Опівнічні стежки
Шрифт:
– Барон-комерсант, – посміхнувся Міллер.
– Цілком вірно, – серйозно підтвердив Ковальчук. – Але ви цього не зрозумієте, майоре. Поки я скнів у Росії, мої фамільні маєтки тут… – Він розвів руками. – Отже, доводиться думати про комерцію.
– Звичайно, я цього не розумію, – задумливо мовив Міллер.
Баронеса звернулася до чоловіків:
– Прошу вас, панове, по склянці чаю…
Вони рушили до столу, на ходу ведучи розмову:
– А ви, майоре, ще довго будете в Берліні?
– Ні, мабуть, швидко повертатимусь…
– Може, разом поїдемо?
– Я людина військова. Коли накажуть, тоді й поїду, – розвів руками Міллер. – Я б з радістю…
Чиє ж це фото?
Що час – категорія відносна, довів ще» Ейнштейн. І справді, ці жаркі липневі дні в Києві минали зовсім неоднаково для різних людей. Глуха, непроглядна ніч панувала цілодобово для невтішної Дусі, яка оплакувала свого Івана; з дедалі гострішою жагою чекав ясного дня Ролінг, якого лякали партизанські ночі і який почував себе впевненим і сильним лише при яскравому сонці; зовсім повільним здавався плин часу Зарембі, який теж щохвилини чекав удару підпільників і тому не жив, а животів; нарешті, невимовно короткою видавалася доба Романові і Гаю, яким завжди не вистачало кількох годин для щоденних справ. І лише Жорж не звертав уваги на час: йому було байдуже, коли і як бити непрошених гостей рідного міста. Щоправда, удень він любив подивитися ворогові в очі, спотворені тваринним страхом перед смертю. Але в пітьмі можна було більше зробити, і цю обставину Дудкін дуже цінував.
Правда, саме зараз Жорж трохи сердився на повільну ходу стрілок годинника. О четвертій у парку мала з'явитися Рита з своїм німецьким родичем. Жорж зайняв пост біля входу, поклав перед собою рваного кашкета і нетерпляче виглядав дівчину. Хто б міг подумати, що він, справжній мужчина, цілком байдужий до дівочих чар, так чекатиме якоїсь білявої молодички? Але так сталося, і Жорж з радістю корився новому, незвіданому почуттю…
Та ось і вона. Лейтенант Нагель повільно шкутильгав, спираючись на ціпок, Рита його підтримувала. Вони йшли з глибини парку, не поспішаючи, і так само неквапно сперечалися про талант і голос Оксани Отрадної.
– Ти даремно кепкуєш, братику… Піди послухай, вона справжнісінька Кармен! – переконувала Нагеля Рита.
– Після Берлінської опери я не можу цього визнати, – іронічно зауважив Нагель і раптом почав сміятися – Послухай-но, Рито, якби він не був сліпий, я б сказав, що він стежить за тобою! Яка зустріч! Цікаво, хто його годуватиме, коли ти перестанеш це робити?
– Ернсте! – Рита докірливо похитала головою, зупинилася біля Жоржа, відкрила сумочку. Нагель пішов уперед, і тоді Рита прошепотіла: – В гестапо звідкись дізналися про ім'я Романа. У них навіть є підозра, що Бражник це і є Роман. – Заглядаючи в сумочку, закричала: – Ернсте, в тебе є дрібні гроші? А втім, не треба, знайшла! – і продовжувала: – Передай Романові, що, мабуть, у нас з'явився провокатор…
– Спасибі, Риточко… – вклонився Жорж.
Вона пройшла вперед і попрямувала за Нагелем на бруківку, по якій тягнулися трамвайні колії.
Саме в цей час на площі група німецьких офіцерів сідала в трамвай. Фельдфебель, що стояв біля входу, відштовхнув двох зляканих жінок з мішками.
У вагоні – гамір і веселий сміх. Один з німців намагався на акордеоні зіграти пісню про Волгу. Трамвай рушив. Поруч з вагоновожатим – одним з тих, хто колись сидів у кабінеті Гая – раптом виникла постать Гаврилюка в скромному робочому одязі. Ці двоє, не рахуючи ще кількох п'яних дівчат, були єдиними киянами серед пасажирів вагона.
На повороті Гаврилюк кивнув вожатому. Той вистрибнув на ходу. Трамвай тепер повів Гаврилюк. Він різко збільшив швидкість. Один з німців. помітив це і п'яно гукнув:
– Шнелер! Шнелер!
Хтось із офіцерів хотів відкупорити пляшку з вином, хтось шалено смикнув за вірьовку, обриваючи дзвінок. Всі зареготали.
Гаврилюк не оглядався. Він швидко розкручував колесо гальма. А вагон мчав все швидше й швидше. Коли за вікнами замиготіли дерева, Гаврилюк вистрибнув.
Услід вагонові мчала легкова автомашина. Поруч з водієм сидів Пауль.
– Переганяй! – закричав він. – Треба зустріти його на зупинці!…
Через годину він був у кабінеті Санднера.
– Я йшов за ним півтора кварталу по Хрещатику, потім загубив. Він, мабуть, сів у той трамвай…
– На будь-якій автомашині треба було переслідувати! – сердито перебив Санднер.
– Так я і зробив, гер штурмбанфюрер, але… вже було пізно! Серед трупів його не знайшов, мабуть, зіскочив на ходу.
Санднер люто вдарив кулаком по столу:
– А тридцять офіцерів більше не повернуться на фронт! Через одного бандита…
– Він не з'являвся цілий рік, – тихо виправдовувався Пауль. – Відтоді як ми увійшли в Київ, я жодного разу не бачив Гаврилюка, гер штурмбанфюрер.
– І не побачите! У солдати, Пауль, на фронт! Замість тих, що загинули!
Ролінг обережно вставив:
– А чи не Роман це? Той, про кого почув Петер. Керівник підпілля. Глибоко законспірований. Рідко виходить на вулицю.
Санднер замислився:
– Можливо… Хоча це тільки догадка. Ви вже думали і про арештованого, що це Роман. Так от, – він звернувся до Пауля, – даю вам змогу реабілітувати себе… З ранку і до вечора в супроводі кількох агентів шукайте цього Гаврилюка. Через нього ми всіх візьмемо!
– Слухаю, гер штурмбанфюрер!
Пауль, полегшено зітхнувши, повернувся і вийшов. Санднер сів.
– Хто ж це такий? І чи не відвертає він нашої уваги від когось іншого? Га, Ролінг?
Ролінг, побачивши, що шеф заспокоївся, подав йому папір на підпис:
– Ось звіт в імперське управління.
Санднер прочитав, посміхнувся:
– Ви називаєте Бражника керівником підпілля. Чи не занадто? Він поки що не відповів нам на жодне запитання…
– Це справі не завадить, а хрести повинен не один Міллер одержувати.
– Які хрести? – здивувався Санднер.
– Я говорив з Берліном. Міллер учора одержав хрест за успішний випуск слухачів із школи. Ми що, гірші від нього?
Санднер, повагавшись, підписав папір.
– Ну що ж, версію про керівника підпілля поки що приймемо. До речі, як ваша артистка? Як її батько?
– Батько її справді хворів. Відомий вам агент стежить за нею.
– Пильнуйте! Нас дуже цікавить її листування. Отрадна їздила до Вінниці недаремно. Може, там хтось залишився? І ось що: треба відзначити Петера, підготуйте документи на офіцерське звання, він заслужив. А де, до речі, цей старий, який приймав Бражника і Петера?
Ролінг ніяково покашляв.
– Поліщук зник. Удома його не знайшли.
– Ще одна помилка, Ролінг. Треба було його взяти. Це ж садівник генерала Ебергарда! Ви розумієте, Ролінг, кого випустили? Негайно треба повідомити генерала!
… Сонце наче гойдалося на дніпрових хвилях – ось-ось зникне за обрієм. Генерал Ебергард, сидячи на веранді, із задоволенням дивився на ріку. Він обчистив яблуко, поклав у рот скибочку. Перед ним – Поліщук. Старий, мнучи в руках кашкета, стояв на східцях і доповідав: