Чтение онлайн

– Запросіть її!

До кабінету зайшла невисока, сухенька жінка похилого віку. Мабуть, у молодості була дуже красивою, бо ще й досі на, блідому обличчі горіли чорні очі, а голову відтягувала сива коса, що великим вузлом лежала на потилиці. Жінка вклонилася ще з порога, на плечі впала біла хустинка, кінчиком її витерла спітніле чоло.

– Добридень, товаришу, – сказала співуче.

– І вам доброго здоров'ячка, Маріє Іванівно. Прошу! – Василенко вказав на стілець біля столу.

Марія Чорнобай сіла на краєчок і уважно глянула о очі полковнику.

– Здається мені, добродію, що я вже вас десь бачила…

Василенко посміхнувся і сказав:

– Так-так, Маріє Іванівно, ви не помиляєтесь. А було це вже давненько. Чорний ліс пам'ятаєте?

Жінка пильніше придивилася до Василенка, і очі її сповнилися сльозами.

– Йой, леле! Та це ж ви і є той самий поважний чоловік, що знайшов мене напівмертвою… А потім приходили до лікарні, провідували… А я, дурепа, і не пізнала свого рятівника!

– Нема нічого дивного, дорога, стільки років спливло. Як живете тепер, як здоров'я?

– Спасибі, слава богу… – Жінка розправила сухими руками спідницю на колінах. – Живу добре. Хатку нову поставила, корівка є, кури, качки. У колгоспі нашому трудодні добрі. Всього доста. Та й чи багато мені самій треба? Іноді, правда, серце так зайдеться болем від туги… Хоч би хто був поруч, а то все одна й одна…

Василенко співчутливо похитав головою, а потім сказав:

– Ви не ображайтеся, що відірвали вас від роботи у таку гарячу пору… Але є у нас одна важлива справа до вас. – І він подав Марії фото Андрія. – Подивіться, будь ласка, чи не впізнаєте?

Жінка взяла до рук фото, довго мовчки вдивлялася в обличчя, а потім зітхнула:

– На чоловіка мого замолоду дуже схожий. Але не він…

– Ні, Маріє Іванівно, це не ваш чоловік. Фото зроблене кілька днів тому, а звуть цю людину Андрієм.

Вона здригнулася, ще раз глянула на фото і прошепотіла побілілими губами:

– Не може бути… Так, значить, він живий!… Не може цього бути… – заплакала жінка, схлипуючи і витираючи кінцем хустки сповнені болю очі.

– Заспокойтеся, прошу вас. Не треба так нервувати. – Василенко подав їй склянку води. – Я розумію, така несподіванка, але спробуйте опанувати себе і допоможіть нам, – сказав він упевнено і твердо. Василенко знав, що тільки цей діловий і суворий тон зможе заспокоїти її, і продовжував – Ми влаштуємо вам зустріч з цією людиною, і якщо це ваш син, то горе може обернутися для вас радістю. Розкажете йому і про себе, і про загибель чоловіка. Якщо ж це не ваш Андрій…

Марія, все менше схлипуючи, уважно слухала Василенка.

– Так-так, добродію… Звичайно… – ствердно хитала вона головою. – Я все зроблю… Дай вам боже здоров'я!…

– От і добре, Маріє Іванівно. А тепер заспокойтеся, наберіться мужності. Зараз він прийде. – Василенко вийшов з кабінету і наказав привести Чорнобая.

Андрій увійшов до приймальні виголений, у почищеній одежі, зачесаний. Тільки зараз Василенко з подивом побачив, що перед ним зовсім молодий хлопчина. Німий зупинився перед полковником, думаючи, що той почне допитувати саме тут. Але Василенко замахав рукою і сказав, хитро мружачи очі:

– Іди, іди, хлопче, до кабінету.

Андрій байдуже глянув на полковника і слухняно попрямував до дверей.

Назустріч йому підвелася сухенька літня жінка, якусь мить мовчала, а потім простягла вперед руки і прошепотіла:

– Андрійку… Андрієчку…

– Мамо! – скрикнув Андрій і впав на коліна.

Марія цілувала його біляву голову, мокрі очі, пестила дужі плечі і руки. Марія плакала за сином, якого після стількох років розлуки повернула їй доля, і за чоловіком, якого земля вже не поверне ніколи. Відривала Андрієву голову од зсохлих грудей, дивилась на його губи, затуманені сльозами очі, на пам'ятну запечену родимку біля рожевого вуха і все шепотіла:

– Мій… мій сину… – мій…

А сам Андрій, схлипуючи і тулячись до її грудей, як і багато років тому, коли малим плакав від образи й болю, крізь сльози дивився на неї і не бачив на її обличчі печаті часу. Мати стояла перед ним така ж вродлива, як і колись. Андрій дивився на неї очима пам'яті і плакав, захлинаючись, вдихаючи на повні груди неповторний материн запах.

Їх провели у приміщення для побачень, і вони цілий день були разом. Часом Андрій навмисне заплющував очі, потім широко розкривав їх і знову бачив перед собою матір. Він слухав її, говорив сам. А коли нарешті пішов до камери, весь час схлипував уві сні, кликав її.

Вранці ж, тільки-но розпочався робочий день, Андрій попросився передати «пану начальнику» Василенку, що пін хоче говорити з ним.

– Я розповім усе… Все, що знаю.

Полковник дивився на його змарніле, сухе обличчя, на рішучий погляд величезних темних очей, на буйну чуприну, яку хлопець від хвилювання куйовдив п'ятірнею, дивився і думав: «Такий не може бути запроданцем. Органічно не придатний для цього… як і його батько!»

– Спочатку ми з дядьком Семеном, – глухим голосом став розповідати Андрій Чорнобай, – довго відсиджувались у схроні в самій гущавині Чорного лісу. Дядько говорив тоді з гордістю, що тільки він і знає про цю схованку, бо сам же й викопав її, і що жоден собака не знайде нас там. Тоді він і сказав мені, що матір зарізали Совєти, а батько як герой поліг у сутичці з ними. Я й справді чув навкруг стрілянину, але, очманілий від сну й жаху, нічого не зрозумів. А дядько схопив мене за плечі і, підштовхуючи в спину, гнав усе далі й далі. Хоча, як я зараз пригадую, стрілянини за нами більше не було.

Потім дядько сказав, що нас шукають і якщо я не хочу висіти догори ногами, як син зрадника, то треба тікати за кордон. Там нас і цінуватимуть, і гроші великі сплачуватимуть, і будемо ми жити як люди. Правда, за що платитимуть, він так і не сказав, та я й не запитував, бо дуже сумував за батьками, плакав так, що аж набрид дядькові своїм скиглінням. Він навіть сказав, що даремно взяв мене з собою і що краще було б залишити мене біля отих трупів. Я злякався, що залишусь зовсім один у глухому лісі, і вже не плакав при ньому. Ще за кілька днів ми вийшли із схрону і пішли, ховаючись від людей, до кордону.

Ми довго поневірялися по світу нікому не потрібні і ні до чого не придатні. Тоді у повоєнних країнах Європи було багато таких бездомних, як ми, і нас ніхто не чіпав. Наголодувалися і настраждалися досхочу. Я часто згадував у той час дядькові слова про сите життя за кордоном і все запитував, коли ж воно настане. Дядько від цього лютував і бив мене мало не до синців. Тоді я й зовсім замовк, за що він прозвав мене німим. Та й про що було говорити з ним? А з іншими не міг, бо не знав їхньої мови.

Дядько Семен усіма правдами і неправдами прагнув дістатися до Мюнхена, де, як він казав, на нас і чекають всі блага життя. Дивлячись на його брудну і подерту одежину, я не дуже вірив його словам і мріяв тільки про одне – великий кусень чорного хліба з сіллю і часником…

Андрій коротко зітхав, весь під впливом своїх спогадів, і так же розмірено вів далі:

– Але я помилявся щодо здібностей дядька Семена. Тільки-но ми дісталися до цього міста, як дядько залишив мене на вокзалі і наказав чекати, доки не повернеться, його не було аж до самого ранку наступного дня. Я, грішним ділом, подумав уже, що він мене кинув, але все ще сидів на місці, бо боявся свого родича, як вогню.