Чтение онлайн

– І Тиміш впав… І Чорний впав… – похмуро розповідав Лукаш про загиблих під час сутичок з чекістами.

Інколи в грудях скипала несамовита лють, бо бандити у схроні охоче смакували подробиці розправ над чесними людьми – комуністами і просто селянами, і на їх обличчях чи то від тьмяного вогню свічки, чи то від задоволення виникали огидні гримаси. Чигрин намагався якомога більше запам'ятати.

Так, цей вечір у схроні був невимовно важким для Бо-гуна. Але то був лише початок. Чотири довгих і нестерпних місяці довелося прожити Богунові з Лукашем і його охоронцем Климом у схроні. Над ними гула сніжна віхола і дуби потріскували від морозу, а зграйка бандитів – Богун серед них – жила тихим життям у підземній норі, де заздалегідь було заготовлено і харчів, і води, і ліків, а найбільше – зброї. Так само по-звірячому закопалися в землю і ті бойовики, про яких за ці місяці докладно дізнався Богун від Лукаша, по всьому західному краю зима була періодом терплячого очікування теплих днів, коли знову можна буде діяти, заливаючи кров'ю землю, яку Лукаш називав «ненькою» і за «волю» якої начебто боровся. На повітря не виходили жодного разу – навколо лежала пухнаста снігова ковдра, і кожен слід міг видати схованку.

Все йшло за точно розробленим і продуманим планом. Готуючись іти за кордон, Лукаш передавав свій надрайон Богунові, який ставав його заступником, і тому якнайдокладніше знайомив його з усією мережею своїх підлеглих. На черзі було і наочне знайомство з пунктами і базами – передача повинна бути солідною і всебічною.

Як тільки щілини люка над схроном почорніли від талої води, а з вентиляційної труби повіяло першим подихом весни, вперше вийшли на повітря. В грудях у Чигрина закололо, п'янке повітря розпирало легені, ноги, наче ватяні, Не стояли. Він сперся на смереку, прикрив віями одвиклі від сонячного світла очі, мляво провів рукою по довгій бороді. Поруч стояли Лукаш і Клим. Сірі бородачі із запалими грудьми, брудні і нечесані, вони справляли враження живих привидів.

«Це ж і я такий!» – жахнувся Богун.

Досвідчений Лукаш наказав. скоріше повертатися до схрону – надто одвикли за зиму від свіжого повітря. Наступного ранку знову вийшли подихати квітневим вітром, а ще через три дні рушили до надрайону. Йшли від села до села, у вогких лісових хащах стрічалися зі своїми людьми, поновлювали зв'язки. Чигрин залишив на шляху один, потім другий умовний знак для полковника Василенка, а згодом і записку передав, користуючись тим же способом, що й бандити. Настав час діяти групі Олексія Петровича…

Надвечір Богун із своїми супутниками завітав до затишної господи Ганки. В її хаті вже не вперше з'являлися кур'єри з-за кордону, бувало, що приходили гінці з Мюнхена. Цього разу Ганка проводжала туди Лукаша. Засиділися пізно – це був останній вечір передачі над-району, і Богун мав попрощатися з Лукашем, щоб на світанку розійтися з ним у різні боки, Богун, лежачи у запашному сіні на горищі, прислухався до очманілого від весни цвіркуна. Що робить зараз Олексій Петрович?…

А той думав тривожну думу про Чигрина. Розділяло їх кілька хат, бо полковник Василенко того ж вечора прибув до села (бездоганно спрацювала записка, залишена Богуном) з терміновою місією від однієї з районних установ і в своєму благенькому сірому піджачку з потертим портфелем під пахвою не викликав підозри навіть у надобережної і пильної Ганки. Все було готове до операції, і тепер Олексій Петрович у запічку, так само, як і генерал Микитенко у своєму київському кабінеті, не спав, з нетерпінням чекаючи на ранок.

… За вікном засиніло, і Лукаш почав неквапно збиралися.

– Уже час…

– Так-так, треба йти, – озвався Богун.

Лукаш добре відпочив, і настрій у нього, видно, був гарний, бо не втримався від того, щоб не зачепити Ганку, яка метушилася по хаті, збираючи попоїсти гостям на дорогу. Адже шлях мав бути довгим.

Але тільки-но Лукаш вийшов за поріг, як четверо бійців кинулися на нього. Діяли за розробленим заздалегідь планом: по одному на кожну руку, ще по одному на кожен край комірця піджака, щоб Лукаш, бува, не вкусив ампулу з отрутою. Комір зопалу віддерли з м'ясом, а руки Лукаша так скрутили за спиною, що він тільки рота роззявив і очі вирячив. І зовсім уже очманів провідник «першої кляси», коли біля машини на узліссі побачив Богуна, що за хвилину до нього залишив Ганчину хату.

Сидячи в машині, полковник Василенко нахилився до Чигрина:

– Поздоровляю, Сергію. Першу частину операції провів відмінно. Але це тільки початок…

Він замовк, пильно вдивляючись у змарніле обличчя капітана.

– Як почуваєш себе?

– Порядок! – знизав плечима Чигрин.

– Дивись… – недовірливо мовив Василенко. – Тоді слухай мене уважно: готуватимешся до нового завдання. Підеш замість Лукаша за кордон, до самого лігва. Тепер ти не тільки для нас, а й для них цінний клад, – пожартував полковник. – Ти їх цікавитимеш тим біль-ще, що наочне знайомство з провідником прикордонного Яворівського надрайону відбудеться вперше. Отже, готуйся. – І полковник замовк, нічого не кажучи вже до самого аеродрому.

На них чекав літак, яким Чигрин мав полетіти до Києва для останньої бесіди з генералом Микитенком перед цією далекою і небезпечною подорожжю.

Перед тим як відпустити Сергія Чигрина відпочивати, генерал Микитенко відвів його вбік і попросив ще кілька хвилин уваги.

– Я хочу розказати вам те, чого ви ще не знаєте. А саме: про надзвичайну. важливість цієї операції, яка триватиме, мабуть, довго, і успіх її цілком залежатиме від вашого розуму, витримки і, я б сказав, кмітливості. Так-так, кмітливості, і ще – граничної обережності, бо людина, з якою ви повинні будете зустрітися, – розумний і підступний ворог. Отже, треба не тільки зустрітися, а вивчити його досконало з тим, щоб наші польські товариші могли встановити за ним неослабний контроль.

– Польські товариші? А вони тут при чому? – перепитав Чигрин.

Микитенко підняв руку, перепрошуючи:

– Саме про це я й хотів розповісти. Адже все, що ви вже здійснили, робилося не тільки заради нашого з вами спокою. – Генерал примружив у посмішці очі. – До нас звернулися наші друзі – польські чекісти з проханням допомогти викоренити з їхньої землі оте гадюче кубло, яке звив у них провід українських націоналістів. Як ви вже знаєте, очолюють його ставленики Багрія, Заламай і Бень. Останній – більш розумна і тому більш небезпечна людина. До того ж у нього багата школа, яку він пройшов ще за фашистських хазяїв. Отже, ваше перебування взимку у схроні – це тільки початок того, що від вас вимагатиметься надалі. Треба неодмінно вийти на Беня і передати нагляд за ним польським товаришам. Справа ускладнилася ще тим, що після однієї операції, яку польські чекісти провели нещодавно, Бень принишк, затаївся, вийшов з-під контролю і ніде не з'являється на вже відомих їм квартирах. Отже, на вас зараз надія – знайти Беня неодмінно! Ну, а якщо знайдете, то все інше залежатиме тільки від вас. Аби тільки Бень увійшов з вами в контакт…

– Увійде, не може не увійти. Адже такий птах прилетить!

Чигрин широко повів руками навколо себе, немов хизуючись, і Віталій Романович зареготав від душі:

– Вірю, вірю, до такого птаха прийде обов'язково! Зачувши сміх, до них підійшов Василенко, вирішивши, що вони вже закінчили розмову.

– Аз чого тут такі веселощі? – запитав він.

– Ми розмірковуємо, чи сподобаюсь я красній дівці і чи прийде вона на побачення, – відповів Сергій весело.

– Ох, не питай долю, вона сама в тебе спитає! – застеріг Олексій Петрович.

– Ну-ну, не лякай його надмірно, – сказав генерал. – Якщо він з таким настроєм піде до Беня, я буду спокійний. Тільки будь обережний.

Микитенко поклав свою міцну і теплу руку на плече Чигрина і, дивлячись йому просто в очі, запитав ще раз:

– Ти все добре зрозумів, Сергію?

– Так точно, товаришу генерал.

– Добре. Я певен, все буде гаразд! – І Микитенко міцно потис йому руку.

«Навіжений»

Лідочка була сьогодні задоволена рейсом. Політ і справді удався: три затишних салони наче на замовлення заповнила статечна солідна публіка. З Варшави на Київ летіли дипломати та інженери, кілька небалакучих офіцерів, що транзитом поверталися з Німецької Демократичної Республіки, та ще невелика група стомлених, переповнених враженнями радянських туристів. Жодної матері з немовлям, жодного іноземного туриста, який, звичайно ж, нетерпляче чекаючи посадки на радянському аеродромі, ще у літаку засипав би стюардесу сотнями запитань.

Ліда позбирала фужери, швиденько помила їх і навіть дозволила собі вільність – сіла у порожнє крісло переднього ряду. Сусіда – худорлявий чоловік середніх літ в акуратному костюмі – байдуже ковзнув очима по її обличчю, струнких ногах і знову відвернувся.

Лідочка з повагою подумала: «Напевне, якийсь спеціаліст із тих, що везуть цілі чемодани креслень і довідників. Яке стомлене і бліде обличчя…» – і ще раз кинула оком на гострий профіль сусіди.

А втомлений чоловік, прикривши повіками очі, думав своє. Нарешті він побачить Київ – рідне місто, в якому не був уже багато років! Яке ж воно? Чи набагато змінилося? Адже він чув, що німці зруйнували місто вщент. Рідний дім! А чи має право він так його називати? Адже, коли бачив востаннє рідне місто, він був зовсім іншою людиною, навіть ім'я у нього було іншим. У той далекий час його звали Ігорем Тесленком. А потім… Гай-гай, скільки потім було імен, масок, домівок, де він завжди почував себе гостем, більше того – непроханим гостем!