Чтение онлайн

– Слухаю, сер! Подивлюся ще раз…

– Чудово, – відповів полковник. – До того ж у вас на це є ще трохи часу. Чи ясне вам завдання?

Всі троє хором відповіли:

– Так, сер!

– Чи нема якихось запитань до мене або побажань?

– Ні, немає, – сказав Утяй, піднімаючись зі свого стільця.

– Все ясно! – поспішив додати Булась.

– Ет, шкода, що не можна на прощання завітати до «Ельдорадо» і замовити смаженої картоплі… – замріяно прогудів Андрій.

– Так-так, панове, прошу нікуди з готелю не виходити, доки за вами не прийде машина, – сказав майор Террі.

– Слухаю, сер! – разом відповіли Булась і Смерека.

Утяй же, який встиг уже підійти до дверей, обернувся, сумно обвів поглядом присутніх у кімнаті і неголосно, чомусь по-українськи проказав:

– Най допоможе нам бог во славу справи нашої…

Капкан

До початку наради лишалося ще кілька хвилин, і кожен, хто був запрошений на неї, займався своїми справами. Генерал Микитенко, сидячи ще за своїм столом, розмашисто підписував якісь папери, що їх подавав лейтенант Коробов; полковник Василенко, переплівши короткі пальці сильних рук і насупивши густі брови, втупився в якусь одному йому видиму цяточку на дзеркальній поверхні довгого столу, за яким розмістилися ще кілька офіцерів; полковник служби ППО стиха розповідав щось веселе своєму сусідові у формі прикордонника.

– Ну, товариші, всі в зборі? – Генерал Микитенко підійшов до офіцерів. – Тоді починаємо працювати…

Василенко любив слухати, як генерал вимовляє оте «починаємо працювати» – легко, без особливого притиску і водночас так, що всі за мить замовкали і в кабінеті одразу встановлювалась робоча атмосфера.

От і зараз, зробивши паузу лише на кілька секунд Віталій Романович одразу почав знайомити присутніх з обстановкою:

– За даними, що надійшли до нас, «гості» можуть з'явитися десь на початку першої години ночі. Отже, військам ППО, – сивий полковник підняв голову, – розпочати спостереження за небом вздовж кордону вже з двадцятої години, прикордонникам і військам місцевих гарнізонів виставити додаткові пости, блокувати всі автобусні і залізничні станції, а також аеропорти…

– Багаті «гості» будуть? – нахилився до Василенка прикордонник.

– Саме так, – відповів за Василенка генерал. – «Гості» таки багаті. Не дай боже, чимось налякати. Тому я наголошую, товариші, – пильність і уважність! Спостереження за шляхами і на станціях проводити без зайвого шуму, обережно, так, щоб не впадало у вічі. Виявивши порушників, не брати, а супроводжувати до місця їх збору.

– А чому не можна брати їх одразу? – знову вискочив нетерплячий прикордонник.

Віталій Романович глянув на нього і спокійно відповів:

– Справа в тому, що вони самі прийдуть до нас… При цих словах Василенко хитро примружився і додав:

– Авжеж, адже схрон, до якого вони прийдуть, ми заблокуємо заздалегідь.

– Так-так, – підтвердив Микитенко. – Нам важливо їх всіх узяти живими. Не інакше. Тому я і наполягаю на граничній обережності, бо, як ми вже знаємо з практики, закордонні боси залюбки постачають своїх підопічних ампулами з отрутою, які вони, в разі небезпеки, цілком можуть використати за призначенням. А нас це аж ніяк не влаштовує…

* * *

…і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина,

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі,

Вона заснула…

Генерал Микитенко відірвався від Кобзаревого збірничка і кинув погляд на вікно. Місто засинало. Інколи було чутно шурхіт шин по мокрому асфальту.

«Які гнівні і болючі рядки… – подумав Віталій Романович. – Як палко жадав поет волі і як ненавидів ворогів рідної України… І ці гаспиди ще намагаються проголосити Тараса своїм. Дзуськи! Він наш, тільки наш…»

Думки Микитенка перервав різкий телефонний дзвінок.

– Товаришу генерал! – почувся у трубці схвильований голос. – Виявлено невідомий літак без розпізнавальних знаків. Летить вздовж кордону…

– Так, так, чудово… Слідкуйте за ним і доповідайте. Все!

Микитенко поклав трубку і подивився на годинник. Стрілки наближалися до дванадцятої ночі.

– Ох і молодець же наш лейтенант Кабардіна! Все точно повідомила! – не втримався від похвали Віталій Романович.

Генерал хвилювався зараз, як влучний стрілець на великому полюванні, який заздалегідь знає кінцевий результат і рука якого міцно тримає зброю… Він був упевнений у вправності своїх підлеглих і добре знав, що за цим ворожим літаком зараз стежать сотні уважних очей.

– Товаришу генерал! Літак над заставою капітана Нарушева повернув у глиб території і зараз перетинає Бережанський район!

– Все добре, все нормально… – промугикав Віталій Романович і одразу ж обірвав себе: не хизуйся, ідучи на рать… А якщо ця пташка летить без «гостинця», а головний літак перетне район зовсім в іншому районі?… Ну що ж, наші орли навряд чи пропустять і його…

Але внутрішнє відчуття підказувало Микитенку, що цей літак і є той самий звір, на якого він полює, і прийняті ним заходи перестороги – це від роками виробленої звички завжди все передбачати.

– Товаришу генерал! Літак пройшов над Підгаєцьким районом і зараз знаходиться над Козівським… Прикриття не виявлено…

– Чудово… Продовжуйте спостереження! – клацнув важіль телефону, і Микитенко підійшов до карти: точно виходять. Зараз стрибатимуть…

За кілька хвилин кабінетну тишу знову розірвав телефонний дзвінок.

– Літак зробив два кола і пішов назад. У повітрі – три парашути!

– Пропустити літак через кордон! Нехай собі думають, що прибули непоміченими… Не спускати очей з парашутистів! Тільки… обережніше, – додав генерал уже зовсім не командним голосом.

– Єсть, не спускати очей! – хвацько гримнуло в трубці.

* * *

Смерека загасив парашут і прислухався. Ліс відповів на його німе запитання мирною тишею, що її порушував тільки ледь вловимий шурхіт листя. Земля спала, оповита нічним спокоєм. І, здавалося, ніщо не може порушити його. Хіба тільки мерехтливе місячне сяйво, що проникало між диким сплетінням віт, породжувало враження непевності і тривоги.

Смерека зіщулився від нічної прохолоди і почав хутко збирати парашут. Закопавши його під явором, закинув на плечі рюкзак з рацією, знову застиг на секунду і тільки тоді тричі гукнув по-совиному. З глибини лісу у відповідь почувся тихий згук. Зачекавши, чи не почується ще третій голос, Андрій пішов на нього.