Чтение онлайн

Пан Арнольд, відкинувши круглу голову, мелодійно розсміявся:

– Добре, що ви розумієте це не гірше від мене. Але я уповноважений повідомити, що затворництво ваше скінчилося і тепер вам дозволено переселитися знову до міста. Збирайтеся, на вас уже чекають офіційні особи.

У машині, що стояла на подвір'ї, сиділи двоє.

– Майор Террі і лейтенант Беккер, – представив іноземців пан Арнольд.

Ідучи до міста, круглий Арнольд, як про себе почав називати його Булась, попередив обох кур'єрів, що особи, з котрими вони мають зустрітися, – добрі друзі, які допомагають борцям за свободу неньки України (тут голос Арнольда задзвенів на високій ноті) швидше позбутися москалівського ярма і що за це вони вимагають зовсім небагато – деяких відомостей про наших спільних ворогів – більшовиків.

«От-от, – подумав про себе Помпа, щільніше загортаючись у не дуже теплий плащ, – був би ти такий гладенький, якби твої друзі не так щедро оцінювали твої скромні послуги!»

По приїзді Террі і Беккер були небагатослівними: більше слухали, ніж говорили. Після традиційних запитань про умови переходу кордону, кількість бойовиків польського проводу та їх озброєння, про засоби конспірації і явки на території Польщі і в краї настала черга більш серйозних запитань. Офіцерів вельми цікавили система охорони радянського кордону, контрольні смуги, система перевірки документів, наявність аеродромів, типи літаків, будівництво промислових об'єктів поблизу кордону. Булась міг відповісти на це тільки те, що давно вже пішов з України. А згодом, він чув від кур'єрів, що йшли через його явку з краю до Мюнхена, сталися великі зміни, а які – він не знає.

Помпа ж, як і належало другорядній особі, сидів мовчки, тільки час від часу зводив очі то на Булася, то на офіцерів. Він був спокійний. Все йшло як слід: під час невеликих прогулянок навколо занехаяної вілли і вночі, коли засинали їхні охоронці, він добре підготував Булася до таких розмов і був упевнений у ньому, як у собі самому.

– О'кей! – нарешті сказав, наче відрубав, майор Террі. – Я задоволений. – І, зачекавши, доки пан Арнольд перекладе його слова, додав: – Ви можете бути вільні. Відпочивайте, а про ваше перебування тут чи деінде вас повідомлять. – І, несподівано перейшовши на українську мову, сказав – Наше з вами співробітництво приносить і принесе ще більшу користь і вашій багатостраждальній країні, і нам. Слава Україні!

Помпа після цих слів звів на Террі круглі від здивування очі, пан Арнольд відверто пирснув, Булась аж закам'янів од такого цинізму: «Сволота, ханжа чортова! Славиш Україну, а камінь – за пазухою!» А Террі, задоволений справленим враженням, вийшов із кімнати.

… Відпочивати довелося недовго. Імлистим ранком на квартиру, де оселили Булася і Помпу, прийшов все такий же круглий і привітний пан Арнольд й урочисто проголосив:

– Любі брати мої, на вас чекають великі діла! – і знову повів їх на занедбану віллу.

У невеликому холі, пам'ятному ще з першого відвідування, вже було кілька чоловік: знайомі офіцери, Террі і Беккер у вишуканих цивільних костюмах, і якийсь довгов'язий, років п'ятдесяти, чоловік з худим обличчям і світлими, невиразними очима. Біля відкритого бару, спершись на мармурову плиту каміна, де стиха потріскував вогонь, стояла тендітна жінка з тонкими рисами обличчя, на якому виділялися темні оксамитові очі. Голову вона тримала трошки відкинуто назад, ніби насилу втримувала вагу великого вузла кіс на потилиці.

– А от і наші герої! – підвівся назустріч прибулим майор Террі. – Як почуваєте себе? Чи добре відпочили? – І, не чекаючи на відповідь, такою ж ламаною українською мовою додав – Дозвольте представити вам: полковник Елвіс Рочестер – наш шеф. А це, – Геррі зробив широкий жест у бік прибулих, – пан Ігор Тесленко, він же Булась, та пан Михайло Здоровега, тобто Помпа.

Сковзнувши байдужими очима по жилавій фігурі Булася і ледь затримавши погляд на могутніх плечах Помпи, Рочестер сухо сказав:

– Не будемо гаяти час на розпитування про здоров'я рідних і близьких: про це я вже поінформований. Гадаю, що моє самопочуття вас теж мало турбує! – Полковник при цьому глянув на жінку, яка відповіла йому іронічною посмішкою.

– Отже, час не чекає! – продовжував він. – Вам, напевне, вже сказали про те, що наша установа надає посильну допомогу організації українських патріотів у їхній справедливій боротьбі проти Совєтів. Ця допомога виявляється і у такій формі, як навчання українських бойовиків у наших спеціальних закладах…

«Ач як співає! – подумав Булась. – Сторонній може подумати, що у цих «закладах» готують кухарів, а не диверсантів…»

– Після приватних переговорів із зверхником, який особисто цікавився вашим майбутнім, – вів далі Рочестер, – ми дійшли висновку, що вам, – полковник повернув свою довгасту фізіономію до Булася, – вам необхідно пройти навчання в одній із наших шкіл, – а ваш брат по зброї має піти назад, у Польщу, щоб своєю міццю і ревним служінням забезпечити охорону такого славного сина українського народу, як пан Бень.

– Так, так! Обов'язково так і треба зробити! – втрутився у розмову пан Арнольд. Беккер і Террі не ворухнулися у своїх кріслах.

Булась з Помпою виструнчилися по-військовому, даючи цим зрозуміти, що наказ є наказ, у якій би витонченій манері він не був висловлений. При цьому вони навіть не глянули один на одного, але кожен подумав: «Отже, нас вирішили розлучити». «Для чого?» – запитав сам себе Помпа. «Як же тепер?… Може, Помпа якось встигне передати мені канал зв'язку…» – занепокоївся Булась.

Майор Террі підвівся із свого крісла, впритул підійшов до них і беззаперечним тоном віддав наказ:

– Роз'їжджайтесь негайно. Ви, – він ткнув пальцем у груди Помпи, – з цього ж будинку їдете у Польщу. На вас уже чекає машина. А ви, – Террі подивився на Булася, – залишаєтесь поки що тут, у нашому розпорядженні.

Помпа по-ведмежому потоптався на місці і, спіймавши на собі здивований погляд майора, гучним басом сказав:

– Дозвольте побажати другу Буласю на прощання успіхів у його дальшій службі!

Всі дружно розреготалися.

– Оці мені ще слов'янські сентименти! – крізь сміх видавив майор Террі. – Прощайтеся, тільки скоріше…

Булась потонув у могутніх обіймах Помпи і, тричі, по-християнськи, цілуючись з ним, ледве вчув: «Все передам… тебе знайдуть… чекай!»

Всі, хто залишився у холі, мовчки слухали, як протупотіли сходами Помпа і його провідник лейтенант Беккер, як від'їхав автомобіль, і за мить непоказний будиночок знову оповила тиша.

– О, прошу пробачення за свою неуважність, – піднявся з місця Рочестер, – адже я не представив пану Буласю мого помічника і секретаря! – Полковник підійшов до жінки, яка весь час стояла мовчки біля каміна, схилився до її руки і шанобливо сказав: