Чтение онлайн

– Звiдки ви знаєте, що мене так називають?- здивувався я.

– О, навiть дерева шумлять про ваше прiзвисько, - викрутився вiн.
– А що я нишком стежив за вами, то я просто у вас вчуся. Здається, не так давно я спiймав вас на тому ж самому.

– Ой, не будьмо надто дрiб'язковi, - сказав я.
– Не варто ображатися за таку дрiбну нетактовнiсть.

– Я не так легко ображаюсь, - мовив Орнiтолог.
– Але, щиро кажучи, не дуже приємно, коли тебе називають Несправжнiм Орнiтологом. Я вже вам пояснював, - звернувся вiн до мене з докором у голосi, - що я справжнiй орнiтолог. Просто я, жартуючи, вдав, нiби спiймався на тому кiвiковi.

Вiн пiдвiвся i пiшов у кущi, звiдки стежив за нами. За хвилину повернувся з гумовим човником, у якому лежали його дивне вбрання, фотоапарат i величезна пiдзорна труба.

– Як завжди перед свiтанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетiв якийсь крик, я вирiшив спершу обстежити мiсцевiсть. От я й пiдкрався.

– Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодiї, а цiлком поряднi люди зiбрались над озером.

– Авжеж, - погодився вiн.
– Але я не хотiв перебивати вам розмову, - I вiн радiсно захихотiв. Видно було, що вiн каже неправду. I так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.

– А я вважаю вас Несправжнiм Орнiтологом i все, - заявив Капiтан Немо.
– I я й далi так вас називатиму.

– Можете вважати мене своїм ворогом, - сказав до Марти Орнiтолог.
– Бо я ворог усiляких глiсерiв i галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахiв. Це дивно, що ви так любите природу i гасаєте на цiй пекельнiй машинi.

Капiтан Немо дуже серйозно кивнув головою.

– Менi набрид глiсер. Я охоче скорюся законовi, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вiбрацiя гвинта нищить малькiв судака. Веслярство - це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глiсером тiльки тодi, коли ми проженемо звiдси усiх цих бешкетникiв.

Свiтало. Ми дедалi виразнiше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера вiдсвiчувала перламутром.

– Мабуть, уже час вiдпочити, - позiхнула Марта.

А потiм узяла мене пiд руку й вiдвела кiлька крокiв убiк.

– Капiтан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже менi довiдатись, чого ви сюди приїхали?

– Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.

– Iншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?

Вона сердито труснула головою i сказавши всiм "привiт" ввiйшла у воду. Через кiлька хвилин її глiсер несамовито заревiв i, тягнучи за собою на буксирi металевий човен, помчав у напрямi Сем'ян i Буковця.

Ми з Франеком залишили на березi Орнiтолога i поїхали моїм самоходом.

Спiльно пережита пригода, видно, настроїла Франека на вiдвертiсть, бо тепер вiн почав зi мною розмову.

– Хотiв би я бути на вашому мiсцi, мати ваш самохiд, вашi таємницi, зазнавати цiкавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капiтановi Немо. А я? Чи й я мiг би привернути її увагу?

– Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, - сказав я повагом.
– Ти привернув її увагу, але тiльки так, що вона вирiшила прогнати тебе з озера. Вiр менi чи не вiр, але сподобатися їй ти мiг би лише одним. Якби раптом став цiлком iншою людиною. Це напевно збудило б у неї цiкавiсть до тебе. Подумай, на той рiк вона приїде сюди знову. I кого зустрiне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нинi учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вiтрильника. Адже, мешкаючи i працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собi такий вiтрильник? А колись, може, збудуєш дiм над озером i станеш справжнiм рибалкою. Вона теж повернеться сюди пiсля навчання...

Це були мрiї вголос. Може, несвiдомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?

Чорний Франек мовчав. Я вiдчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, вiн був з тих хлопцiв, що соромляться пiддаватися мрiям. Це здається їм не гiдним мужчини. Але справжнiй мужчина повинен умiти мрiяти. Звичайно, не обмежуватись лише мрiями, а перетворювати їх у дiйснiсть.

Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Вiн пiшов до намету, а я лiг в машинi. Був уже день, але його свiтло не заважало моєму мiцному сну.

I, мабуть, ми спали б до пiвдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про нашi нiчнi пригоди. Встала о восьмiй, скупалася в озерi й, лежачи на сонцi, чекала, поки ми прокинемось. Нарештi, схотiла їсти, заходилася готувати снiданок i, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирiшила збудити нас. Ми прокинулись невиспанi, в поганому настрої, який минув тiльки пiсля снiданку.

Я розповiв Бронцi про нiчнi пригоди i, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.

– А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капiтан Немо? Нiколи не вiдгадаєш, похитав головою Чорний Франек.

– Ох, Немо, - зiтхнула Бронка.
– Хотiла б я ще колись побачити його.

– Вона закохана в нього, - зареготався Чорний Франек.

Бронка образилась. А надто, що i я пiдсмiювався з неї.

I через цю дрiбницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркiт мотора, й на озерi з'явився човен, у якому пливла до нас Марта.

– Про вовка помовка...
– почав був я.

I прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:

– Чого вона сюди пливе? Не люблю я цiєї дiвчини. Вона пiдбурювала проти мене пана Томаша. I вважає, що зi мною не варто навiть розмовляти.

Чорний Франек поклав на плече Бронцi руку й мовив:

– Не мороч собi голови Капiтаном Немо. Оце вiн сам i пливе.

Бронка занiмiла.

– Вона?
– вимовила врештi.

– Вона, - кивнув вiн головою.

А тим часом Капiтан Немо пiдплив човном до пiщаного мису i вимкнув мотор.

– Вiтаю вас!
– гукнула весело Марта.
– Ну, що ми сьогоднi робимо? Будемо ловити рибу?

– Менi, мабуть, треба попливти в гарцерський табiр...
– сказав я нерiшуче.
– Там рибальська карта...

Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на блiду вiд сонця зелень очерету. I менi стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руцi?

– А як з украденим човном?
– спитав я Марту.

– Уже повiдомила лiсничого. Вiн прийде по нього до мого батька.

З-за очерету виплив човен з лицарями спiнiнгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:

– Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судакiв, еге ж?

Вони причалили до мису. Пан Анатоль вiдразу попрямував до Марти i наставив на неї вказiвний палець.

– На що сьогоднi ловимо?
– спитав вiн грiзно.

Марта чемно вклонилась i поважно вiдповiла:

– Сьогоднi ловимо на фокус-покус.

Пан Анатоль заклiпав очима. Та, мабуть, вирiшив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме "на заклинання", i спiймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою i самовпевнено мовив:

– Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика i вмочають у риб'ячу кров, а потiм чiпляють на гачок як живу принаду.