Чтение онлайн

Флора, нікуди не поспішаючи, спокійно йшла вулицею. Був сонячний і теплий день. Листя на деревах заграло вже всіма барвами осені, і здавалося, що на місто впало строкате покривало. Флора повернула в бік Стрийського парку і зайшла в тиху алею, сповнену пташиного галасу.

Відчувши легку втому, вона присіла на краєчок садової лави, підставивши обличчя сонячним променям.

Коли Флора була ще зовсім малою, тітка Маня часто приводила дітей до парку. З того часу дівчина дуже рідко бувала тут, а от після заміжжя знову почала приходити. «Звикай, – говорила вона своїй ненародженій дитині. – Ми будемо гуляти тут часто-часто…»

Посидівши трохи, Флора піднялася, згадавши пораду лікарів більше рухатися. Дійшла до глухої алеї і раптом відчула, що за нею хтось слідкує. Обернулась, але нікого не помітила і, заспокоївшись, попрямувала далі.

Заглибившись у свої думки, Флора не почула за собою легких кроків. І коли щось штовхнуло її в спину і увійшло в саме серце, вона здивовано обернулась і, осідаючи на землю, побачила якусь постать, що бігла від неї геть…

Коли оперативна бригада прибула на місце, над тілом юрмився натовп.

Флора лежала на землі горілиць, і на її обличчі закарбувався подив. «Навіщо?» – здавалось, запитували її очі…

Карета швидкої допомоги відвезла непритомну, але ще живу Флору до лікарні. По розрахунковій книжці – Флора до прогулянки ходила сплачувати за квартиру – встановили адресу потерпілої і одразу ж повідомили її чоловіка.

За півгодини Андрій і Олексій Петрович були вже у передпокої лікарні. Вони напружено чекали, боячись дивитися один одному в очі.

Нарешті двері розчинилися й на порозі постав лікар. Він відшукав очима Андрія і стримано сказав:

– Поздоровляю вас з сином!

– А мати, мати як? – ухопив той лікаря за руку.

– Матір, на жаль, врятувати не вдалося…

У передпокої запанувала важка, гнітюча тиша. Василенко, намагаючись проштовхнути клубок, що став поперек горла, підійшов до Андрія і стиха сказав:

– Тримайся… А сина виховаємо… разом!

Знахідка

– Слухай, Олексію, не можна ж так хвилюватися. Ти вже зовсім змарнів і схуд!

Старі друзі вирішили провести суботній вечір у затишній квартирі генерала Микитенка. Віталій Романович вільно сидів у низькому кріслі, закинувши ногу на ногу, взутий у м'які пантофлі, в накинутому на плечі вовняному халаті і з насолодою ковтав свою улюблену чорну каву.

Олексій Петрович примостився біля журнального столика і, зосередившись над чимось своїм, час від часу сьорбав гарячий чай.

За вікном густо синів зимовий вечір. Легкий морозець розмалював шибки химерними візерунками, а в кімнаті було тепло і навіть душно.

– Що ти пропонуєш? – запитав нарешті Василенко, і голос його злегка здригнувся. – Зрозумій мене правильно, Віталію Романовичу, Ірина Олександрівна для мене не тільки дружина загиблого друга… Все життя я любив тільки її… люблю й досі. Говориш, змарнів. Ми тут чаї розпиваємо, а вона там… без допомоги, без зв'язку… Хіба легко?

– Але ж Чигрин повідомив, що смерть зв'язкового – чиста випадковість, і просить дозволу увійти з Кабардіною в контакт. Що ж тут іще мудрувати?

– Так-то воно так, але якщо ми дозволимо і обох наразимо на небезпеку?

– Що «якщо»? Вовків боятись – у ліс не ходити!

– Гаразд, у мене блискуча ідея! – сказав по хвилі Микитенко. – Залишайся у мене. Завтра на свіжу голову все і обміркуємо.

– Слухай, Олексію, – сказав ранком після сніданку Микитенко, – поки ти спав, я от що надумав: не треба більше томити хлопця…

– Якого? – здивувався Василенко.

– Та якого ж, Чигрина! Передавай дозвіл на контакт з Кабардіною. Нехай звертається до неї з паролем, досить уже вичікувати.

– Гадаєш, настав час рішучих дій? – запитав Олексій Петрович.

– Так.

* * *

Ірині було важко останнім часом. Їх діловий альянс з лордом Ессексом з тріском провалився. Нахабні молодики з інституту соціологічних досліджень після стажування у Рочестеровій школі з перших же самостійних кроків показали себе абсолютно непридатними для розвідницької роботи. Одні сиділи уже за гратами у інших країнах, а других оголосили там же «персонами нон грата».

За цих обставин становище Рочестера помітно похитнулося, і він розгубився, відчуваючи швидку відставку, заметушився і наробив купу дурниць.

Ірині доводилося розриватися між двох вогнів: оберігати Рочестера від невиправданих дій, щоб хоч на деякий час відтягти логічний кінець полковникової кар'єри, і пильно стежити за отим надрайонним провідником Богуном.

Спостереження за ним дали деякі наслідки. Сторонній людині або менш досвідченому розвіднику такі незначні факти, може б, нічого і не сказали, але Ірина впевнилася, що Богун – представник супротивної розвідки. От тільки якої?!

Богун не міг працювати від французької або, приміром, від італійської розвідок. По-перше, ці розвідки не наважилися б суперничати з англійцями і американцями на такому високому рівні, а по-друге, Ірина добре знала почерк і тих, і других. Більше того, почерк Богуна віддавав чимось знайомим, що кидало Ірину то у прірву відчаю, що здіймало до висот несамовитої радості. Вона і вірила, що, може, прийшов край її самотності, і боялася, а що, як вона помиляється і це їй тільки здається?

Ірина помітила, що у своїх мандрах від крамнички до крамнички на букіністичному ринку, які він здійснював із насторожуючою регулярністю – щотижня у середу та п'ятницю, Богун затримувався тільки в тій, що була останньою в ряду. Він запитував скрізь про одну й ту саму книжку – старовинне видання «Історії морського піратства» англійською мовою, якою володів досить пристойно.

Нарешті ця книжка з'явилася саме в останній крамничці. Але Богун не купував її, а тільки заходив щоразу за прилавок і гортав пожовклі сторінки.

Сергій теж помітив підвищений інтерес до себе з боку Ірини і не злякався, а, навпаки, зрадів цьому. Внутрішнє відчуття підказувало, що референтка цікавиться ним недарма, а помічені нею дрібнички, що навмисне дозволив собі Сергій, не викликали ніяких обмежень ні в школі, ні в побуті. Отже, зробив висновок Чигрин, ним цікавиться лише вона, а не керівництво школи.

Богун впевнився, що за Кабардіною немає нагляду, і тепер чекав дозволу генерала Микитенка вийти з Іриною на зв'язок. А поки вирішив укріпити місіс Ірен в її сумнівах щодо себе і якось під час чергової автомобільної прогулянки розповів їй про свої книжкові розвідки.

Ірина тоді всміхнулася і по-доброму сказала:

– Ви, містере Богун, нагадуєте інколи дитину, що вперше потрапила у великий світ. Ну, чим можуть вам подобатись ці низькопробні комікси?

– Не. скажіть, місіс Ірен! – гаряче заперечив їй Чигрин. – Комікси і детективи, хай це вас не дивує, малюють досить вірну і об'ємну картину суспільства, яке їх випускає. Після знайомства з подібними виданнями можна цілком об'єктивно судити про мораль, звичаї і навіть побут тої чи іншої країни. До того ж, – Богун з комічним виразом підняв вгору палець, – я цікавлюсь не тільки коміксами і детективами. Серед літератури подібного роду часто зустрічаються справжні шедеври!