Опівнічні стежки
Шрифт:
Дядько з'явився на вокзалі у новому костюмі, в крислатому капелюсі, від нього тхнуло, як від бочки з самогоном. Витяг з кишені шмат ковбаси і хліба, кинув мені і, дивлячись, як я жадібно ковтаю їжу, говорив: «У цього щеняти виростуть довгі і цупкі зуби… Виростуть!»- і комусь погрожував кулаком.
Розмістилися ми у невеличкій, але затишній квартирці. Дядько не часто бував вдома, зникав іноді на кілька днів. Інколи до нього приходили гості – такі ж здорові і пикаті чоловіки. Вони багато пили, горлали українських пісень, а я бігав за горілкою для них.
Коли ж дядька не було вдома, я теж не нудьгував: він найняв для мене вчителів, щоб я «не ріс бовдуром», як він говорив, і я багато вчився. Англійська й німецька мови, математика, радіотехніка. А у вільний час бігав по місту. Навіть зараз я міг би провести вас по ньому із заплющеними очима.
Андрій посміхнувся Василенку. Полковник простяг йому коробку з цигарками, і хлопець жадібно затягнувся.
– Ось, Андрію, вам папір і олівець, згадайте, будь ласка, гостей свого дядька, їхні імена, зовнішні прикмети. Я розумію, багато часу минуло, а все ж…
– Добре, я постараюся пригадати, пане начальнику.
– Та який я, до біса, пан! – засміявся Василенко. – Зви мене Олексієм Петровичем… Ну, розповідай далі.
– Так от, Олексію Петровичу, пробули ми в Мюнхені три роки… Ні, три з половиною. А потім переїхали до однієї капіталістичної держави. Там дядько віддав мене до пансіону закритого типу, пояснивши наше розставання тим, що й сам їде вчитися до якоїсь спеціальної школи. На прощання передав мені цілу купу українських книжок, щоб, бува, не забув рідної мови і неньки України.
Розпрощався він зі мною аж на цілих три роки. Раз на рік заїжджав у гості, часто писав. Про що? Все про одне й те ж: щоб не забував злої смерті батьків, мову, щоб був готовий, як покличе Україна, до помсти.
– Чому саме вчили вас у пансіонаті? – запитав Василенко.
– Всього потроху – знову мови, більш глибоко математику, фізику, радіосправу. Багато уваги приділялося спорту, вчили стріляти. А дисципліна була – як у війську: строєм на заняття, строєм до їдальні… Жили окремо один від одного. Товариські стосунки заводити не рекомендувалося. Там було багато таких приблуд, як і я, з різних куточків світу.
Коли закінчив навчання у цьому пансіонаті, зітхнув полегшено. Та трохи зарано. Дядько з рук до рук передав мене в іншу казарму, тепер уже до спеціальної розвідувальної школи, де, як я потім дізнався від нього, вчився і він сам.
– Цікаво, цікаво… – проказав Василенко. – Розкажіть про школу докладніше…
Багато про що розповів Андрій Чорнобай. І про школу, і про своє бойове хрещення та перебування під крильцем сера Елвіса Рочестера, і про підготовку до операції. Імена, прикмети, явки, шифри, методика навчання…
Розказане Андрієм підтверджувало і деталізувало те, що було вже відомо від Кабардіної, давало чимало нового. Шпигунські центри, наприклад, відверто використовували представників націоналістичної еміграції для підготовки з них професійних шпигунів і диверсантів. Значить, деякі капіталістичні держави вирішили розширити фронт холодної війни проти Радянського Союзу. Було над чим замислитись…
Василенко дивився, як генерал гортав списані аркуші розпухлої справи Чорнобая, і в сотий раз стримував себе, щоб не заговорити про хлопця.
– Ну, що ж будемо з ним робити? – запитав генерал.
Полковник здивовано глянув на нього.
– Чого дивуєшся, Олексію? – засміявся Віталій Романович. – Адже у тебе на очах написано, що ти прийшов говорити про свого Чорнобая!
Олексій Петрович теж всміхнувся і, як завжди, коли дивувався, струснув чуприною.
– Ой товаришу генерал, нічого від вас не приховаєш! Так, я хочу поговорити з вами про цього юнака. Каяття його таке повне, таке шире й відверте, що у мене виникли деякі плани щодо нього.
– Стривай-но! – перервав його Микитенко. – Я вже все зрозумів: ти хочеш підключити його до операції, чи не так?
Василенко ствердно кивнув.
– А ти подумав про те, що як би він не каявся, на нього все одно чекатиме радянський суд? Хіба ж ти не усвідомлюєш, Що він, хоч і не вчинив убивства чи ще якого кримінального злочину, але прийшов на нашу землю як ворог, а тому підлягає суду і покаранню.
– Так, я це розумію, – відповів Василенко. – Тому і прийшов до вас з проханням клопотати за нього з тим, щоб пом'якшити долю хлопця. Самі ж кажете, що він не вчинив ніякого злочину.
Генерал заперечливо похитав головою.
– Ні-ні, не відмовляйте! – запротестував Олексій Петрович. – Я розумію, що то виключна міра, але ж не буває правил без винятку! До того ж я можу поручитися за те, що хлопець не тільки не підведе, а й стане нам у великій пригоді. Ось послухайте, за вашою згодою ми відпустимо його в село до матері. І сину, і Марії Іванівні буде спокійніше. Крім того, в селі Андрій спокійно може вести радіогру з Рочестером, а відомості ми йому підкидатимемо справно.
– А чому саме там спокійніше? – запитав генерал.
– Ага, вже зацікавилися! – зрадів Василенко. – А тому, що в Андрія дуже суворий режим зв'язку: двічі на тиждень. Явно розрахований на перебування у спокійній місцевості, подалі від людських осель, та ще й з постійної точки, тобто звідти, де має насправді знаходитись Утяй. От я і подумав про деяку імітацію робочих умов Андрія. Ви ж знаєте, як найменші дрібниці можуть виливати на характер передачі радистом тексту. А в селі спокійно, та й мати буде поруч. Це настроюватиме хлопця на оптимістичний лад…
– У тебе вже, виявляється, все добре продумано! – засміявся Микитенко.
Він постукав гостро відточеним олівцем по столу, поміркував, а потім сказав:
– Хай буде по-твоєму, Олексію. Будемо клопотати за Чорнобая перед законодавчими органами, бо у мене теж склалося враження, що цей хлопчина подає надії, якщо врахувати теперішній стан справ у нашій операції по знешкодженню оунівського мотлоху. Я цілком згоден з тобою, що «воскресіння» його матері справило на хлопця надзвичайне враження. Більше того – перевернуло всю душу. Подобається мені цей хлопець, хай йому грець! – постукав долонею по столу, немов припечатав Микитенко. – Нехай місяць-другий поживе з матір'ю. А потім… потім подумаємо разом, що з ним робити…