. Тоді він знітився і одразу ж замовк.

Анзельм притягнув до себе Каспара.

— У тебе щоденник? — прошепотів він. — Чи ще й досі там?

— Що? О боже, Анзельм! — Каспара кинуло в піт. — Він залишився там, я забув про нього. Мені зараз же ще раз треба…

Чути було, як важко, з хрипінням дихав Шмельцле.

— Що? — збентежено спитав Анзельм, хоч і добре усе зрозумів.

— Його не було вже там? — прошепотів Дібольд.

— Він залишив його там, оце-то так, — пробурмотів Рюбенкеніг.

Каспар кинувся з перегородки, услід за ним побігли Анзельм і Дібольд, а потім поплентався також і Шмельцле. Але їм довелося ще довгенько чекати, поки відчинився люк вгорі сходів, що вели до кают. Коли вони нарешті ступили на палубу, негода вже вщухла. Але кораблі були ще мокрі і яскраво виблискували вологою в сутінках. Півострів Сенді-Гук, ніби довгий тонкий, трохи зігнутий палець, виступав у тумані з порослого чагарником і деревом пагористого побережжя. Хвилі прибою ударялись об рівний берег великої бухти і, розкочуючись по світлому піску, майже сягали міста з наметів, що лежало в сірій імлі світанку. На вершині півострова височів сліпучо-білий восьмигранний маяк, вікна якого відливали червонуватим блиском сонця, що тільки-но починало сходити.

Шмельцле ледве стримував радісне хвилювання. Ось тут, перед ними, лежала країна, яка за описами вчених повинна бути у сім разів більшою за Європу! Анзельм підганяв усіх. Але біля дверей перегородки, куди клали мерців, вони зупинилися, немов укопані. Шторм геть зніс частину даху. Група матросів у червоних мундирах під наглядом корабельного унтер-офіцера саме ліквідовувала наслідки шторму. В руках унтер-офіцера був щоденник Каспара, і він перегортав його сторінки. Серце хлопця зупинилось. А ось до наглядача підійшов матрос. Каспар упізнав у ньому того самого, схожого на мулата, смаглявого хлопця, якого він зустрів у перший же ранок їхньої подорожі, коли той розмовляв з Метою; матрос, здається, переклав кілька рядків, і обидва засміялись. Потім матрос узяв коричньовий зошит і пішов геть з палуби.

Друзі пішли слідом за ним.

— Містер, ей, містер! — Каспар смикнув юнака за рукав і запитливим жестом показав на зошит.

Моряк відповів:

— Для мого офіцера, mу bоy [21] .

Поки він говорив, листівка вилетіла на підлогу. Каспар хотів за нею нахилитися, але матрос випередив його. Він розгорнув аркуш, вражено свиснув і ламаною німецькою мовою суворо запитав:

— Тобі належить?

— Так, — сказав Каспар нерішуче.

— Ні, це неправда, вона належить нам, — перебили його троє друзів.

Матрос намагався ще й далі зберігти суворий вигляд, але пустотливі вогники в очах його видали.

— Ось! Добре заховай j не розкидайся! — промовив він, повертаючи зошит Каспарові.

— Спасибі, ой, спасибі! — викрикнув хлопець.

— Прошу пробачення, ви англієць чи німець? — спитав Анзельм.

— Тому що я німецькою мовою Speake [22] ,— відповів матрос. Він захитав головою. — 3 сотню слів я схопив на кораблі, а то навчився від дядька в Гонновері. Я не англієць. Я американець. Вільний американець, так точно! Син свободи, так називатись наше об’єднання. Ви, гессенці. запам’ятайте собі це і скажіть також усім товаришам американці зроблять ваше життя нешасний. Ви хоробрі? Добре, ми також хоробрі, і ми багато, багато, і ми знаємо ліс, поле, сховиша. Ви нічого не знаєте тут у країна. І ви прибули для дуже погана справа. А наша справа — дуже хороша справа. Всі чоловіки, жінки вільні мусять бути; жоден король, жоден королівський губернатор не повинен нам робити закони: ми самі повинні обирати суддів, губернаторів; народ мусить робити закони; всі повниш жити в мирі і шасливо. Ми боремось за це!

Анзельм не міг утриматись, щоб не обійняти матроса. Але той швидко відсторонив його і боязко оглядівся на всі боки.

— Обережно! Обережно! Небезпека, — застеріг він.

— Який вигляд має ваша армія? — поцікавився Дібольд.

— Ох, наша армія не така красива, як ваша, — сказав матрос. — Наша армія — визвольна армія Солдат — брат офіцера. Не так, як у вас. У нас барон ні на цент не кращий від містера Сміта чи містера Міллера. Про це ви ніколи не чули, чи не так?

— Так, хто далеко звідси, той нічого про це не чув, — сказав Рюбенкеніг, що теж приєднався до товаришів. — Ох, це все нав’язали нам силою.

Американець кивнув. Потім пильно подивився на всі боки палуби, чи за ним не стежать.

— Сотні років Англія веде війну, щоб скрізь панував англійський король і щоб мати колонії. Але тепер — досить. Скоро великі держави будуть з нами, американцями: Франція. Іспанія, Голландія. Увесь світ допоможе нам Деякі тому, що наш ворог — це їхній ворог; інші тому, що вони знають: майбутнє належить нам. Належить синам свободи.

— Це чудові слова, — сказав Рюбенкеніг, — але у вас, як і в нас, кінець кінцем поплатиться за це маленька людина.

Матрос насунув свою шапку на лоба.

— Гм, — сказав він задумливо, — гаразд, я заплачу, коли мою справу треба оплатити; а ви платите за чужу справу. Ми боремось за нашу країну, наше щастя, наше майбутнє. А ви? Ось! — сказав він серйозно і, витягши з куртки портрет, показав його Каспарові. Інші теж ближче нахилили свої голови. На портреті був зображений вродливий юнак, що опирався на колону. — Це мій брат Чарльз. Англійські солдати підстрелили його під час різанини у Бостоні. Йому ще не було сімнадцяти років. Я тепер замість нього в нашій армії. Я можу виконувати корисну службу на кораблях. Зрозуміло?