Чтение онлайн

– Так-так, пам'ятаю… У неї якісь неприємності?

– Ах, ця дурна політика! Але такий голос! Я не можу заспокоїтись. – Нанетта вийняла хусточку, приклала до очей. – Зв'язалася з більшовиками, і от – гестапо! Жах!

Ковальчук продовжує співчувати:

– Але ж я чув, генерал Ебергард…

– Так-так! – поспішає погодитись Нанетта. Вона почекала, доки щось скаже він, але, зрештою, першою порушила паузу: – Бідна Оксана. У неї і друзів майже не було.

Нанетта жадібно дивилася на барона, а він спокійно вивчав її. «З чим ти прийшла до мене?» – подумав Ковальчук, йому щось не подобалося в поводженні цієї. яскраво розмальованої дівчини. «Що це вона, чи не шукає тепер Оксаниних друзів? Навіщо?» Думки випереджали одна одну, і Ковальчук вирішив провести «розвідку боєм». – Наступати, тільки наступати!

– Але ж ви, якщо не помиляюся, дружили?

– О, ще й як! – з готовністю відгукнулася Нанетта. – Між нами не було ніяких секретів. Перед самим арештом, пам'ятаю, вона мені розповідала…

– І вас ніхто не зачіпав?

– Мене? – трохи спантеличено перепитала вона.

– Так, вас! Гестапо, знаєте, дуже сумлінне в таких випадках. Дивно. Дивно… – Ковальчук раптом повернувся у кріслі, глянув на телефон. В очах у Нанетти – страх. Вона зрозуміла, що повелася необережно. Тепер уникла його прямого, пильного погляду.

– Що ви хочете цим сказати? – запитала вона, і. в її голосі мимоволі забринів одвертий переляк. – Я не розумію вас, бароне.

– Зате я розумію, – різко вигукнув Ковальчук. – А втім, яке мені діло до ваших особистих зв'язків, пані подруго більшовички Отрадної?!

Нанетта боязко підвелася з крісла, а він навпаки, сів і потягнувся до телефонної трубки. Нанетта позадкувала до дверей:

– Вибачте, я…

Барон, набираючи номер, різко кинув:

– Так, прошу. Ви, здається, на когось збиралися скаржитись?

– Та ні, я… – Нанетті лячно дивитися в баронові очі, які все розуміють і не залишають їй порятунку. Адже він ясно натякав на те, що вона Оксанина помічниця, або ще гірше – він зрозумів, хто вона насправді і за чим прийшла до нього… Несподівано Нанетта вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

Ковальчук ще мить сидів нерухомо, потім кинув трубку і вийшов з кімнати.

… А Нанетта в цей час бігла вулицею, заглядаючи у вітрини. Побачила аптеку, рвонула двері, кинулась до телефону біля конторки. Дівчина в білому халаті хотіла їй щось сказати, але Нанетта тільки рукою змахнула:

– Ану, марш звідси! Алло! Пане Ролінг? Алло? його немає? Коли ж буде? – і безсило поклала трубку.

… Ковальчук теж поспішав. Біля скверу сидів Жорж. Ковальчук нахилився, кинув монету, швидко сказав:

– Де Роман? Нанетта – провокатор…

Жорж здригнувся:

– Побачу його через дві години.

– Буде пізно, – сердито сказав Ковальчук і пішов до широких сходів.

Він не помітив, що за ним і Жоржем стежив якийсь підозрілий чоловік. Він аж перехилився через паркан, витягнув шию. Жорж похапцем склав свої речі і рушив через дитячий майданчик. В однієї дівчинки покотився просто йому під ноги м'ячик. Вона побігла за ним, нахилилася. Жорж, який було підняв ногу для чергового кроку, в останню мить відсахнувся.

Спантеличений Заремба (а це був він) прошепотів: «Він зовсім не сліпий…» – і крадькома пішов за Жоржем.

… У ворота вбіг Ковальчук. Він задихався. Стрімко долав сходинки, попрямував до великого будинку в глибині подвір'я.

А в цей час Заремба, прикриваючи рукою телефонну трубку, доповідав:

– Так! Прикидається сліпим жебраком. Я стежу! – Стрімголов вибіг і помчав у парк. Він побачив сонячні плями на великих плитах. І в ці плями раз у раз Потрапляв ціпок Жоржа, який обережно йшов алеєю. Відтепер Заремба був певен, що жебрак зовсім не сліпий. Ставити палицю отак у певні квадрати – ні, це підсвідома звичка зрячої людини! Жорж, відчувши недобре, стишив ходу, повернув голову, його очі ожили. Гостро поглянувши на Зарембу, він рішуче відкинув свій маскарад, швидко рушив до виходу з парку…

… Роман ретельно закривав фотоапарат. Раптом прислухався. Метнувшись за шафу, вийняв пістолет. Двері розчинилися без стуку. Вскочив у кімнату мокрий Ковальчук. Звалився на стілець, налив собі склянку води й жадібно випив. Повернувся до Романа:

– Це я…

– Та вже здогадався. Що трапилось?

– У мене щойно була Нанетта. Ти її знаєш?

– Трохи. Оксана розповідала про неї як про свою подругу, нещасну й покалічену, але порядну жінку. І вона нам дуже потрібна. Адже варто поновити спостереження серед офіцерів.

– Нанетта – зрадниця. Після арешту Оксани залишилась на волі. Бігає тепер, шукає друзів Отрадної.

– Спокійно. Коли вона пішла від тебе?

– О шістнадцятій тридцять дві. Вже сорок хвилин.

– Вінниця, Оксана… Ні, без цього риску не можна було… Тепер знаємо, на чиїй совісті Оксанина смерть. – Нарешті стрепенувся: – Нанетта… Зараз важливо попередити товаришів. Особливо – Риту…

* * *

Генерал Ебергард, трохи зігнувшись, однією рукою підписував папери, які йому подавала Рита, а другою підтримував телефонну трубку.

– Цікаво, дуже цікаво! Ви, Ганс, справжній Шерлок Холмс! Сліпий підпільник? А за ним стежать? І ви впевнені, що це не справжній сліпий? Надзвичайно цікаво! Про результати доповісте.

Поклавши трубку, підвів очі. Рита тримала руку на лобі. Її обличчя було блідим.

– Що з вами, фрау?

– Щось нездужаю, генерале…

– То йдіть додому, відпочиньте. – Генерал м'яко всміхнувся, відкидаючись у кріслі.

Рита вклонилася, вийшла. Вибігши на вулицю, розгублено зупинилась: «Куди йти? Як його попередити?» Вона оглянулася і раптом побачила Дзюбу. Він стояв на східцях біля сусідніх дверей і, помітивши Риту, хотів підійти до неї.

Та Дзюбу випередила Нанетта.

– Риточко, ви чули про наше нещастя?

Не відповідаючи, Рита швидко пішла по тротуару. Та побігла поруч, заглядаючи Риті у вічі.

– Яке нещастя? – запитала байдуже Рита.

– Оксану взяли! Треба швидше повідомити Романа, – каже їй Нанетта.

– Якого?

Нанетта облизала висохлі губи.

– Невже ви не знаєте? Оксана лише про нього й говорила. Де його знайти?

Тепер Рита зрозуміла. Вона взялася руками за лоба, зітхнула:

– Ах, я нічого не знаю… Залиште мене, – і швидко пішла.

Нанетта постояла, вона не знала, що робити, куди йти. І все ж таки рушила за Ритою, йдучи на відстані, побачила, як Дзюба рішуче відчинив дверцята автомобіля і сів. Машина рушила. Ще нічого не знаючи, він повільно вів автомобіль за Ритою. Куди це вона так поспішає?

… Легко перестрибнувши через каміння,» Жорж заглибився в руїни спаленого міського кварталу. Зупинившись, прислухався до кроків Заремби, до його нерівного дихання і знову поспішив уперед. Але раптом прийняв якесь рішення. Метнувся в зруйноване вікно, вибрав зручне місце, присів. Нервово погладив свою палицю й почав чекати Зарембу.