Чтение онлайн

– Так-так… – Микитенко встав і пройшовся з кутка в куток кабінету. – А ти часом не помиляєшся? Може, він і не зовсім ще уявив собі ситуацію. Буде тягти час, викручуватися, чи, може, ти вже говорив з ним про це.

Василенко розвів руками.

– Ну, Віталію Романовичу, не такий вже я швидкий. Самі знаєте, якщо зібрати до гурту дев'ять вагітних жінок, то дитина все одно не народиться за місяць. Треба час, щоб це дитя визріло. Треба час, щоб думка стала переконанням. А я вже, сіромаха, якось допоможу при «пологах»…

Генерал усміхнувся, але одразу ж посерйознішав.

– Я був би тобі дуже вдячним, якби ті «пологи» сталися передчасно. Повторюю: час не жде, і від твоєї роботи багато в чому залежатиме хід операції. Він зараз нам необхідний, цей бандит, хоча й цивілізований, але від того ще небезпечніший. І тому прошу тебе, Олексію Петровичу, – Микитенко підійшов до друга і довірливо поклав руку йому на плече, – прошу тебе, будь хитрішим, мудрішим за нього в тисячу разів; не дай боже, щоб він потім нам якось дошкулив.

– Розумію, товаришу генерал, що за Утяя відповідатиму головою.

– Ет, я волів би бачити твою голову на плечах, так мені більше подобається! – пожартував Микитенко. – А щодо відповідальності, то добре, що все розумієш. Тож не поспішай і надмірно не зволікай.

Вони засиділись до пізнього вечора, обмірковуючи все до найменших дрібниць, і коли Василенко вийшов на вулицю, там уже засвітилися ліхтарі. Він з задоволенням вдихнув прохолодне вечірнє повітря і вирішив, пройтися до свого холостяцького дому пішки, щоб дорогою ще раз продумати всі ходи в цій небезпечній грі з Романівський, де ставкою були не тільки життя чекістів, учасників операції, а й спокій і мирний труд радянських людей, що їх покликані оберігати Василенко і його колеги.

Наступного дня, коли Василенко повернувся до Львова і викликав Романівського, той відмігся хворобою. Полковник занервував: невже так ретельно продуманий план полетить шкереберть? Увечері Василенко сам пішов у камеру до Утяя. І не впізнав його. Романівський, прикривши руками змарніле і бліде від пережитого й передуманого обличчя, сказав:

– Громадянине полковнику, я хочу говорити з вами. Я знаю, що можу бути корисним вам, – почав він, безсило склавши руки на колінах. – Тільки в такий спосіб я можу розраховувати на пом'якшення судового вироку, чи не так?

– На жаль, нічого гарантувати я вам не можу, бо долю вашу вирішуватиме суд, – суворо відповів Василенко. – Скажу тільки, що при умові вашої допомоги нам у знищенні оунівського підпілля на Україні ми клопотатимемо перед судом, щоб вам зберегли життя. Це єдине, що ми можемо зробити для вас, громадянине Романівський, і я хотів би, щоб ви це добре усвідомили. – Останню фразу Олексій Петрович особливо наголосив.

Тієї ночі в одному з вікон Львівського управління держбезпеки довго не згасало світло…

Майстер

Сюди, у невеличку кімнату під самим дахом, ледве долітав шум знадвору. Під вікном лагідно розгойдувалося верхів'я старого горіха, віття билося в шибку, немов просилося до розмови, що точилася в кімнаті. Пахло свіжозвареною кавою.

– Далі, – тихо сказав Бень.

– Коли ми наблизились до Станіша, почав накрапати дощик… – продовжував Голуб.

– А як то можна було визначити, що це Станіш, біля хутірця немає ж ніяких написів, – перебив його Бень, в його голосі чулося неприховане глузування. Цей високий, огрядний чоловік у зеленій куртці лісничого сидів у кутку дивана, поклавши ногу на ногу, і спокійно курив. Час від часу він нахилявся до попільнички, що стояла на килимі біля ніг, і при цьому кидав на гостей допитливі і дещо іронічні погляди. Він не приховував свого недовір'я до цих двох чужинців, хоча напередодні одержав радіограму про їхній прихід і хоч привів їх сюди його особистий зв'язковий. Але таке вже в Беня було правило – годинами розпитувати кожного новоприбулого про одне й те саме, вловлюючи найменшу неточність у розповіді, всіляко хизуючись своєї владою.

«Гості» – бойовик Голуб та його помічник, радист Марко, – сиділи на стільцях навпроти Беня і старанно пригадували подробиці своєї недавньої подорожі. Останнє запитання обурило Голуба: «І чого він викаблучується, цей пихатий Бень?» – подумав він.

– Рапортую послушно, друже референт, зорієнтувались по карті, – задерикувато відповів Голуб.

Бень відкинувся на спинку дивана і вп'явся нерухомим поглядом в обличчя Голуба. «Ти образився? Тим гірше для тебе, друже», – немов промовляв він усім своїм виглядом. І Голуб знітився, принишк, далі заговорив скоромовкою.

Бень повернув голову вбік, замислено подивився у вікно. Мимохіть зауважив, що Голуб розкаюється за зухвалість і слухняно вже вкотре переповідає подробиці подорожі. Бень давно вже переконався, що і паролі, з якими прийшли до нього Голуб і Марко, і їхня розповідь про навчання в агентурній школі, і директиви шефів для нього, Беня, і пошта на Україну до Утяя, який переховувався десь на Львівщині, – все це не викликає сумнівів. Бень добре знав таких бойовиків, як Голуб: жорстоких і нахабних із слабшими, але покірних із сильними. Запитання Беня були, по суті, зайвими, а зухвала відповідь Голуба – останнім спалахом його самостійності. Голуб і сам уже розумів, що так відповідати всесильному референтові служби безпеки Беню не варто. І, врешті, це просто небезпечно, бо ж Голуб був звичайним рядовим бойовиком.

– Через дві години, – продовжував розповідати Голуб, заглядаючи Беневі в очі, – на останній орієнтир – Маріацький костьол – вийшли точно за картою…

Голуб замовк, помітивши, що Бень не слухає або робить вигляд, що вже не цікавиться розповіддю гостя. Тут в розмову втрутився Марко, який до того сидів мовчки.

– Ми зупинились на узліссі, – сказав він, – перепочили. Потім зорієнтувалися і пішли до Динува…

Голуб слухав свого помічника і запопадливо всміхався, майже з острахом зазираючи у байдужі очі Беня. А той кинув цигарку, потягся на дивані і, не дивлячись на гостей, запитав:

– Яке маєте завдання?

– Як я вже рапортував, друже референт, – підвівся Голуб, – ми маємо передати листа від зверхника вам і окружному провідникові. Після цієї зустрічі маємо йти через кордон до краю з поштою. Маємо зустрітися із зв'язковим Утяя біля Нижанковичів.

– Кордон будете переходити у четвер біля Хирова. Ці два дні зачекаєте у схроні.

Голуб ледь помітно зітхнув. Таки віддячив, собака! йому, Голубові, гадалося, що кілька днів він з Марком поживе у Динуві, покуштує знаменитої «Виборової» горілки… А тут сиди знову в схроні – у польському лісі! Але бойовик вирішив промовчати, бо вже чув про звичай Беня додавати кари непокірним. Зрештою, в схроні доведеться тільки ночувати. Вдень можна і на галявині відпочити, а горілка, певно, і в схроні знайдеться.

По паузі Бень, наче читаючи думки Голуба, додав:

– А втім, нема чого вилежуватися тут. До Хирова підете завтра.

Голуб і Марко схилилися у шанобливому поклоні. Значить, про відпочинок годі й думати. Спасибі, що хоч цю ніч дав.

Задкуючи, вони вийшли з кімнати. Бень ще трохи посидів, прислухаючись до їхніх кроків на старих дерев'яних сходах, потім устав, зазирнув до сусідньої кімнати. Там, примостившись на підвіконні, старанно змащував свій пістоль його охоронець Булась. Він так захопився роботою, що навіть кінчик язика висолопив.