Чтение онлайн

– Баронові Мантейфелю? – дивувався Василь. – Ніколи б і не подумав! Тепер розумію, чому він у такій дружбі з Міллером. Днює там і ночує.

– Це наша людина… – Потім додав: – Усіх останніх операцій не перелічуватиму, а ось про ліквідацію цієї гниди – редактора націоналістичної газетки, – скажеш… Учора притиснув до нігтя. Стала в нагоді самогонна явка, над якою раніше всі посміювались. Він, пес, страшенно любив первак… Передай також, що вітаміни, які ми зберігали в зоопарку, втрачені: Синька таки взяли фріци…

Дудкін глянув на годинника, заспішив.

– А тепер, друже, йди звідси. У мене зараз важливе рандеву. – В його голосі Василь уловив якийсь незрозумілий йому смуток. – Іди, Васильку. І бажаю тобі великого успіху. А ще – бережи себе, дочекайся наших…

Махнувши рукою, він повернувся. Василь повільно попрямував у протилежний бік. Його мозок свердлила думка: «Чого він такий смутний? Часом не хворий?»

«Що це зі мною? – запитав себе Жорж, ідучи схилом до далекої дачі. – Замість того щоб підбадьорити хлопця, засмутив його своїм настроєм… Роман би так не зробив. Коли Оксана загинула, він нас підбадьорював і підтримував. А сам же страждав. Але ж це був Роман, і таких, як він, більше немає», – заспокоїв свою совість. Він не міг навіть самому собі признатися, що страшенно втомився, що ще не очуняв після рани, що втратив смак до жарту й пісні, гострого слова і сміху, що після втрат останніх місяців дуже змінився…

Ще здаля помітивши сутулу постать старого Поліщука, поспішив йому назустріч. Після смерті Романа Дудкін з особливою ніжністю ставився до кожного свого побратима по підпіллю. А до цього старика – особливо. Бо любив його розум, чесність і відданість їхній спільній справі.

Поліщук підняв капелюха, поздоровався. Досвідченим оком відзначив і подертий костюм завжди акуратного Жоржа, і хворобливий вигляд… Тому і спитав:

– Ти здоровий, синку?

– Що зі мною станеться? – відмахнувся той.

– Не подобається мені твій вигляд. Ти б відпочив.

– Ось прийдуть наші, тоді…

– Як у тебе справи?

Старий глянув на годинника, свиснув:

– Генерал уже снідає…

– То пішли…

Поліщук зупинив його рукою:

– Одного гостя чекаю… Хочу до компанії з генералом.

– Що за один?

– Так, знайомий полковник, – скромно відповів Поліщук і хитро всміхнувся. – О дев'ятій обіцяв бути. А ось і він…

З «мерседеса» вийшли полковник і його ад'ютант, пішли в сад. Поліщук з інтересом знову глянув на годинника.

– Що в них добре, у песиголовців, – так це їхня точність. Машинку можна заздалегідь ставити на будь-який час… Все! Ходімо звідси, Жорже.

– Ходімо. До речі, батьку, сьогодні ж переходь до загону.

Вони поволі почали спускатися схилом. Поліщук раптом зупинився, озирнувся.

– От біда! Шкода, насіння пропаде…

Жорж знизав плечима:

– Яке насіння?

Поліщук безнадійно махнув рукою.

– Тюльпанів, з самісінької Голландії надіслали!

Жорж глянув на старого.

– Ми тобі після війни такого насіння дістанемо…

У цю мить над Дніпром оглушливо гримнуло. Поліщук і Жорж аж присіли. З голих дерев почало падати рідке листя. Жорж підвівся, потиснув старому руку.

– Чисто зроблено! Прощавай, Семене Семеновичу. – Він озирнувся: – Справді, тільки квітів і шкода!…

Щулячись від холоду, він повільно рушив парком. Пронизливий вітер ніс по землі перші сніжинки.

Дійшовши до містка, Жорж обережно оглянувся. Було порожньо. Хотів спуститися стежкою попід містком, але роздумав. Ступив на дошку. Через кілька кроків, уже на містку, раптом побачив, як з того боку, з-за дерева, підвівся здоровань есесівець з автоматом на грудях.

Сліпець нахилився, помацав рукою черевика. З-під руки було видно, що й позаду виросли дві постаті в шинелях. А поряд з ними згорблений чоловічок у непримітному пальті.

Жорж упізнав Зарембу. Прошепотів з ненавистю: «Вижила жаба…»

Останні крапки

Санднер відняв телефонну трубку від вуха і довго з явним острахом дивився на неї. Навіть найгіршому ворогові своєму не зичив би він такої розмови, як оця з Берліном! Ясна річ, смерті коменданта міста йому ніхто не простить. Про це він здогадувався і до цієї розмови. Але такий тон, такі слова, такі обіцянки! Це занадто! Та Санднер вже знав, що треба робити. Слід негайно і якнайсуворіше покарати винуватців усіх останніх прорахунків і помилок гестапо. Він зробить це сам і сьогодні ж доповість Берлінові! А там, дасть бог, обійдеться… У Берліні, якщо міркувати тверезо, зараз не до нього. Справи на фронті такі, що вбивство Ебергарда, зрештою, не є чимось винятковим. Сталінград коштував дорожче…

Отже, діяти, і негайно! Але нехай ця нікчема Ролінг не думає, що його, Санднера, справи такі вже й погані…

Коли знову дзенькнув телефон і черговий зв'язківець чемно запитав, чи закінчив гер штурмбанфюрер розмову з Берліном, Санднер вдався до випробуваного прийому: подякувавши, непомітно натиснув важелі на апараті і спокійно продовжував:

– Почуваю себе непогано, хоча настрій… ви ж самі розумієте. Спасибі за увагу, але мені зараз не до відпочинку й лікування. Так, саме так! Слухаю, буде виконано. Ще раз спасибі, гер генерал!

Санднер поклав трубку і, не дивлячись на Ролінга, який виструнчився перед столом, пройшов до настінної карти Києва. Зробив якусь позначку, повільно повернувся на підборах до Ролінга. Той мимохіть відзначив, що обличчя у шефа – наче маска. Під очима синці, зморшки прорізали щоки, твердий комірець надто вільний для худої шиї. Живий мрець, та й годі! Ролінг навіть злякався, щоб шеф не здогадався про його думки. Ще в гімназії майбутній старший слідчий відзначався дивовижною здатністю: дивлячись на неприємну для себе людину, він умів з надзвичайною виразністю й чіткістю уявити її в труні! Та ба! Штурмбанфюрер, не знаючи деталей, приблизно правильно уявив собі хід роздумів Ролінга. Металевим тоном, з погрозою в голосі, сказав:

– Киньте погляд на карту, Ролінг! Жодного сантиметра, вільного від позначок про більшовицькі диверсії… Га? Як це вам подобається? Саботаж! Убивства! Листівки! Вибухи! Як ви це поясните, гер старший слідчий?

Він глузливо подивився на Ролінга, який раптом знітився і з переляку дозволив собі небачене: сперся на стіл і щось пильно розглядав на зеленому сукні. Санднер обминув стіл, підійшов ближче.

– Якби Берлін знав цю статистику так, як знаємо ми! Уявляєте? Особливо про агентурну діяльність росіян. Бренер – секретарка коменданта міста, Дзюба – агент в охороні школи Міллера, Поліщук – комендантів садівник, Отрадна – близька знайома вищого офіцерства! А смерть Пауля, Петера…

– А смерть Пауля, Петера…

– Даруйте, шеф, але я робив усе, що міг…

– Згоден, Ролінг! Але вмієте ви дуже мало!

– Шеф, я взяв Романа…

– До дідька вашого Романа! Розумієте, Ролінг, піз-но-о-о… Роман устиг зробити свою справу! Завтра в мене замість Романа цінитимуться десятки, сотні рук! Наш великий фюрер тисячу разів правий, коли вимагає знищення всіх росіян! Тільки так!

Крокуючи по кімнаті, Санднер з ненавистю дивився у спину свого підлеглого. В гнітючій тиші було чути лише його важке дихання і боязкі зітхання Ролінга. Штурмбанфюрер пройшовсь перед ним і зупинився, широко розставивши ноги.