Чтение онлайн

Я подумав: "Немо, як завжди, полюбляє ефекти". Але цього разу я розумiв "його". Побачивши, що буде змушений скоритись бiльшiй силi, вiн волiв сам показати, хто вiн такий, анiж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.

Чорний Франек крикнув:

– Не бiйся їх! Я тобi допоможу...

Кiлькома помахами рук вiн пiдплив до глiсера. За секунду вже перелiз через борт i став поряд iз дiвчиною.

Я ввiмкнув фари, натиснув клаксон i в'їхав у воду, прямуючи до глiсера й човна.

– Мiлiцiя!
– вереснув хтось iз ватаги. Напевно, подумали на мiй самохiд, що це моторка.

I, страшенно переполоханi, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.

– Дякую тобi, Франеку, - сказала Марта.
– Тепер, може, вiддаси менi перстень?

Чорний Франек засмiявся:

– Ну, звичайно, я вiддам тобi його зараз. Але вiн у моїй одежi на березi. Спершу я звiльню гвинт вiд очерету.

I вiн скочив у воду.

Я спинив самохiд бiля борту металевого човна.

Дiвчина накинула на себе плаща з каптуром.

– Звiдкiля ви тут узялися?

– Вчора ми натрапили на цей ятiр i подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.

– Це ятiр мого батька, - пояснила Марта.
– Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалцi Плитi. Вiн хотiв стерегти ятера всю нiч, але стомився б i вдень не змiг би працювати. Тому я взялася стерегти.

– Ти дочка рибалки?
– поцiкавився Чорний Франек.

Продовження розмови я не чув, бо вiдплив до другого берега. Хотiв побачити, що робить ватага. Але хоч я i плив поволi уздовж смуги очерету, освiтлюючи берег фарами, та нiкого не помiтив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.

Я повернувся назад. Гребний гвинт глiсера вже був очищений вiд очерету, мотор завiвся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.

– Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до свiтанку.

Ми пiдтягли глiсер i човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.

Ми посiдали на травi пiд деревами.

Мiсяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед свiтанком.

– То що ж, Капiтане?
– звернувся я до Марти.
– Чи пiсля цього уроку ти й надалi збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слiд подумати, чи не дiяти в бiльшому гуртi, з друзями?

– Я повинна прогнати звiдси цю ватагу. Назавжди. Iнакше тут нiколи не буде спокою, - опиралася Марта. А потiм штурхнула в бiк Чорного Франека. Ну, вiддай менi персня.

Хлопець неохоче вiддав.

– Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам'ятка про одну незвичайну дiвчину.

Вона знизала плечима.

– Зовсiм я не незвичайна.

– А твiй глiсер? А те, як ти закидаєш спiнiнг! А це прiзвисько Капiтан Немо?
– говорив iз захватом Чорний Франек.

Дiвчина зневажливо махнула рукою.

– Кажу тобi, що в цьому немає нiчого незвичайного. Мiй батько рибалка, я народилась бiля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спiнiнг. Батько сказав, що коли, закiнчивши школу, я складу екзамени i вивчатиму iхтiологiю, дядько зробить менi глiсера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштинi. А ти повинен знати, що мiй дядько будiвельник човнiв в Острудi, а батько має кiлька човнiв, з рiзними моторами. Я склала екзамени в унiверситет, а коли скiнчу iхтiологiчний факультет, буду рибалкою, як мiй батько, тiльки освiченим, вестиму рибне господарство на озерi. А щодо мого прiзвиська, то просто моєю найулюбленiшою книжкою була "20 тисяч льє пiд водою" Жюля Верна. Дома я тiльки й говорила про капiтана Немо, i батько прозвав мене Капiтаном Немо. Я використала це у боротьбi з ватагою. Бо звичайної Марти нiхто не боявся б. А таємничий Капiтан Немо - це щось зовсiм iнше.

Раптом вона додала тим самим тоном:

– Увага! У кущах хтось є i пiдглядає за нами...

РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

Як я спiймав пiдслухувача. У чому полягала "дрiбна

нетактовнiсть"? Тепла компанiя дивних осiб. Хто ворог

глiсера? Як сподобатись Мартi? Мрiї. Чи можна ловити рибу

"на пупа"? Бунт пана Казика.

У Марти було якесь шосте чуття. Довгi роки життя в лiсi над озером зробили її чуйною на найтихiший шелест. Але на противагу до городянина, який не вмiє спiлкуватися з природою, якому найменший шелест у лiсi чи сплеск води в озерi може видатися пiдозрiлим, вона зовсiм не реагувала на окремi нiчнi звуки. Нiби й крiзь нiчний морок бачила, що то не людина скрадається по торiшньому листi, а пробiгає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озерi.

А зараз, хоч ми нiчого не чули, вона знала, що хтось нас пiдслухує.

– Розмовляймо далi, нiби ми нiчого не помiтили, - шепнула Марта.

– Я на хвилину вiдiйду й спробую зайти ззаду, - теж тихо вiдповiв я. А голосно сказав:

– Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дiстатися до ятера з того боку.

З цими словами я пiдвiвся з трави i неквапом пiшов уздовж берега.

Чорний Франек i Капiтан Немо далi вели розмову, яку я мiг чути навiть на вiдстанi. Франек питав Немо, чи мiсцевi рибалки не потребують помiчникiв i скiльки такий помiчник заробляє. Вiдповiдi Немо я вже не розчув, бо заглибився в лiс.

Я обережно скрадався з електричним лiхтариком у руцi. Не хотiв передчасно сполохати чоловiка, що ховався в кущах. Треба було так близько пiдiйти до нього, щоб лiхтарик освiтив його. Хоч важко йти нечутно в молодому лiсi, стiльки в ньому сухого листя, низьких i непомiтних гiлок, що шелестять вiд найменшого дотику. На кожному кроцi я зупинявся i якусь мить стояв нерухомо, щоб той хтось, почувши шелест, гадав, що то поворухнулось якесь лiсове створiння.

Ще крок i знову зупинка. Знову крок... i довша зупинка. I знову крок...

Недалеко вiд того мiсця, де Немо розмовляв з Чорним Франеком, я став навколiшки i поповз. Промандрував так, може, метрiв з чотири, коли праворуч, щонайдалi за три кроки вiд мене, хруснула гiлка i хтось зiтхнув.

Я засвiтив лiхтарика й побачив Орнiтолога, вiн лежав на землi.

– Загасiть його до бiса!
– сказав вiн, затуляючи собi рукою очi.

– Вiтаю вас, - вiдказав я, погасивши лiхтарика.
– I запрошую до нашого товариства.

Мабуть вiн був нi в сих нi в тих, бо я спiймав його на гарячому. Але вiн i знаку не подав. Пiдвiвся з землi й вийшов iз лiска з таким невинним обличчям, нiби я побачив його на лавцi десь у парку.

– То це ви отой Немо, - сказав вiн, вiтаючись з Мартою.

– А це Чорний Франек, - вiдрекомендував я хлопця Орнiтологовi.

– А це Несправжнiй Орнiтолог, - вiдрекомендувала його Марта Франековi.

Я радiсно потер руки.

– Тепла компанiя, - мовив я.
– Таємничий i грiзний Капiтан Немо, Чорний Франек, до недавнього часу ватажок зграї бешкетникiв, Несправжнiй Орнiтолог, який ховається по кущах i його треба витягати з них, мов рибу з ятера.

– I таємничий джентльмен, прозваний Паном Самоходиком, - весело додав Орнiтолог.